Місіс Батерст

Новела
Переклад: Юрій Лісняк

Якраз того дня, коли я надумав побувати на судні королівського військового флоту "Перідот" у затоці Саймон, адмірал надумав вирядити його в плавання понад узбережжям. Коли прийшов мій поїзд, воно вже розпускало дим далеченько; а оскільки команди інших суден або вантажили вугілля, або вправлялись на стрільбищі в горах, футів тисячу над рівнем моря, я застряг на портовій околиці, голодний і безпорадний, не маючи надії вернутись до Кейптауна раніше п'ятої години вечора. Я не знав куди дітись, та, на щастя, зустрів свого приятеля Хупера, інспектора державних залізниць, що мав для особистого користування паровоз і службовий вагон, призначений, як було написано на ньому крейдою, до ремонту.

— Якщо роздобудете чогось попоїсти, — сказав Хупер, — я відвезу вас Гленгаріфською віткою на глуху колію, і ми там зачекаємо, поки надійде товарний. Там, бачте, трохи прохолодніше.

Я купив дещо у греків, що торгують усячиною, деручи нелюдські ціни, і паровоз, пробігши кілька миль, довіз нас до затоки, облямованої дюнами; там за сотню кроків від води була дощана платформа, напівзасипана піском. Рівні дюни, біліші від снігу, тяглись далеко вглиб лілувато-бурої долини між порепаних скель і сухих чагарів. Рибалки-малайці дружно тягли невід на берег, поряд стояли два човники — синій і зелений; якісь люди, що приїхали на пікнік, танцювали босоніж на місцині, яку перетинав невеличкий струмочок, море іскрилося всіма барвами веселки, а з другого боку нас обступали гори, підніжжя яких тонуло в сріблястих пісках. На обох кінцях затоки залізнична колія проходила зразу над лінією найвищого припливу й звертала за скелі.

— Ну ось, тут, бачте, завжди віє з моря, — сказав Хупер, відчиняючи двері, коли паровоз від'їхав, а наш вагон лишився на порожній колії і сильний південно східний вітер, що гуляв під піком Елсі, почав сипати пісок у наше погане пиво. Хупер зразу розгорнув папку з паперами. Він нещодавно вернувся до міста після тривалої відсутності: їздив збирати відомості про пошкоджені паровози й вагони по всій країні, аж до Родезії. Приємний дотик вітру до моїх сплющених повік, його свист під дахом вагона і високо в горах; монотонний шурхіт піщинок, що пересипалися на березі, випереджаючи одна одну; плескіт хвиль; голоси на косі; шелест паперу під рукою Хупера; нещадне сонце — все це підсилювало дію пива й навівало мені мрійливу дрімоту. Замість прибережних гір мені вже ввижались осяйні чарівні вершини; та раптом я почув, як хтось надворі пройшов по піску, потім брязнув зчеп.

— Ідіть геть! — сердито крикнув Хупер, не піднімаючи голови від своїх паперів. — Знов ці замурзані малайчата, все пустують коло вагонів…

— Не будьте такий суворий. У Африці вважається, що залізниця всім дає притулок.

— Та звісно — принаймні в глибині країни. До речі, я оце згадав, — він пошпортався в жилетній кишеньці, — можу показати вам цікаву штучку з Уанкі — є таке місце за Булавайо. Розумієте, я прихопив це просто так, на згадку, а не…

— Готель зайнятий! — вигукнув хтось. — Там білі люди, по мові чую. Морська піхота, вперед! Ну, Пріче! Штурмуй цей Белмонт! Ого-о-о!

Останній вигук розтягся, мов довга мотузка, вслід містерові Пайкрофту, що оббіг кругом вагона й зупинився біля відчинених дверей, дивлячись мені в обличчя. За ним підійшов здоровезний сержант морської піхоти, що тяг жмут сухого очерету й збентежено струшував пісок із пальців.

— Як ви сюди попали? — спитав я. — А я гадав, що "Ієрофант" у плаванні.

— Прийшли в той вівторок із Трістан-да-Куньї на ремонт. Простоїмо в доку два місяці, треба машину перебирати.

— Заходьте й сідайте.

Хупер відклав убік папку.

— Це містер Хупер, інспектор залізниці, — квапливо вигукнув я, коли Пайкрофт повернувся боком, пропускаючи вперед чорновусого сержанта.

— Це сержант Прічард із "Шампіньйона", мій давній приятель, — сказав він. — Ми з ним гуляли по березі.

Велетень почервонів і кивнув головою. Потім він сів, зайнявши трохи не половину вагона.

— А це мій приятель містер Пайкрофт, — пояснив я Хуперові, що вже відкорковував пляшку пива, яку я передбачливо купив у греків про запас.

— Moi aussi[1], — промовив Пайкрофт і вийняв з-за пазухи квартову пляшку з барвистою наклейкою.

— Так це ж "Басс"! — вигукнув Хупер.

— Прічард роздобув, — сказав Пайкрофт. — Перед ним жодна дівчина не встоїть.

— Таке скажеш, — лагідно заперечив Прічард.

— Ну, я не кажу, що насправді, а просто погляд у нього такий.

— Де ж це було? — поцікавився я.

— А он там недалечко, над затокою Колк. Вона вибивала килимок на задній веранді. Не встиг Пріч гармати до бою наготувати, як вона вже збігала в дім і перекинула нам пляшку через паркан.

Пайкрофт ляснув долонею по теплій пляшці.

— Та вона, мабуть, подумала, що це Маклін, — сказав Прічард. — Адже ми з ним майже однакові на зріст.

Я вже чув від домовласників у Майсенбергу, Сент-Джеймсі й Колку скарги, як важко, живучи на узбережжі, мати запас пива або добру служницю, і тепер почав розуміти, в чому річ. Одначе пиво було чудове, і я випив разом з усіма за здоров'я свавільної дівчини.

— Бачте, форма їм дуже до вподоби, для такої форми вони що завгодно зроблять, — сказав Пайкрофт. — У моєї простої флотської одежі вигляд досить пристойний, але нею ніхто не захопиться. А ось Пріч, коли вийде вбраний мов на параді, щоразу чарує "бідненьку Мері на веранді" — ex officio[2], як то кажуть.

— Сказано ж тобі, вона вирішила, ніби я Маклін, — вперто повторив Прічард. — їй же богу… послухати його, то й не подумаєш, що тільки вчора…

— Пріче, — сказав Пайкрофт, — попереджую тебе. Коли ми почнемо розповідати все, що знаємо один про одного, нас умить виставлять звідси. Адже, крім випадків злісного дезертирства…

— Ет, просто відлучки без дозволу, і доведи, що ні, — запально відказав сержант. — А згадай-но сам Ванкувер у вісімдесят сьомому році.

— Гаразд. А хто був загребним у шлюпці, коли пливли до берега? Хто сказав Юнзі Найвену…

— Вас, звісно, віддали за це під трибунал? — спитав я.

Історія про те, як Юнга Найвен зманив сімох чи вісьмох матросів і морських піхотинців у ліси Британської Колумбії, давно стала у флоті легендарною.

— Так, віддали, як і належало, — сказав Прічард, — але нас би судили за вбивство, якби Юнга Найвен не був такий хитрий. Він наплів, ніби в нього є дядечко, що дасть нам землі під ферму. Сказав, буцім народився поблизу острова Ванкувер, і весь цей час шахраю га прикидався невинним ягнятком!

— Але ми йому повірили, — зауважив Пайкрофт. — Я повірив, і ти, і Петерсон, і той морський піхотинець, як пак його — ну, що потім одружився з торговкою кокосовими горіхами — такий губатий?

— А, це Джонс, Губрій Джонс. Я його давно забув, — сказав Прічард. — Так, Губрій повірив, і Джордж Енсті теж, і Мун. Ми були такі молоді й цікаві…

— Але дуже милі й довірливі, — зауважив Пайкрофт.

— Пам'ятаєш, як він звелів нам іти вервечкою й стерегтися ведмедів? Пам'ятаєш, Пай, як він плигав там по болоту серед густої папороті, принюхувався й запевняв, ніби чує, як тягне димом з дядечкової ферми? І весь час ми блукали по паршивому, глухому, безлюдному острівцю. Обійшли його за день і вернулися до свого човна, покинутого на березі. Цілий день Юнга Найвен водив нас манівцями, ніби шукав ту ферму! Він сказав, що за місцевими законами дядечко повинен дати нам землі!

— Не гарячися, Пріче. Ми ж тому повірили, — сказав Пайкрофт.

— Він книжок начитався. І підстроїв усе це лиш на те, щоб утекти на берег та змусити говорити про себе. Цілий день і цілу ніч ми — восьмеро — ходили за Юнгою Найвеном по безлюдному острівцю біля Ванкувера! А потім по нас послали патруль, і гарний же ми мали вигляд — гурт ідіотів!

— Перепало вам? — спитав Хупер.

— Дві години підряд на нас сипалися громи й блискавки. Потім снігові бурі, штормові хвилі й лютий мороз аж до кінця плавання, — відповів Пайкрофт. — Нічого більше ми й не сподівались, але ж як тяжко було — повірте, містере Хупер, і в матроса серце не кам'яне, — коли нам дорікнули, ніби ми, військові моряки й вимуштровані піхотинці, збили з пуття Юнгу Найвена. Так, це, виявляється, ми, нікчемні людці, що захотіли порпатись у землі, збили його з пуття! Звісно, він набрехав на нас і відбувся дуже легко.

— Правда, ми йому всипали, коли він вийшов з-під арешту. Ти чув щось про нього останнім часом, Пай?

— По-моєму, він став боцманом на зв'язковому судні, по Ла-Маншу плаває, містер Л. Л. Найвен, так його тепер звуть.

— А Енсті помер від пропасниці в Беніні,—замислено промовив Прічард. — Що сталося з Муном? Про Джонса ми знаємо.

— Мун… Мун! Де ж пак я чув про нього востаннє?.. Авжеж, я тоді служив на "Палладіумі". Я зустрів Квіглі на базі в Банкрані. Він сказав, що Мун утік три роки тому, коли шлюп "Астрільд" крейсував по південних морях. Цей хлопчина весь час пантрував, щоб до якоїсь жінки притулитися. Так, він тихенько вшився, і не стало б часу розшукувати його там, на островах, якби навіть штурман щось тямив у своєму ділі.

— А хіба він не тямив? — спитав Хупер.

— Де там! Квіглі розповідав, що половину часу "Астрільд" блукав понад берегами зі швидкістю черепахи, а другу половину — висиджував черепашачі яйця на рифах. Коли судно добралось до Сіднея й там стало в док, обшивка висіла клаптями, як драна білизна на шворці, а шпангоути луснули. Капітан присягався, що це зробили вже в доку, коли піднімали ту посудину на стапелі. В морі бувають дивовижні пригоди, містере Хупер.

— Ет, розказуйте про них платникам податків, — відмахнувся Хупер і відкоркував ще одну пляшку.

Сержант, видно, був з тих балакучих людей, що їм важко спинитися.

— Чудно все це згадувати, правда? — мовив він. — Адже Мун прослужив шістнадцять років, а тоді втік.

— Таке бува в будь-яких літах. Ось і отой… ну, сам знаєш, — сказав Пайкрофт.

— А хто? — спитав я.

— Та один старий служака, йому всього півтора року до пенсії лишалось; адже ти на нього натякаєш, Пай, — сказав Прічард. — Прізвище на В, правда?

— Та як подумати, то не можна сказати, щоб він по-справжньому дезертирував, — зауважив Пайкрофт.

— Звісно, що ні, — погодився Прічард. — Це просто постійна відлучка в глиб країни без дозволу. Ото й усе.

— В глиб країни? — озвався Хупер.