О, пан Грібі — парубок хоч куди! Він ще в добрій силі! Хоч він танцює і не так, як он той міський писарчук, але все ж не здається, іноді підстрибне своїм масивним тілом, покрутить свою даму, обійме, пригорне до себе, підніме в повітря...
Але враз підвелась чиясь рука , смичок зупинився на струнах, і кавалери відпустили своїх дам.
Пан Грібі сердито озирнувся, щоб дізнатися, хто припинив гру. Перед ним стояв незнайомий пан. Постава показна, вид благородний, голос владний. У корчмаря призвичаєне око, і він завжди впізнає, який пан перед ним. Хто знає як, але зразу визначить.
— Мені зараз треба з вами поговорити, пане Грібі.
— Прошу! — покірно згодився господар.
— Це місце не відповідне для нашої розмови. Може, ви нас проведете в окрему кімнату?
— Прошу, як вам подобається. Правда, в мене ні від кого немає таємниць; сьогодні я перед приїжджими клієнтами не збираюся виструнчуватись, але оскільки пан...
— Благородний пан...
— Оскільки благородний пан відвідав моє бідне житло, де кожний для мене —дорогий гість, я, зрозуміло, все зроблю, щоб задовольнити ваші бажання. Прошу йти за мною.
Розділ восьмий
ДЯДЬКО КРОК РОБИТЬ КОМБІНАЦІЇ
Господар шинку зняв із стіни ключ, засвітив свічку, провів пана Фаї в другий кінець коридора і відчинив одну з кімнат для приїжджих. Дядько Крок ішов слідом за ним, тихенько, мов білочка; він, якщо хотів, міг ходити так тихо, що не було чути найменшого звука. Тому, коли пан Грібі поставив свічку на стіл і обернувся, то був дуже здивований, побачивши перед собою двох незнайомих людей.
— Це моя людина,— пояснив Фаї.
— Взагалі, з ким я маю честь розмовляти? — спитав пан Грібі.
— З Іштваном Фаї, з Потока.
— А, чув. Опікун графа Буттлера-Пардані? Чим можу служити вам? Прошу!
Пан Фаї і дядько Крок напружено стежили за його обличчям, за кожним найменшим рухом, пильно дивилися йому в очі, але їх хвилювання щодалі зменшувалося. Проте найсильніший удар, гадали вони, ще попереду.
— Скажіть, будь ласка,— урочисто почав пан Фаї високим голосом, не маючи сили відмовитись від звичного прокурорського пафосу,— яким чином до вас потра пив одяг, який ви подарували своєму молодшому брату, доктор у Грібі, що живе в Унгварі?
Крок навіть протер окуляри, щоб краще бачити, що робиться в душі господаря.
Пан Грібі позіхнув;.
— Ох, скільки разів мені розповідати цю незначну історію? Воно і зрозуміло, бо в нас, у Капоші, не трапляються великі пригоди. Живемо потихеньку. Тому й нема нічого значного. Нічого тут не трапляється. Навіть вже кілька тижнів ніхто не помирає в нас. Нещодавно виїхав із "Гріфа" якийсь німецький вчений, який хотів подивитися на православний похорон. Я йому порадив почекати, поки не помре хто-небудь з місцевих жителів.
Бідолаха очікував майже два тижні, і, треба сказати, довелось йому багато грошей витратити. Просто незрозуміло, звідки ті німці беруть так багато грошей! Кожного дня він з докором запитував мене: "Ну, ще ніхто не вмер?" Бідолаха німець не мав щастя, бо весь час помирали тільки кальвіністи і римські католики. Нарешті він розізлився, почав закидати мені, ніби я морочу його і годую пустими обіцянками. А позавчора я вже розсердився, викинув його з "Гріфа" і послав до брата лікаря в Унгвар; той скоріше може йому дати мерця, ніж я.
Він був такий задоволений своїм жартом, що від сміху у нього підборіддя тряслось, як холодець.
"Убивця не міг би так сміятися",— подумав Фаї й собі засміявся. Він згадав випадок з тіткою Капор у Бозоші.
— Добре, добре, дорогий пане,— холодно перебив його сміх дядько Крок, окинувши його пронизливим поглядом,— але одяг, одяг?
— Ах, одяг? Це справді незвичайний випадок. Десять днів тому у мене зупинився добре вдягнений пан. І в цьому нічого дивного немає, бо в "Гріфі" у свій час ночував сам герцог Бретценгейм.
Крок почав нервуватися.
— Ну його к бісу, не розбавляйте такими дурницями своєї розповіді. Ми й самі знаємо, що герцоги самі сплять, ніхто за них не може виспатись. Розповідайте, нарешті, про одяг. Не бачите, що ми аж тремтимо з нетерпіння?
— Не такий вже й цікавий цей випадок. Кажу, що молодий пан, прибувши в "Гріф", повечеряв, ліг спати, а ранком вийшов з кімнати в одязі простого підмайстра. Звичайно, буває і навпаки: в один чудовий ранок підмайстер перетворюється в благородного пана. Про такі випадки часто можна чути в Пешті, де багато великих шинків.
Фаї похитав головою.
— Незрозуміло! Ну, а потім?
У тиші, яка настала, можна було чути, як б'ється серце у старого пана.
— Він наблизився до мене, я саме стояв за стойкою, а поруч була Катушка. Вона прийшла спитати, скільки винен мені Мігаль Сабо, чи можна йому ще давати в борг. Я переглянув рахунки. Так я і досі не знайшов їх, чорти б його забрали! Так от, підходить цей юнак і платить за кімнату одну двадцятку. "Я,— каже,— від'їжджаю". Добре, думаю, я зараз тобі покажу, як обдурювати Грібі. "Що,— кажу йому,— пан придбав собі інший одяг?" Він глянув на мене сердито і сказав, що робить те, що йому подобається. "Це правильно,— кажу йому, я тільки питаю — видно, ви не взяли з собою вашого одягу. То скажіть, що нам робити з ним?" — "Мені байдуже,— відповів він,— викиньте або робіть з ним, що самі хочете". На цьому і закінчилась наша розмова. Молодий пан пішов, а я цей одяг, тому що він для мене малий, подарував своєму молодшому братові.
— І добре зробив,— похвалив його пан Фаї. Видно було, що він готовий був зняти й свого піджака, щоб пан Грібі віддав його своєму молодшому братові.
— Оце й усе,— закінчив пан Грібі свою розповідь про дивний випадок.
Пан Фаї радісно вхопив велику червону руку господаря і сильно потряс її. У нього так піднявся настрій, ніби влили в нього кров через невидимий кран.
— Ви навіть не уявляєте собі, пане Грібі, як ви потішили мене. Я боявся, що тут трапилось щось страшне. А це нічого більше, як невелика дурниця. Ох, і собачий же він син! Коли б я знав, що він задумав. Велике вам спасибі, пане Грібі, за вашу історію.
— Я з задоволенням сказав те, що знав,— просто відповів той.
— А звідки він узяв одяг підмайстра ?
— Певно, купив у кравця Бодоі. Кум хвалився мені про це на слідуючий день.
Фаї, задумавшись, звернувся до дядька Крока
— Ви чули, Крок? Треба знайти того кравця. А може, він розповів йому про свій план?
Дядько Крок здригнувся, ніби його щойно розбудили з глибокого сну.
— Мені вже щось прояснюється, прояснюється, бурмотів він і взявся за табакерку, щоб підхльоснути втомлений мозок.
— Кравець тут, на весіллі,— заявив Грібі,— коли треба , я зараз його пришлю до вас.
— Це вже просто щастя,— сказав Фаї, задоволено стукаючи пальцями по столу.— Я згадав, що нам час і перекусити. Прошу, милий господарю, за шліть нам дещо попоїсти і випити, що у вас є найкращого. Крім цього, я хотів би обмінятися кількома словами з Відонкою, але це пізніше. Поки що пришліть нам кравця і прннесіть вечерю.
Під час цієї розмови пан Грібі ображено тряс головою, мовляв, це неможливо. Що вони видумують? Коли пани потрапили на весілля, вони повинні пити і їсти разом з усіма гостями. Невдовзі будуть накривати столи, і він просить їх до столу. За це їм і платити не доведеться, а вечеря в окремій кімнаті коштує набагато більше, хоч подають туди гірше вино та гірші страви.
— Дякуємо за щиру гостинність, пане господарю, але коли щось добре пришлете, то і тут добре буде.
— Все, що є доброго, подадуть туди,— відповів Грібі непривітно.— Я знаю, що таке честь, і знаю різницю між гостем покликаним і непокликаним, або тим, що випадково попав у "Гріф" на весілля. Я вже якось умію розбиратися в людях!
Пану Фаї довелося зібрати все своє терпіння, щоб умовити гостинного господаря. (Як він відрізняється від свого молодшого брата, доктора! От що значить незіпсована всякими науками людина!) Мовляв, їм ще треба буде порадитися в цій кімнаті. Крім того, вони люди старі, стомлені.
Нарешті, ледве домовились, що він зашле їм дещо перекусити і направить до них кума. Однак господар додав: "Хто його знає, чи він захоче прийти, бо знаєте прислів'я: "Коли кравець, то він вже й барон".
Але шляхтичі Калоша не визнавали цього прислів'я і навіть глумилися з Бодоі за вивіску, яку він прикріпив над дверима своєї майстерні, що знаходилась в будинку навпроти "Гріфа": "Шляхтич Матей Бодої де Бодоло ет Ріпа, кравець". На думку місцевих шляхтичів, кравецтво принижувало шляхетський стан, хоч і вони також були ремісниками: виготовляли сита й решета. Однак, на їх погляд, це не було таким принизливим заняттям, як кравцювання. Бо ж сито — іграшка для жінки, його може взяти в руки і королева, а шити штани... та ще, буває, латати... Ні, це вже одне з останніх занять, сором! І після цього повісити таку фірмову вивіску з зазначенням повного шляхетського титулу! Тому вони додали до титулу кравця ще два слова : "де Бодоло ет Ріна , праска і штанина".
Через якийсь час почувся стукіт у двері. Пан Бодоі все ж прийшов. Коли він переступив поріг, Фаї зразу впізнав у ньому того самого чоловіка благородної зовнішності, у якого він питав про господаря.
Кравець дуже мало знав; однак і те, що було йому відоме, він розповів з великою бундючністю. Дійсно, юнак заходив кілька днів тому до нього, під вечір, коли корови прийшли з пасовиська ("Я саме був зайнятий ними, бо в мене їх шість, дякувати богу") , вибрав собі чорну куртку з маленькими гудзиками довгастої форми і плетеними петельками, які носять молоді майстри, чорні штани і жилетку. Він ще може сказати, якщо пани хочуть про все мати повну уяву, що одяг лежав на ньому, ніби на нього був пошитий, і що юнак за все чесно розрахувався.
— Ну, після цієї розповіді ми розумнішими не стали,— зауважив Фаї, коли кравець пішов.— Однак послухайте мене, дядьку Крок, ви розумна людина, досвідчений поліцай, що ви про все це думаєте?
— Те, що графа не вбили, що він не покінчив самогубством. Бо для самогубства не треба міняти одяг.
— Я теж так думаю. Слава богу за те, що ми знаємо.
— Що до мене,— сказав Крок,— то я вже більше знаю. Я знаю, наприклад, де він знаходиться і що робить.
— Не може бути! — вигукнув Фаї, з недовір'ям глянувши на Крока.
— Я вже певно знаю, тільки ще хочеться задати вам, благородний пане, одне запитання.