А шкода! Можна було б описати місто, бо в той час міста не були схожі одне на одне, як солдати в строю, і не поділялися на категорії. Зараз в Угорщині триста таких схожих один на одного Капошів, близько ста Лошонців, з двадцять Кашші й, нарешті, мати всіх цих міст — Будапешт. Тільки це не така мати, що годує своїх дітей,— а навпаки, діти годують її, і тому вони залишаються на все життя кривими, виснаженими, недокрівними.
Колись не існувало таких шаблонів. Кожне місто відрізнялось від іншого. Можна було насолоджуватись, переїжджати з одного міста в друге. Кому доводилось в ті часи побувати в багатьох містах, у того залишалось таке враження, ніби він усюди має родичів і знайомих і кожний з них по-своєму цікавий. В Уйгелі можна було купити хорошого вина, в Тисоуйлоку — чудові щітки для вусів, в Кермеці — таких мережив, як прозора піна на гірській бистрині, в Мішкольці — чудових булочок, в Рімасомботі — мундштук, в Гачі — сукна , цупкого, як шкіра , в Леві — шкіри, м'якої, як сукно, в Естергомі — сідло, в Сабадці — фартушків, у Шельмеці —люльку, в Дьєрі — складаний ножик, в Лібетбані — горілки з ялівця.
Тепер кожну з цих речей можна купити в кожному місті, в першій-ліпшій наріжній крамниці, і зовсім не потрібно за ними їздити в далеку дорогу. Все ж треба визнати, що ці речі зараз не такі, як були раніш, і той, хто володіє ними, не відчуває такої радості, яку відчували тоді люди, придбавши їх під час своїх подорожей. Щодо Капоша , то це місто славилося ситами і решетами. За одне таке сито, привезене здалека, красуня охоче в ті часи нагороджувала поцілунком; сьогодні ж воно коштує всього лише вісімдесят крейцерів.
Ні, не зовсім погано жилося колись!..
— Петер, ти знаєш, де знаходиться шинок "Гріф"?
— Знаю, пане.
Коляска заторохтіла по булижній мостовій. Коли по грязюці інколи можна було мчати клусом, то по такому гострому, мов бритва, камінні доводилося їхати тільки поволі. Пану Фаї здавалось, що вони цілу вічність їдуть, підстрибуючи на камінні, а дорозі все немає кінця. Нарешті, зупинились перед аркоподібними ворітьми шинку "Гріф". Пан Фаї кілька разів нервово смикнув за дзвоник, який висів тут же на стіні. Ворота були освітлені блідим світлом ліхтаря. "Гріф" не справив на Фаї приємного враження. Це була довга, низька і вузька будівля, яка, здавалось, намагалась загрузнути в землю. Але тільки зовнішність була такою похмурою,— всередині вирувало життя: гримів оркестр, було досить гамірно, з відчиненого вікна доносились веселі вигуки.
На дзвінок з'явився, виряджений по-весільному, стрункий юнак — мабуть, виступає тут за шафера, в чорних суконних штанях з шнурками, в жилетці, в сорочці з широкими рукавами, в шнурованому доломані, недбало накинутому на плечі; круглий його капелюх був прикрашений штучними квітами, червона хустинка в дрібних білих квітах підперізувала його стан.
— Що, кімнату? — спитав він, хвальковито випнувши груди.
— Цього ми ще не знаємо. Спочатку нам потрібно поговорити з господарем. Де він?
— З ним тепер не можна говорити.
— А ви хто такий?
— Я? Буфетник.
— А чому не можна поговорити з господарем? — втрутився в розмову дядько Крок.— Що, він онімів?
— Навпаки, він дуже голосно говорить.
— Може, збожеволів?
— Ні, що ви! Тільки тепер починає набиратись розуму!
Дядько Крок, поміркувавши трошки, прийшов до висновку, що тут потрібно діяти енергійніше, і крикнув:
— Не дурій, хлопче, досить язиком ляскати! Не бачиш, що перед тобою стоїть знатний пан? Ану, зніми капелюха, сякий-такий сину!
Той слухняно зняв капелюха . Він був порядний хлопець і навіть засоромився за свою попередню поведінку.
— Я не дурію, я просто трошки хильнув,— виправдовувався він, щиро посміхаючись.— Справа в тому, що господар саме танцює з пані Гадаші, а з неї буде після винобрання, під нове вино, така господарка цього шинку, що кращої і не знайти моєму панові.
— Що ж там всередині відбувається?
— Там весілля, ваша милость,— він навіть здивувався, що є такі люди, які про це не знають.— Так, весілля. Господар віддає свою наймолодшу зведену сестру, яка досі завідувала кухнею шинку. А тепер господар вхопився за пані Гадаші, яка вміє варити ще краще; до того ж Гадаші — молоденька вдовичка і зовсім не проти чоловіків, і тому легко може дійти до другого весілля. Xoч господар дуже товстий і забіякуватий, але має добре серце, а це не дуже добре, бо все може піти з його рук: у нього багато рідні, всяких обідранців, а вони в кожну хвилину готові все до нитки розтягти...
Як важко було примусити веселого буфетника говорити, так тепер важко було його зупинити.
— Ну годі, не плещи язиком, чоловіче! Краще піди і скажи своєму господареві, щоб вийшов на хвилинку.
Той знизав плечима.
— Він не вийде.
Дядько Крок тупнув ногою. На щастя, до них підійшов гусар пана Фаї з шаблею при боці, який досі помагав кучеру поратися біля коней. Ним теж можна було налякати буфетника.
— Ні слова! Накажіть, благородний пане, гусару відрубати голову цьому брехунові, якщо він скаже хоч ще одне слово!
Почувши такі грізні слова буфетник стрілою полетів і незабаром прибіг назад із сяючим обличчям:
— Ну, що я сказав? Я знав, що він не прийде.
— Тоді ми підемо до нього,— рішуче сказав Фаї.
— Це вже інше діло! — радісно вигукнув буфетник. З цього треба було і починати. Тепер ви певно будете розмовляти з господарем.
3 цими словами він провів гостей у задню половину шинку, де знаходилась квартира господаря.
Дядько Крок дорогою продовжував розпитувати буфетника.
— За кого виходить заміж сестричка вашого господаря?
— За Йожку Відонку, за столяра, який у Польщі відкриє свою майстерню. Він ще сьогодні опівночі іде туди з молодою дружиною.
Фаї здригнувся, почувши знайоме прізвище. Це ж той самий Відонка, який зробив підйомну машину для Дорі!
Нитки починають розмотуватися. Тут гніздо всіх злочинців! Потрапили, куди треба!
— Чи це не він працював помічником столяра в Уйгелі? — тихо, ледве чутно спитав Фаї.
— Він,— відповів буфетник,— давно його знаю. Раніш бідним був, і от зразу розбагатів! І одружується з Катушкою, оскільки він давно думав про неї, оскільки Катушка дочка його господаря з Уйгеля, оскільки мати мого господаря, вдова Грібі, вдруге вийшовши заміж, стала дружиною уйгельського столяра Ондрейовича, і в них народилась ця сама Катушка.
— Ось які наші справи! — простогнав Фаї.
Вони йшли коридором, час від часу натикаючись то на якісь ліжка, то на стіл, то на шафи, винесені з кімнат з нагоди весілля. Коли пан Фаї зазирнув у залу, він на мить оторопів. Спочатку йому здалось, що кімната не стоїть на місці, а крутиться разом з цими розпаленими обличчями танцюючих жінок і чоловіків, у більшості ремісників, які з різноманітними вигуками ляскали себе по халявах чобіт. Шелест спідниць, що здіймають вітер, запах людського поту, тютюнового диму, запах квітів, якими прикрашали жінки волосся і груди, чад від лойових свічок — все це робило кімнату подібною до пекла, ніби женився сам сатана.
Серед одноманітного гомону час від часу виривався дикий вигук — це хтось висловлює свою радість. Раптом тихенько пискнула якась жінка, певно, кавалер ущипнув її. Ну, та це нічого! Ноги і далі вистукують по землі й підіймають пилюку. Дехто хустинкою відганяє від себе порох і направляє його на інших. Один в куточку в глиняному посуді приготовляє на столику паленку; другий підштовхує танцюристочку, що крутиться біля столика, і в неї раптом спалахує широчезна стрічка; третій хапає глечика і поливає водою голову потерпілої, але так, що і в десяти її сусідок мокрими стають хустини. Не біда! Зате весело!
Серед гостей шастають дві сторожові собаки. Їх ніяк не можна вигнати, бо через велику духоту двері весь час розчинені. Виженуть їх, а вони знову прийдуть. Собакам теж подобається весілля, хоча часто наступають їм на лапи, на хвости. Треба сказати, що вони не завжди мовчки переносять образу: гарчать, огризаються, скавчать, вишкіряють зуби. Один із них — Бодрі — навіть укусив пані Лані за ніжку (дурна тварина, але розуміє, що красиве!) . І на кухні їй прикладають примочки, а шельма Пішта Нодь (щоб йому осліпнути!) там стовбичить і підглядає.
Посеред кімнати витанцьовує молодий, дрібно перебираючи ногами, без кінця, до знемоги. А яка гарна Катушка! Гнучко вигинається її стан, мов лозина під вітром. Вінок у неї на голові збився трошки набік, на одному місці розмотався і стирчить, як ріжок, але й це їй до лиця. Вона то виривається з рук нареченого і танцює перед ним, то знову пригорнеться до нього, і вони завертяться, як колесо млина, тоді вінок заходить у неї на голові, зачіпаючи тих, що підходять до неї занадто близько. Покрутиться вона, покрутиться, попливе і сховається між іншими парами, сховається, потім знову вирине і знову зникне. Наречений — за нею. То дожене, то знову спустить з ока, то загубить у натовпі, то стрибне вперед, як цап, ударить долонями по халявах і, розкинувши руки, ніби збираючись обійняти її, біжить за нею в танці, біжить і приспівує:
Сам я пан, великий пан,
А в руці моїй тюльпан.
Він дзенькає грішми в кишені, потім підкине високо в повітрі один-два талери і, зловивши на льоту, кидає циганам-музикантам:
— Це не останні. Зрозумів, цигане?
Монети летять над головами. Добре, що мимо, а то комусь вибили б око. А втім, тут стільки гарних очей, що втрата одного ока залишилась би непомітною.
Пану Іштвану Фаї млосно стало від цього поганого повітря, дикого реву і людського виру. Шинкар встиг кудись зникнути, і Фаї звернувся до якогось чоловіка, що стояв поруч і цокав срібною покришкою своєї люльки, видно, він дуже пишався нею.
— Скажіть, будь ласка , хто тут господар?
Пан, до якого звернувся Фаї, переклав люльку з одного кутика рота в другий і рукою вказав на одного з танцюючих:
— Ось той, бачите, товстий, мов кабан.
І дійсно, господар був дуже товстий, пудів з дванадцять мав чистої ваги. Обличчя його було таким добрим і навіть тупим, що Фаї з полегшенням зітхнув: "Ні, людина з таким обличчям не може бути вбивцею".
Товста фізіономія господаря була безтурботно веселою; свої маленькі очиці він не зводив з пишних високих грудей і круглих плечей тої, яку тримав обома руками за стан. Очі його блищали від щастя, а Гадаші підпускала йому бісики.