Чи немає тут портрета молодого графа, я ж із ним не знайомий, навіть ніколи не бачив його, і портрет багато в чому допоміг би мені.
— У мене є один маленький його портрет, у медальйоні на годинниковому ланцюжку. Правда, він дуже маленький.
— Нічого. Яких часів?
— У березні цього року ми їздили з Буттлером в Енед до тіткн, що була при смерті, йому там дещо дісталось у спадщину. Там зобразив йоrо на слоновій кістці в мініатюрі — уявіть собі хто? — дванадцятирічний хлопчик, за вбільшки з мій кулак, якийсь Міклош Барабаш* (*Міклош Барабаш(1810-1898) — відомий угорськиа художник-портретист, академік; його пензлю належать портрети видатних діячів тодішньої епохи, а також вельможних панів). Я ще тоді сказав головному королівському судді, щоб він посадив у тюрму цю дитину, бо вона з таким великим талантом напевно робитиме фальшиві гроші.
— Можна подивитись?
Фаї відчепив золоту дрібничку, яка зображала гільйотиновану голову Людовіка XVI, і натиснув на маленьку пружинку. Голова короля відкрилася, в ній замість мозку (між іншим, його і в справжній голові було не так вже й багато) знаходилась маленька nластиночка з слонової кістки з емальовим портретом Вуттлера.
— Гм, граф — гарний юнак. Правда, не видно, яка в нього постать.
— Стрункий, як тополя.
— Коли б я був такий,— зітхнув дядько Крок,— їй-богу, я б нижче від герцогині не захотів би ні на кого глянути!
— Я теж так думаю,— відповів Фаї.
— Іншого портрета не маєте?
— Не маю і думаю, більше і не матиму* (*Портрет маслом графа Яноша Буттлера на весь зріст знаходиться в актовій залі Ноградськоrо комітатськоrо зібрання.-Прим. авт.). Він дуже скромний і соромливий; я силоміць примусив його позувати тому художнику-горошині.
— Я можу взяти з собою цей портрет?
— Не заперечую, старина, але заклинаю повернути його мені,— суворо наказав Фаї.— А коли спробуєте присвоїти собі цю дорогу для мене пам'ятку, то слідуючої зими "відростите собі черевце". (Людина простого походження могла розжиріти тільки в тюрмі).
Дядько Крок весело посміхнувся.
— У всіх випадках я збережу його. Але ще одне потрібно мені знати: як був одягнений граф, коли від'їжджав?
— Ну, про це дуже легко можна довідатися у камердинера, а також у кучера. У нього не було багато одягу, та й той я шив йому в Шарошпотоку.
— Ну, хто там є? — гукнув Фаї і вдарив у долоні. Прийшла ключниця.— Пришліть, прошу вас, камердинера!
Камердинера не важко було знайти. Він, сховавшись за колону, прислухався до розмови: дуже хотів знати, що трапилося.
— Ей, Мартон, як був одягнений граф, коли від'їжджав? Добре подумай і скажи все по порядку цьому шановному пану.
Мартон спочатку задумався, потім, запинаючись, почав описувати одяг графа.
— Що ж на ньому було? Що я йому приніс? Були на ньому, прошу покірно, сірі панталони, така ж сама жилетка ... Так, така ж сама жилетка і... Я вже сказав про камзол?
— Ні, не сказали.
— І сіра жилетка...
— Про жилетку ми вже чули, дурню... Чого ти все рот роззявляєш, як щука на піску?
В цю хвилину погляд камердинера зупинився на камзолі лікаря Грібі; раптом він замахав руками в повітрі, як гусак крильми, у якого враз розв'язалась мотузка, якою вони були зв'язані.
— На ньому був точнісінько такий камзол,— вигукнув він із запалом.— А може, це він і є?
Лікар зашарівся аж до вух, а Фаї прикрикнув на камердинера.
— Ну-ну, не ляпай язиком. Можливо, що такий самий, мені теж так здається, але не кажи, що це саме той. А то я тобі зовсім нічого не повірю.
Але Мартон почав підозріло розглядати лікарський камзол. Безтямні сірі очі камердинера, здавалось, готові були вилізти з орбіт.
— А ми зараз подивимось, пане, цей чи ні,— захищався Мартон.— Доки граф мешкав тут, я чистив його камзол; на лікті повинна бути випалена пляма завбільшки з горошину. Його світлість сперся ліктем на жевріючий корінець тютюну, що випав з люльки.
Не говорячи довго, він підійшов до лікаря Грібі і, без всякого сорому, підняв його лікоть.
— Ну, що я сказав? — тріумфуюче вигукнув він.— От вам випалене місце завбільшки з горошину. Я знаю, що кажу, благородний пане!.. Ану, тепер подивимось на підкладку.
Розгублений лікар стояв як укопаний, з палаючим обличчям. Камердинер підняв полу камзола.
— Прошу покірно обернутися!
Бідний Грібі машинально обернувся, і камердинер вказав на зашиту на десять пальців підкладку, яка колись розірвалася.
У дядька Крока впали з носа окуляри, добре, що не розбилися об каміння.
— До дідька!— вигукнув Крок.-Справа набирає серйозного вигляду. Розвивається, розвивається і ускладнюється. Це вже не жартами пахне. Ну, чудово! Тут вже потрібни й справжній Крок, хитрий Крок. Де ви, лікаре, купили цей камзол?
Старнй Фаї смертельно зблід і весь тремтів. Йому згадалось, коли Янош, зачепившись за гілку, розірвав камзол у саду, а дружина потім зашивала його. Переляканий лікар важко дихав, обличчя його то шаріло, то блідло; він крутив головою, щось бурмотів під ніс, не розуміючи, в чому справа . Але тут уже і Фаї підскочив до нього і вхопив лікаря за комір.
— Чоловіче,— гримнув він на нього,— де ти дістав цей камзол?
Ну, це вже не жарти, коли Іштван Фаї, великий магнат і член апеляційного суду кількох комітатів, так сердито кинувся на бідного і тихого Грібі, який навіть муху не скривдить. Тут треба говорити правду.
— Цей одяг,— заїкаючись сказав він,— тиждень тому приніс мені старший брат із Капоша, власник тамтешнього шинку. Сам він занадто огрядний, і цей костюм йому не підходить. Де він його взяв, я не знаю.
Обличчя переляканого Грібі дихало такою щирістю, що не можна було сумніватися в правдивості його слів.
Фаї, глибоко зітхнувши, упав на стілець.
— Його вбили,— прохрипів він, закривши обличчя руками. Так залишався він з хвилину; з-під його волосатих пальців потекли сльози.
Але вже в наступну хвилину переборов свою слабість і опанував себе, витер сльози, взяв себе міцно в руки і зробився таким, яким ми вже його бачили якось, сталевою людиною. Твердим, уривчастим голосом він наказав камердинеру:
— Скажи кучеру, щоб негайно запрягав. Я теж поїду з вами, Крок. Хай зайде управитель, я дам йому необхідні розпорядження.
Кучер запріг; з боку хатинки городника пришкандибав на своїх товстих ніжках управитель.
— Біда більша, Будої, ніж ми думали,— сказав Фаї коротко.— Але що б не трапилось, все повинно іти своїм звичаєм, а головне, менше про це базікати. Ярові, що залишились, треба висіяти, відвідну канаву на пасовиську в Береніце — прочистити. Пана лікаря кучер Йожка відвезе в Унгвар. Потім ще ця бідна Капор!.. Її поховайте як слід, при двох попах, в домовині з горіхового дерева. Справте поминки за рахунок прибутків по маєтку... Вона цього заслужила — чудові пироги з повидлом пекла!
— Хто його знає, благородний пане,— тихо сказав управитель,— вона, можливо, ще видужає.
— Та вона ж годину тому померла!
— Хто сказав?
— Лікар.
— Та що ви! — обурився управитель.— Я щойно розмовляв з нею.
Таке переслідування долі нарешті вивело бідного Грібі з терпіння. Випадок з камзолом його не так турбував, він цей сором якось проковтнув; але те, що його вміння і знання посмів принизити якийсь лакей,— цього він стерпіти не міг! Кров закипіла в ньому, і він зневажливо, але з гідністю вченого, заявив:
— Вона померла, хоч і говорила з вами: в неї не було пульсу.
Коляска під'їхала. Фаї по-дружньому потис руку управителю.
— Дивіться за всім гарненько, мій дорогий Будої. Можливо, я не швидко повернуся, але коли на зелені свята приїде з Дебрецена Ежаяш Будої*, повідомте мені в Поток (*Ежаяш Будої (1766— 1841) — реформатський єпіскоп, професор історії і класичної філології Дебреценського університету; боровся за те, щоб викладання в університеті велось на угорській мові, замість встановленої німецької).(Відомий Ежаяш Будої був рідним братом управителя) .
Потім Фаї легко скочив у коляску.
— Гей, лікаре, лікаре! — враз гукнув він.— Ну і безголовий же я! Забув спитати, який шинок належить вашому братові в Капоші? А ви, Крок, сідайте біля кучера , я тут сам сидітиму.
— "Гріф", благородний пане,— відповів Крок замість лікаря.
— Поганяй!
Розділ сьомий
ВЕСІЛЛЯ В ШИНКУ "ГРІФ"
Цей випадок, коли Фаї посадив "милого дідка" не поруч себе, а на козли до кучера, викликав велике здивування серед слуг: адже пан Фаї славився своєю простотою. Звичайно, коли в домі не було гостей, за одним столом з панами завжди обідав хтось з довірених слуг. Це не було рідкістю в сім'ях дворян середньої руки.
Таке щастя, як правило, випадало на долю старої жінки, яка в минулому няньчила пана, пані чи їх дітей. А коли вже хтось попадав за панський стіл з тієї чи іншої причини, то потім це ставало звичкою (яку угорці завжди шанували), і він займав це місце постійно. Це було разом з тим і ознакою гарних відносин між панами і слугами. Крім цього, така людина була дуже корисною для дому, бо, знаходячись між панами і слугами, вона пом'якшувала різкість контрастів між ними і спритно розріджувала хмари, які час від часу збирались над ними.
Четвірка коней мчала стрілою вперед, розбризкуюч и на всі боки грязюку і воду, що зібралась у вибоїнах, створивши безліч калюж на дорозі. Не вміли мостити шляхів наші предки — "болото на болото накладали"; в суху погоду над дорогами здіймались хмари пилюки, а в дощову — грязь сягала коням до черева. Але тепер і найкраща дорога була б довгою для Фаї; його буйна фантазія невпинно працювала, примушуючи серце тривожно стискатися,— адже воно було таке ж м'яке, як болото, але золоте болото, на якому залишаються сліди від найменшого дотику. Він невпинно роздумував над тим, що могло трапитися з Яношем, допускаючи то одне, то друге. Він вже бачив тіло Яноша на дні Тісси, а над ним — соми і осетри. Тільки вони, а не пан Крок, могли б сказати, де знаходиться Янош. То враз перед ним поставала інша картина: Янош падає від кулі грабіжників, вони підбігають до нього, знімають одяг, щоб хоч цим поживитися ... Ех, вже і найгірша правда , яка б вона не була , краща від такого стану!
— Гей, Петер, далеко ще до Капоша ?
— Вже показались перші будинки.
Було темно. Небо затяглось густими хмарами, а землю покрив важкий туман, за два кроки нічого не було видно.