"Не шкода було б віддати і десять золотих за те, щоб зараз заглянути в черепну коробку Крока,— подумав Фаї.— Цікаво, чи вона і всередині така зморшкувата? І що ховається у uих зморшках?" Він спробував дещо виудити.
— Скажіть мені, дядьку, чому ви думаєте, що цей випадок незначний?
— Бо і немає ніякого випадку.
— Як так? — здивува вся Фаї.
— Дуже просто! Я, наприклад, тепер спитаю вас, чи не загубили ви якогось ключа? Ну, добре,— виходить, що не загубили. Але коли ви станете шукати один з ключів і не зразу знайдете його, ви тут же скажете, що загубили його. Чи не так?
— Мабуть, так.
— Ну от бачите! Коли б ви не шукали графа, ви не вважали б, що він пропав. Якби тепер в Унгварі мене почав шукати мій кум Леницький і не знайшов би,— як ви думаєте, благородний пане, це означало б, що я пропав?
У Фаї в голові запаморочилось від такої дивної логіки.
— Послухайте, дядьку Крок,— вигукнув він роздратовано,— чи не вважаєте ви мене божевільним, у якого з хворого мозку щохвилини вилітають нелогічні думки, як духи з розритої могили. Я не видумав цього всього; кругом перешіптуються, що Дорі з своїми змовниками запропастив Буттлера.
Дядько Крок розсміявся.
— Та як тут не перешіптуватись, коли ви з свічкою в руці шукаєте графа і сполошили цим всю околицю? Ви викинули дрібничку, маленьке зернятко, а язики підхопили його і повертають, як вирощену розсаду. Звичайно, ви самі застрашили себе, хоч, власне, нічого не трапилося — хіба що графа Буттлера немає в Бозоші, і невідомо, де він.
— А все-таки ви чудова людина, Крок! Ви майже мене заспокоїли. Вже навіть і кольки минулися. Дідько візьми того доктора! Нащо я покликав його? Що йому тепер сказати? — Він заклопотано почухав потилицю. Ну то як, візьмемось за розшуки графа? Але тільки тайком, без шуму.
— Я візьмуся за все, що приносить гроші.
— І одразу ж почнете розшуки?
— Одразу. Але попрошу вашого дозволу вислухати служників палацу.
— У всьому вам допомагатиму. Розпоряджайтеся слугами, підводами, кіньми, тільки поспішайте, поспішайте.
— Через дві доби ви дізнаєтесь, де знаходиться граф.
— Буду вам дуже вдячний. І ви будете задоволені, дядьку Крок. Гм , що ж мені тепер сказати тому лікарю?
Дядько Крок зразу взявся за справу і вислухав слуг палацу. Він був ввічливий і ласкавий у розмові з людьми і цим зразу викликав до себе симпатію і довір'я. Він справляв враження досить хорошої людини, справжнього батька сім'ї; в його погляді прозирала покірливість і доброта. Бог інколи, в разі необхідності, поганим людям надає зовнішність хороших людей. Одяг Крока теж не відповідав його душі: він весь, з голови до ніг, був одягнений, як справжній угорець, а на сап'янових чобітках бряжчали навіть остроги. Сам дідько не здогадався б, коли б не жив у його тілі, що він колись служив у таємній поліції у Відні і що з його вини багато угорських патріотів пішло на страту.
Від слуг Крок нічого особливого не довідався. Граф пробув тут три-чотири дні і ні з ким з чужих за цей час не зустрічався. І гості теж не приходили до палацу.
— Де мешкав граф?
— У кімнатах, що виходять на південь.
— Поведи мене туди, синку,— попросив Крок камердинера.
Дядько Крок усе переглянув у кімнатах, але нічого не знайшов.
— Хто прибирає ці кімнати?
— Служниця.
— Вона красива, синку?
— Ні, негарна.
— Ну, і хвала тобі, господи,— сказав дядько Крок з удаваною полегкістю,— в такому разі мені не загрожує небезпека, якщо ти пришлеш її сюди.
Камердинер від душі зареготав і через якийсь час вштовхнув у двері жінку років шістдесяти, вдову одного з батраків.
— Ну, сестричко, я чув, що ти прибираєш ці кімнати, це правда?
Стара швидко послинила кінчики пальців і почала поправляти і пригладжувати волосся на голові.
— Я.
— Чи не вимітала ти, серденько моє, після графа папірців? Розірваних і зім'ятих папірців,— розумієш, на яких було б дещо написано?
— Можливо, що й вимітала.
— Ти не могла б їх знайти? Ох і славною ж молодичкою була б ти, коли б їх розшукала!
— Обов'язково знайду. Ми сміття зносимо в один великий ящик. А тут так рідко доводиться підмітати, що сміття й досі в ящику.
— Ну, побіжи, душечко моя!
І стара відьма вилетіла з кімнати, відразу зробившись такою жвавою, як веретено. Пробігаючи коридорами, не втрималась, щоб не похвалити милого старого пана перед слугами, що вистоювали тут: "І слова, і кожний найменший рух його дуже благородні".
Вона швидко повернулась і принесла в фартушку багато розірваних паперів, з яких дядько Крок, залишившись на самоті в кімнаті, швидко склав уривок листа:
"дорога Пірошко! Я дивуюся, що ти не пишеш. Невже тобі заборонили писати до мене? Це було б страшно... На цьому й закінчувався лист. Потім він склав ще один уривок: "Дорога Пірошко! Одна догадка мучить мене і вдень і вночі, що ти не любиш мене, бо коли б любила, то написала б листа. Знаєш, що іншої втіхи в моєму горі я не маю. Може, заборонили тобі писати? Це було б страшно..." Цей лист був теж незакінчений. Видно, граф не був задоволений початком і відкидав листи. Ще найшов близько шести таких початих і незакінчених листів. У кожному з них була одна і та ж скарга, краще чи гірше висловлена.
Очевидно, один із листів все ж пощастило йому закінчити і він відіслав його Пірошці. Між паперами були й інші клаптики, списані жіночою рукою. Дядько Крок і ці клаптики склеїв і ледь прочита в:
"Дорогий мій племіннику!
Молю господа бога, щоб цей лист застав тебе в доброму здоров'ї.
Пірошка хвора , твої листи тільки погіршили б стан її здоров'я. Ти сам знаєш, яка вона ніжненька. Звільни її, коли любиш, від зайвих переживань і люби її чесною любов'ю. Не сердься, що я так кажу тобі, мій милий Яніка, і що листи, які ти надіслав до неї, повертаю тобі нерозкритими, повертаю через твого вірного слугу. Послухай мене — твою тітку, яка молиться за твоє благо господу богу, який піддав тебе важкому й суворому випробуванню. Я не хочу, щоб на чесне ім'я нашої ніжної овечки, яка і так досить мучиться через тебе (вона ж і хворіє через тебе, синку), впала хоч частина тої тіні , яку накинула ліва рука господа бога на ваше щастя. Правда, щастя може повернутися, воно, певно, і вернеться. Адже у господа бога дві руки, і друга, не бійся, синку, не відсохла, і він ще нею торкнеться вас. Але добра слава, сину мій,— цей найдорожчий скарб кожної дівчини, не може повернутися. І коли вона з самого початку заплямована, то вона вже ніколи не може вважатися зовсім чистою. Що сказали б люди, коли б тепер Пірошка листувалась або зустрічалася з тобою? Вам більше, ніж комусь іншому, треба уникати зустрічі. Цього вимагає світська мораль, цього вимагає батько дівчини, який залишив її на мою опіку на час його перебування в Буді, де він клопочеться за тебе; дай йому господь бог на це сили, здоров'я і щастя, бережи його і всіх нас від лукавого (ти знаєш, про кого я думаю) . Мені дуже боляче, що саме з цієї причини я не можу тебе покликати до нас. А яким красивим став наш сад після вчорашнього дощу! Правда , чогось щастя обходить нас. Частина фруктових дерев вимерзла. Метелик, їздовий кінь нашого Жіги, під час стрибка наразився на кіл. Ох, яка метушня тепер панує у нашому домі! Я навіть рада, що живу у Горватів. Було б добре, коли б ти обережно повідомив про це Жігу, тому що ні я, ні старик не наважуємось про це написати йому. Твоя любляча тітка
Бернат.
Р. S. Будь сильним і стриманим, дорогий мій племіннику, і думай про те, що й інші люди страждають: герцоги, королі, навіть цісарі. Всі — черв'яки господні і багато із своїх бажань не можуть здійснити. Згадай тільки про мене — шість років тому я довгий час була прикована до ліжка , хворіючи на апендицит, після чого довгих два роки я навіть не наважувалася торкнутися фруктів, хоч нестерпно бажала поласувати ними.
Між іншим згадала : куховарка Відонка хворіє на рожу. Бідна жінка, хто знає, чи вона це переживе.
Ще раз цілую.
Та ж сама"
Пан Крок не знайшов у цих листах жодної провідної нитки, вхопившись за яку можна було б починати ведення слідства. Старий взяв склеєні листи, щоб показати їх пану Фаї, якому вже пощастило збутися унгварського лікаря Грібі. Саме тоді, коли він ще радився з дядьком Кроком, у кімнату вбіг з жалісним плачем городник Андраш Капор; пригнічений горем, він кинувся просити: дружина його при смерті, а він чув, що десь тут є лікар; можливо, що він подасть їй допомогу, коли, звичайно, пан дозволить.
— Ну, а як же? Певно, що подасть. Мені він уже не потрібний. (Його дуже дратувала присутність лікаря, коли він був здоровий, так само, як відсутність його, коли він був хворий ). Яке щастя! Я хотів сказати — яке нещастя! Ідіть, ідіть, дорогий лікаре.
Розділ шостий
ОДЯГ ГРІБІ
Худий, довгов'язий лікар зробив кислу міну, довідавшись про раптове видужання свого пацієнта; але він охоче пішов до хворої, взявши з собою інструменти і сумку з випробуваними ліками. Невдовзі він повернувся надзвичайно спокійним.
— Ну як, допомогли їй?
— Ні, їй вже не потрібна медична допомога.
— Невже померла вона?
— Померла; в неї вже не бився пульс.
Фаї не втримався, щоб не висловити жалю: "Ой, ой, бідна Капор! Як вона вміла пекти пиріжки з повидлом". Потім, щоб задовольнити доктора , Фаї наказав принести йому на веранду королівську вечерю, тим більше, що вечір був теплий, приємний. Поки дядько Крок копався в паперах, вони розмовляли про одне, про друге, а головне, про небіжчика лікаря Медве, про його великі знання в медицині і чудові способи лікування.
— Так, так! Ми багато вчились один у одного,— знову і знову повторював Грібі.
Розмова з ним ставала вже нудною, коли почулись дрібні кроки дядька Крока, який увійшов, тримаючи в руках склеєні листи.
Фаї жваво скочив на ноги.
— Ви знайшли що-небудь?
— Майже нічого. Я довідався тільки про те, що молодий граф виїхав звідси в досить поганому настрої.
— Ой боже мій! З ним щось трапилося?
— Прочитайте, будь ласка!
Він пробіг очима листи, потім сумно опустив руки.
— Хіба я не казав, що в нього меланхолійний стан, незадоволення життям ...
— Ну, до дідька! Не треба зразу думати про найгірше. Я негайно виїжджаю в Капош.
— Бог вам на поміч! Сказати, щоб запрягли?
— Прошу, але перед тим у мене буде кілька запитань.