Щойно жінка пастуха Гундроша сказала, що перед полуднем бачила нашу панночку, йшла вона лукою навпростець до річки Бєла Вода, і очі у неї були заплакані... Ох Господи, та ж кожному ясно!
Жінки і діти юрмилися біля дверей кухні — їх зігнала сюди чутка про те, що сталося. Одна з жінок також бачила Веронку біля садів, правда, ще вранці.
— Вона була сумна? — запитав Дюрі.
— Плакала.
— От лиха година! — прошепотів він у відчаї.
— Ходім пошукаємо її, — бадьорився голова.
— Де?
— За околицею, звісно! Тепер уже ясно, що вона пішла туди, а куди саме — зараз довідаємося.
— Ех, якби це було так легко, — зітхнув Дюрі. — Тільки у казках буває чарівне дзеркало.
— Зараз я сюди нажену всю околицю!
Дюрі з сумнівом похитав головою: може, пан Столарік з'їхав з глузду, якщо хоче пригнати сюди все, що є довкола, — всю рівнину з лісами та перелісками, — і подивитися, де ж Веронка. А пан Столарік і справді сушив цим собі голову. Веронку треба розшукати, де б вона не була, а потім від неї довідатися про все інше.
— Де панотець? — запитав він у цікавих, що ловили ґави.
— Пішов до копанки для конопель подивитися, чи не впала туди панночка.
— А де дзвонар?
— Я тут.
— Вилізай-но мерщій на дзвіницю і бий на сполох.
— Але ж пожежі-то немає!
— Все одно, я наказую. Знаєш мене?
Ще б пак! Перш ніж стати нотаріусом, пан Столарік був судовим приставом в окрузі, а в Глогові і тоді вже росло дуже багато ліщини. Пал Квапка побіг стрімголов, і скоро глухо, сповіщаючи про небезпеку, загув дзвін — бім, бам, бам...
Вітру не було. Чистий та гучний лунав, скликаючи людей, тривожний дзвін; і зразу ожили луки, рівнини, гори, ущелини, ліси та осока: з півночі, з півдня, із заходу і сходу побігли люди до села. Це було майже чудо: і звідки взялася раптом така сила людей? Тільки той, хто доживе до дня страшного суду і почує ріг архангела Гавриїла, — тільки той побачить щось подібне.
Столарік задоволено дивився з церковного пагорба униз на захекану юрбу, що прибувала звідусіль.
— Ну, бачиш, тепер нам треба тільки стати посередині села, а вже ті, що біжать з усіх закутків, принесуть якусь звістку про Веронку. Та навіть і цього непотрібно. Зараз сама Веронка з'явиться. Гей, дзвонаре, ану поглянь у вікно: чи не видко десь панночки?
— Точно так, видко, он-о там біжить край Шранкової кукурудзи.
— Жива! — вигукнув Дюрі, просяявши, але відразу ж був убитий своїм же висновком: жива, з нею нічого не трапилося, — отже, від нього сховалася!
І він замислився над тим, чи не краще було б, якби вона померла. Тоді він міг би думати, що вона його любила, і оплакувати Ті.
Голова гримнув на дзвонаря, який і далі смикав за мотузку:
— Зараз же припини, бовдуре! Покажи рукою, з якого боку Шранкова кукурудза?
Дзвонар показав у напрямку лук.
— Рушай-но, Дюрі, тепер їй назустріч і дізнайся по-доброму, що сталося.
А Дюрі тим часом уже пройшов священиків сад, повернув до люцерни Йожефа Магата, і раптом серце його здригнулося: він побачив Веронку. Вона була у зеленому платті з оборками, на голові замість капелюшка була недбало накинута маленька червона хусточка; Дюрі поквапливо продерся верболозом Дєрдя Славіка і на Гонгоєвій луці став перед нею.
Дівчина скрикнула, побачивши його, і затремтіла усім тілом.
— Де пожежа? — глухо запитала вона.
— Не лякайтеся, Веронко. Пожежі немає. Це мій опікун наказав дзвонарю ударити на сполох, щоб заманити вас додому. Чому ви пішли?
Обличчя дівчини пополотніло, вона покусувала гарні яскраво-червоні губки.
— Це моя справа, — вимовила вона здавленим голоском. — О, облиште мене, прошу вас... облиште мене!
Вона обернулася, ніби знову хотіла повернутися до лісу.
— Веронко, ради Бога... не мучте мене! Що сталося? Чим я завинив перед вами?
Дівчина подивилася на нього холодно, ущипливо. Очі її були немов дві крижинки.
— Облиште мене, — проказала знову. — Чого ви від мене хочете?
Юнак несподівано підскочив до неї і схопив за руку. Веронка будь-що хотіла вирватися; так вони боролися, і, як це не було соромно, він не відступився доти, поки силоміць не надів на її палець обручку.
— Ось що я хочу! — вимовив він з благанням у погляді.
— Оце ви хочете? — гірко засміялася дівчина. — А я ось що хочу! Дивіться!
Вона стягла обручку і далеко закинула її в густу траву, що вкривала широку луку.
Бідний Дюрі схопився обіруч за скроні.
— О, що ви зі мною наробили? Що ви наробили?
— Далебі, не варто розігрувати зі мною комедію, пане Вібра. Натягніть обручку не на мій бідний палець, а на парасольку... адже ви хочете одружитися на парасольці, а не на мені. Тепер, сподіваюся, вам зрозуміло!
Дюрі несподівано стало ясно, звідки усі ускладнення.
— Господи, ви нас підслухали!
— Так, я все знаю, — червоніючи, вимовила вона. — Не варто заперечувати!
— О боже мій, я нічого не хочу заперечувати! Вислухайте мене, прошу вас, вислухайте!
Вони повільненько пішли лукою. Дюрі говорив, дівчина слухала, а навкруги у траві безліч жучків, коників дзижчали, шерхотіли, верстаючи в різних напрямах свої дивовижні дороги. Дюрі захоплено говорив: він розповів про все своє життя, про історію свого батька, про ймовірну спадщину, про те, як вони здогадалися, куди заховав її Грегорич, яким чином но ниточці, крок за кроком, він дійшов до Бабасека — словом, розповів усе. Дівчина слухала спочатку, наче обвинувач, мовчки, з гірким докором в очах, потім немов суддя, що хоче з'ясувати істину. Але що далі розвивалася історія, то більше вона зацікавлювалась, добирала смаку: вона не була вже ні обвинувачем, ні суддею, а тільки враженою слухачкою, що часто переривала нитку розповіді здивованими вигуками.
А ще коли історія почала наближатися до неї і повільно, але виразно показалися лінії, що вплелися у її власну долю... Але далі, далі!
А історія тривала, напруження дедалі зростало... ось уже мова про Мюнца-сина. Мюнц напоумив Дюрі, що парасолька у Глогові... Потім заговорила лісничиха на вечері у Мравучанів... Ага, так це лісничиха розплескала, що приніс святий Петро дівчинці-сирітці!
Ще кілька слів, і Веронка знала все, про все здогадалася, і на очі їй навернулися сльози.
— О боже, але ж Адамец спалила ручку парасольки!
— Хай її Бог благословить за те, що вона зробила, — весело сказав Дюрі, побачивши, що дівчина полагіднішала. — Ось тепер я принаймні можу вам довести, що люблю вас без будь-якої парасольки!
Веронка розв'язала червону хусточку, і коли вона зашелестіла в її руках, раптом ударила нею Дюрі по плечу й крізь сльози посміхнулася юнакові.
— То ви й справді хочете зі мною одружитися навіть зараз?
— Ну звичайно! Що ви на це скажете?
— А те, що...
Вона затнулася, дивне відчуття перехопило їй подих.
— Що?..
— Що ви дуже легковажна людина і...
— І?
— І що... біжімо назад шукати мою обручку!
Вона повернулася і, пустуючи, наче маленьке лошатко, прудко побігла назад на луку Гонгоя — так що Дюрі ледве встигав за нею.
Вони довго, але марно шукали обручку. Незабаром туди прийшов і панотець. ("Мовчіть, Дюрі, ні слова братові про парасольку!" — "Ні, моє серденько, не скажу ніколи!") Панотець суворо висварив Веронку.
— Ну стривай, ледащице, та хіба ж можна так робити? Де ти вешталася? Ми так перелякалися. Мабуть, ти бігала за метеликами?
— Радше бігла від нього, та ось упіймав.
— Хто, метелик?
— Так, цей осоружний великий метелик.
Панотець, зрозумівши, наскільки йому дозволили
зрозуміти, приєднався до пошуків обручки, але вони могли б шукати і до дня страшного суду, якби не почув про це пан Гонгой і не причвалав туди зі своїм великим черевом, на якому велично теліпався капшук, оторочений баранячою шкірою.
А Веронка була вже зовсім удалася у відчай через утрату обручки.
— Но-но, — промовив глоговський набоб, похитуючи головою; його довге сиве волосся позаду було схоплене гребінцем. — Не сумуйте, панночко, дядько Гонгой знайде для вас обручку, їй-богу, знайде. Є такий спосіб. Обідню відслужити одне діло, а це — інше. Зараз накажу косарям траву скосити, за годину впораються.
Хоч трава була не більш, як на два пальці заввишки (всього лиш два тижні перед цим склали сіно у копи), пан Гонгой покликав косарів, і невдовзі під однією з кіс задзвеніла, засяяла маленька золота обручка, яка наступного дня уже виблискувала на Верончиному пальчику. Відтоді луку галантного Гонгоя, зберігаючи пам'ять про чудотворну подію, косили тричі на рік, і цим похвалялися за звичай усі мешканці Глогови, коли подорожні, завертаючи до села, починали ганити родючість їхньої землі.
Про що іще слід було б розповісти? Мабуть, чимало назбиралося всячини на вістрі мого пера. Є й таке, що назавжди залишиться таємницею: наприклад, про спадщину Пала Грегорича і зараз ні слуху, ні вісті. Чи були в старій ручці від парасольки, як це уявлялося, банківські чеки, чи ні, цього ніхто не знає, навіть маленький Матько, що випив настій з трьох головешок. Такого дорогоцінного напою, якщо все це правда, не доводилося пити навіть імператорам.
Легенда про глоговську парасольку святого Петра і по сьогодні жива в окрузі. Щоправда, завдяки Столаріку, який завжди не від того, щоб розповісти, як старий єврей Мюнц обдарував християнство святою реліквією, в історію цю проникає і гола істина, але віра сильніша за істину, а у дрібницях навіть перемагає її. Я, звичайно, не збираюся заглиблюватися далі. Прошу пробачення уже й за те, що наговорив тут раніше. Тому що неможливо заперечувати: є щось містичне в усій цій історії. Свята парасолька усім принесла безмірну благодать і щастя, навіть Дюрі, якому завдяки парасольці у третю неділю після описаних подій дісталася найчарівніша дружина у світі.
Ніколи ще в Глогові не бачили такого весілля. Треба було рахуватися з примхами Веронки: їй заманулося запросити всіх гостей, що були присутні на вечері у Мравучанів, — нехай ті, хто був свідком їхнього першого знайомства, погуляють і на весіллі. І з Бестерце приїхало багато народу, серед них мати молодого в чорному платті, голова суду, віце-губернатор, і Бог відає, хто там ще був. З Копаніце прибули Урсіні, з Леготи — дочки пана управителя маєтку (у рожевих спідницях, зібраних гармошкою), з Бабасека — стара Мюнц (з золотими сергами з мій кулак завбільшки).