Будь ласка, роздивіться якнайкраще! Оце так смак, оце так стиль! Чи не правда, чудова річ? Уявіть собі, минулого року, поки я їздив на скленойські купелі, мої парафіяни приготували мені сюрприз. Від старої ручки відламалася кістяна головка, і нею вже майже неможливо було користуватися. Збирати на ручку почав такий собі Іштван Клінчок, це його заслуга. О, є ще віруючі християнські душі!
Потім він повернувся до Дюрі:
— Я познайомлю тебе з цим Клінчоком. Він і справді шановна людина.
Дюрі хотілося послати куди далі шановного Клінчока, — і було б із ким, тому що за спиною його знову де не взявся перший диявол, під'юджуючи: "Шукай свою спадщину!"
— Але ви, звичайно, зберегли і стару ручку? — запитав він з відродженою надією.
— Навряд, — відповів священик, — це була звичайна собі дерев'яна паличка; здається, стара Адамец випросила її тоді у Веронки.
(Напевно, вустами священика говорив середній диявол: "Ручка парасольки у старої Адамец").
Тепер і голова зацікавився:
— А хто така ця Адамец?
— Моя стара куховарка, ось та, що ключі приносила.
Пан Столарік голосно засміявся, навіть сльози
з очей покотилися, так він щиро сміявся. Цей сміх відлунювали кам'яні плити та стіни церкви, і, здавалося, реготала уся церква.
Коли вони вийшли з церкви, і отець Янош пішов сховати ключі, пан Столарік вийняв загорнені у цигарковий папір обручки, тицьнув їх Дюрі у долоню і з легким гумором сказав:
— Якщо дотримуватися твоєї попередньої логіки, тепер треба одружитися на старій Адамец. Ось обручки, йди швидше, заручися з нею!
Дюрі не відповів на в'їдливу насмішку і, знервований від сумнівів, удерся на кухню, де стара служниця смажила в цей час млинці на плиті, полум'я якої шугало через конфорку.
— Послухайте-но, Адамец, куди ви запроторили стару ручку церковної парасольки?
Куховарка спершу досмажила млинець, обережно вивалила його на дерев'яну таріль, де вже височіла велика гірка млинців, і тільки потім звела очі: хто це до неї звертається?
— Про стару ручку питати зволите, голубе мій, ваша милість? А діло було ось яке: захворів мій онучок Матько... минулого року це було, капуста ще тільки достигала, та ні, мабуть, ще раніше.
— А мені що до того, коли це було!
Адамец спокійно вилила нову порцію тіста на сковороду.
— Так... на чому оце я зупинилася? А, Матько! Зурочили його! На що вже хороше дитя цей Матько...
Дюрі нетерпляче тупнув ногою:
— Скажете ви, нарешті, де зараз...
— А он-о у кутку їсть.
— Ручка парасольки?
— Та ні, Матько!
І справді, біля цебра для миття посуду сидів, скоцюрбившись на перевернутому кошику, синьоокий словацький хлопчина із замурзаним личком. В руках у нього рябіли боби, а щоки нап'ялися до краю, через те що він напхав у рот одразу декілька млинців.
— Грім би вас побив, бабо! Ви глухі, чи що? — розлютився адвокат. — Я питаю вас про ручку парасольки.
— Та я ж про це й кажу... зурочили, кажу. Матько пропадав зовсім, моє ангелятко, пустунчик мій милий, а од цього тільки одні ліки, серденько, вельможний пане. Треба покласти дитині у воду для пиття три розжарені головешки і поїти її цим три дні. Але, Господи Боже, що тільки не робили, що йому не давали, а хлопчина хирів та нидів день по дню, чисто серце кров'ю обкипіло від виду його мученицького... бо дуже вже чуле у мене серце, це і пан священик визнає...
— Я теж це згодний визнати, тільки, ради Бога, повернімося до діла!
— А я ж бо до того і веду, прошу уклінно... саме тоді і зробили срібну ручку для святої парасольки, і панночка, добра душа, подарувала мені стару ручку. Ото, — кажу, — пощастило Матько, — аж три головешки з святого дерева! Якщо вже й це не допоможе, бути Матько божим солдатом, покличе його Господь до себе.
І вона заридала від думки, що маленький Матько міг стати солдатом Господа, сльози покотилися, як роса з листя, щастя, що у тісто для млинців не потрапили.
— Тітонько Адамец! — вигукнув Дюрі тремтячим од хвилювання голосом. — Ви спалили ручку парасольки?
Стара здивовано глянула на нього:
— А звідки б я могла узяти три головешки, коли б не спалила?
Дюрі відсахнувся до стіни, кухня закружляла разом з ним, шалено крутилися тарілки, дека, глечики, а з пічної конфорки висолопив величезний палаючий язик третій диявол, який завжди насміхався з нього біля самої мети: "А тут нічого і немає!"
Чиясь рука вже давно трясла його, тяжка рука Столаріка.
— Хай йому! Що в воду впало, те пропало. Не сумуй, хлопче! Так доля вирішила — і край. Тепер принаймні не будеш залітати у хмари, знову будеш покладатися на власні сили. Повір, це також чогось та варте!
ВЕРОНКУ ВІДВОЗЯТЬ
Та марними були спроби Столаріка розрадити Дюрі. Легко проповідувати, що земні блага позбавляють людину благ духовних, — а проте, солодкі ж вони, земні блага!
Коли у людини помирає улюблена дитина, в родині завжди з'являється великий мудрець, що бажає вилікувати стиснене жалем серце; хтозна, твердить він, що могло вирости з дитини, не дай-то боже, довелося б ще на шибениці помирати; може, й краще, що тепер умер, — та тільки ніколи ще ця мудрість не осушувала ні єдиної сльозинки. Так, негодящі це ліки від болю.
От і Столарік плів на осиці кислиці, а серце Дюрі точила думка, що ніколи у нього не буде маєтку, англійського парку і всього, що з цим пов'язано; він немов знову побачив світ, і цей світ здався йому сумним та похмурим.
А світ який був, такий і залишався. Усе йшло своєю чергою, немов би Адамец і не спалила старої ручки від парасольки. У вітальні священика стрілка мелодійного годинника підійшла до римської цифри два, годинник зіграв пісеньку, слуги зібрали на стіл для обіду, Адамец подала суп, пан священик розшукав своїх гостей, припровадив їх у їдальню, посадовив праворуч і ліворуч од мадам Крісбай і раптом помітив, що немає Веронки.
— Саме про це я й хотіла запитати, — сказала мадам. — Хіба вона не була з панами?
— Я думав, — сказав священик, — що вона була з вами.
— Я її не бачила вже зо дві години.
— Ми також.
— І я.
— Може, вона на кухні?
Мадам Крісбай з незадоволеною міною підвелася з чільного місця, щоб привести Веронку, але невдовзі повернулася, знизуючи плечима.
— У кухні її не бачили.
— Оце так утнула, — скипів панотець і вибіг сам розіслати слуг, щоб вони якнайшвидше знайшли панночку, — сидить, напевно, десь у альтанці і читає роман.
З кухні долинало голосіння Адамец: мовляв, обід тепер перестоїться, усі страви зіпсуються...
— Ну то подавайте на стіл, — наказав священик. — Хто забарився, той лишиться без обіду. Не можна, зрештою, змушувати чекати таку вельмишановну особу, як пан голова, тим паче, що він збирається їхати додому.
Одну по одній вносили страви: після юшки гуску з кашею, голубці з свинячими вухами та шкварками — сам король не куштував нічого смачнішого! — потім порося, млинці. Про Веронку не було ні слуху, ні вісті. Зайшла Танка і доповіла, що панночки ніде немає.
Дюрі сидів незворушно, наче закам'янілий, тільки обличчя у нього побіліло, як у покійника.
— Е, а може вона заснула на пасіці? — зауважив священик. — Або... — він на мить завагався, чи казати далі, — може, між вами щось сталося?
Він допитливо подивився на Дюрі.
— Між нами? Ні, нічого, — сказав Дюрі, мерзлякувато стенувши плечима.
— Тоді біжи-но, Ганко, у новий будинок, подивися там на пасіці. А ми, панове, вип'ємо, не варто тривожитися! Адже вона ще дитина, то одна у неї примха, то інша. Може, за метеликами ганяється. Ось спробуйте— но цього червоного, пане голова.
Так він умовляв скоріше не гостей, а себе, сидячи як на голках; серце його неспокійно стискалося, розмову він провадив неуважно. Голова запитав, чи позначилося раннє літо цього року на місцевих врожаях, і якщо позначилося, то як саме.
— Не знаю, — відповідав священик.
— У вас, панотче, є ще браття чи сестри?
— Було, мабуть, зо двоє.
Недоладні відповіді свідчили про його пригнічений настрій, він сидів з гостями тільки для годиться. Нарешті голова наважився і за чорною кавою сказав йому:
— Краще б ви, преподобний отче, самі пошукали панночку. І будьте ласкаві, накажіть моєму візникові запрягати. Адже звідси до Бестерце дорога неблизька!
Священик поспішив скористатися з цієї нагоди, мадам Крісбай також попросила дозволу залишити товариство: все те, що сталося, було таким дивним, що й вона почала тривожитися.
Двоє чоловіків зосталися самі. Запала болісна тиша. Примарно цокав настінний годинник.
Широко розплющеними очима Дюрі пильно, непорушно втупився у зіщулену в клітці канарку. Вона також здавалася зараз дуже сумною.
— Накажи і ти запрягати, — порушив нарешті мовчання голова. — Поїдемо разом.
Щось подібне на стогін вирвалося у Дюрі, зрозуміти, в чому справа, було нелегко, але оскільки при цьому він ще захитав головою, було зрозуміло, що він не має наміру їхати.
— Адже тобі неодмінно треба їхати звідси. Ми свою роль тут зіграли.
— Кажу вам, це неможливо!
— Чому?
— Хіба ви не бачите, що Веронка пропала?
— А тобі що до того! Адже і ручка парасольки пропала.
Дюрі з досадою стукнув кулаком між келихів.
— Ця ручка мене зовсім не обходить!
— Овва! Отже, тобі потрібна дівчина? А тим часом перед обідом ти мені казав зовсім інше.
Дюрі знизав плечима.
— Коли то було! Тоді я ще й сам не знав.
— А тепер ти знаєш?
— Тепер знаю, — коротко відказав Дюрі.
— Гай-гай, — глузливо вимовив пан голова, — і коли це Амур запалив свій чарівний, вогонь! Адже зникнення
дівчини зовсім не свідчить про її великий інтерес до тебе.
— Ось тому-то я й відчуваю зараз усі пекельні муки. Ох опікуне, повірте, втрата спадщини здасться мені тепер майже дрібницею!
Голова був глибоко зворушений щирим горем юнака.
— Тоді це інша справа. Хай йому чорт, так би й казав одразу! Тепер і я тут залишусь. Ходімо пошукаємо маленьку, зазирнемо їй у вічі, дізнаємося, чого вона хоче.
Коли вони вийшли, на подвір'ї панував великий гармидер, але найдужче голосила, заламуючи руки, стара Адамец.
— Ой лишенько, знала я, що цим скінчиться! До казкової феї не можна й пальцем доторкнутися: бо, як туман, розтане. Ох, мила наша маленька панночка! Була вона Христовою нареченою, а її нареченою простого смертного зробили, от Ісус і покликав її до себе.
Столарік підскочив до неї і схопив за руку:
— Що ви базікаєте? Ви що-небудь чули?
— Та от, панночку, як собі хочете.