(Стара Адамец, наприклад, навчилася тут абетки). Але вже попередник Бейї розділив навпіл цілком пристойною дощаною стінкою цю схожу на сарай кімнату; в передній — більшій половині — він улаштував вітальню, у задній — комірчину.
Веронка почувала себе безмежно нещасною і готова була віддати все в цю хвилину, аби тільки почути, про що вони говорять... Адже від цього все, геть усе залежить! Якийсь демон, котрий, очевидно, ніколи не ходив у інститут до черниць і не знав, що підслуховувати не годиться, почав її під'юджувати, підштовхувати: "Ану, Веронко, біжи мерщій у комірчину! Звідти й почуєш, про що вони говорять, — варто тільки, тихенько й непомітно сховавшись, прикласти вушко до тонкої стінки".
І Веронка не дала себе довго вмовляти — пішла, побігла, помчала. (Просто неймовірно, скільки меду на вустах у демонів, які намовляють на варті осуду справи!) І от, прошу, добре виховане благородне дитя виявилося здатним на те, щоб, скоцюрбившись на діжці з огірками, серед бідонів із смальцем, мішками з продуктами, напружуючи всі свої нерви, прислуховуватися до кожного звуку!
Глибоку тишу порушувало тільки калатання серця та капання жиру з сала, що висіло на бантинах. Від теплоти сало почало жовкнути, гіркнути і танути. Кап-кап-кап... Капали краплі, падали на гарне, кольору резеди, плаття Веронки, та що вже тепер про це зітхати!..
— Denique[41], ти підібрався до парасольки, як ти кажеш, — виразно почувся голос голови. — А ти її вже бачив?
— А навіщо?— відповів Дюрі. — Адже скарб я можу дістати тільки після весілля.
— А чому не до нього?
— Тому що я з дуже багатьох причин не хочу розкривати історію парасольки.
— А чому саме?
— Перш за все тому, що священик став би загальним посміховиськом.
— Яке тобі діло до священика?
— По-друге, тому, що це було б непорядно по відношенню до Веронки: вона подумала б, що я хочу на ній одружитися тільки через парасольку.
— Але ж вона однаково потім про це дізнається.
— Я їй ніколи не скажу.
— А є у тебе ще які-небудь причини?
— Є. Може статися, що вони не віддадуть банківських чеків, адже чеки неіменні, — чим я доведу, що вони мої? Скоріше вони належать тим, у кого в руках. А може, я й дівчини не дістану: якщо там лежить таке багатство, як ми думаємо, вона на кожний пальчик знайде по магнату.
У Веронки запаморочилося в голові. їй здавалося, що саме так забивали цвяхи в тіло Ісуса Христа... Саме так. Вона мало що зрозуміла з тих безладних розмов про парасольку, банківські чеки, багатство. Яке багатство? Але одне їй стало ясно: вона є лише засобом для досягнення якоїсь таємничої, незбагненної мети.
— Добре, добре, — знову почав голова після деякої паузи, — справа і так була заплутана, але найбільші ускладнення, можливо, ще попереду.
— Ет, та що там ще може статися? — невпевнено запитав Дюрі.
— Не перебивай мене зараз: дочекайся, коли вдарить грім. Перш за все з'ясуємо, чи любиш ти дівчину?!
Бідолашна Веронка затремтіла у своєму сховищі, як пташка, якій дошкуляє холод. Вона заплющила очі, немов приречений до страти, що повірив безглуздому інстинкту, який підказує йому, ніби занесена сокира не така страшна, коли її не бачиш. Ой лишенько, що ж він на це скаже?
— Думаю, що люблю, — невпевнено відповів Дюрі. — Вона така гарненька! Хіба вона вам не подобається?
— Чому ж ні, адже і я не з хлібної м'якушки зліплений. Але питання в тому, чи освідчився би ти їй, якби не ця історія з парасолькою. Відповідай одверто!
— Мені й на думку б не спало!
З сусіднього приміщення почувся стогін і слідом за ним гуркіт, неначе впало щось тяжке.
Голова сторожко прислухався і, показуючи на стіну, запитав:
— Ти не знаєш, що там?
— Здається, комора.
— Таке враження, що там хтось застогнав.
— Напевно, служниця побачила мишу.
Авжеж, авжеж! Так часто виглядає трагедія з сусідньої кімнати, якщо тонкі стіни; а якщо стіни виявляться трохи товщі, — люди і цього не помітять... Якась служниця побачила мишу або розбилося чиєсь серце. Хто може знати? У відчаю та веселого переляку голоси однакові. Веронка із застромленим у серце шпичаком вибігла на чисте повітря, більше вона нічого не хотіла знати, — тільки б швидше геть звідси, інакше вона задихнеться; геть, геть, байдуже куди, аби тільки якнайдалі... А там, у сусідній кімнаті, здавалось, ніби стара Адамец або Танка наступили на мишу! Та й здавалося всього лише півхвилини, а потім вони про це забули, знову заглибившись у важливу розмову.
— Ти кажеш, тобі й на думку не спало б просити її руки... Отож-бо й є. Не можна поспішати з заручинами, а тим паче з вінчанням. Подивимося спочатку на ведмедя, тобто на парасольку, або, точніше, на її вміст, а ..потім можна буде розмовляти.
Дюрі байдуже крутив цигарку, думаючи знічев'я: "Старіє Столарік, верзе казна-що!" Проте він намагався бути з ним лагідним.
— Я все зважив, дорогий опікуне. Тут не можна зробити нічого іншого, як тільки одружитися.
Столарік підвівся зі стільця, зупинився перед юнаком і пильно втупив у нього хитруваті, примружені очиці; здавалося, він мав намір навести якийсь важливий доказ.
— А якщо ти без Веронки зможеш одержати спадщину?
Дюрі не міг стримати недбалої посмішки.
— Адже я щойно пояснив, — нетерпляче вимовив він, — що не можна. Але якби навіть і можна було, я не захотів би позбавляти її спадщини. Адже вона сама почасти знахідка, провидіння ніби навмисно вабило мене до неї.
Тепер Столарік поставив питання інакше:
— А якщо, навіть одружившись на Веронці, ти не одержиш спадщину?
— Думаю, що це майже виключено.
— Ага, ось як? Тож слухай тепер мене уважніше, друзяко Дюрко, тому що зараз і вдарить грім, про який я згадував раніше.
— Що ж, слухаю.
Але думки його гасали десь в іншому місці, і він неуважно й нетерпляче постукував пальцями по столу.
— Отож сьогодні вранці я дістав твого листа і зайшов до золотаря Гусака, щоб купити обручки і надіслати їх з посильним, який приїхав з листом від тебе, — мені й не снилося тоді, що я сам поїду!.. Самого пана Гусака в крамниці не було, там я зустрів тільки його помічника Йожефа Кланіцаї — ну, того, що із заячою губою.
Дюрі ствердно хитнув головою: він, мовляв, його знає.
— Я йому кажу, дай-но мені дві золоті обручки. Він запитує: "А для кого ж це?" — "Далеко звідси", — відповідаю. "Куди ж?" — "У Глогову". — "Невже сестричці священика?" — "Атож, якраз для неї". — "Чудесне створіння!" — каже він... "А ви її знаєте?" — "Навіть дуже добре".
Дюрі перестав стукати пальцями, його охопив страх, він схвильовано зірвався з місця.
— Він сказав що-небудь про Веронку?
— Зараз дізнаєшся. Поки Кланіцаї загортав обручки, слово по слову — ми розговорилися. "Звідки ви знаєте панночку?" — "Та от, був, мовляв, минулого року у Глогові". — "А що ж ви там не бачили?" — "їздив оце до них у село, робив срібну ручку до старої парасольки, яку воші зберігають у церкві. Ото навіжені, — сказав він, — навіть не посміли сюди привезти парасольку, боялися, що вкрадуть, а цей непотріб і двох шелягів не варт. Отак і довелося мені туди їхати, щоб приробити ручку".
— Але це жахливо! — побілівши, скрикнув Дюрі.
Голова суду згорда усміхнувся.
— А тим-то я й казав тобі, голубе: давай-но спочатку усе з'ясуємо.
— Ходімте швидше! Пошукаємо священика!
Земля горіла у Дюрі під ногами. Здавалося, він
був уже так близько від спадщини — і ось вона знову зникає, неначе блукаючий вогник, що, манячи за собою, обманює подорожнього.
Знайти священика було неважко — він годував голубів біля свого голубника.
— Святий отче, — гукнув його Дюрі, який під час учорашньої вечері перейшов на "ти" з майбутнім шурином. — Коли вже голові довелося тут опинитися, йому хотілося б глянути на славнозвісну парасольку. Можна?
— О, звичайно! — І священик одразу ж гукнув Адамец, яка ощипувала на призьбі курчатко: — А принесіть-но, голубко, ключ од церкви.
Стара Адамец заметушилася, почала поратися з великим ключем, а потім, ідучи попереду священика, провела гостей серед почорнілих од часу лав під прохолодне церковне склепіння.
Ех, на що вже гарні убогі селянські церквиці і все, що з ними пов'язано! І моріжок перед церквою, і устромлені в ремінці на краях лав червоні, зелені, різнобарвні церковні хоругви з портретами гарних, лагідних жінок — святої Барбари, святої Розалії, ora pro nobis![42] Скільки священних легенд відразу! Усі небожителі зібрані тут на половині шляху (адже церква — це півдороги до неба), де вони можуть перебувати разом із мешканцями землі. Напроти стоїть головний олтар зі святим Міклошем, що роздає дітям горіхи, — цей святий раніше вважався покровителем глоговців. (Раніше — тому що від деякого часу святий Петро почав переймати у нього хліб). Ліворуч від чаші з свяченою водою — зображення Христа із штучними рожами над терновим вінцем. Тут молився молодий священик того дня, коли привіз йому Мате Біллегі сирітку Веронку. Все тут тихо і велично, похмурі стіни дихають миром та благодаттю, і пахощі ладану, змішані з ароматом резеди, що приколювали до свого конопляного волосся глоговські дівчата, здавалося, ще не випарувалися від неділі і висять, колихаючись в іскристому снопі сонячних променів, що скрадаються з горішнього вікна.
Усе тут має свою історію: товсту, різнобарвну воскову свічку купила Богові вдова Доманік, коли Господь покликав до себе її чоловіка Міклоша. Дехто може подумати: рука руку миє, але це не так. Адже ось яке гарне покривало вигаптувала жінка Гонгоя на олтар, а все ж таки потонула в річці. Ні, ні, Господа не підкупиш!..
— Туди, туди, панове, будь ласка, до ризниці!
Як тільки вони увійшли, в очі їм одразу впала
стара парасолька, що належала колись Палу Грегоричу: серед церковного оздоблення, риз та єпітрахилей знайомо посміхалася вицвіла червона матерія і тільки срібна ручка — ох, уже ця срібна ручка! — відчужено виблискувала в напівтемряві.
Дюрі, закам'янівши, непорушно втупився в неї, не в змозі вимовити жодного слова. Він відчував, що проти нього була сама доля. Один диявол ішов за ним, весь час підганяючи: "Шукай, шукай свою спадщину!" — другий йшов попереду, під'юджуючи: "Йди, йди, он-о вона де!" Але був і третій, найметкіший диявол: випередивши другого чорта, він вештався біля мети і, коли Дюрі до неї добувся, з глумливою посмішкою казав: "А тут-таки нічого й немає!"
Столарік холоднокровно, з величезною увагою розглядав ручку парасольки, ніби насолоджуючись роботою майстра.
— А що, хіба ручка і раніше така була? — запитав він.
— Ох, ні! Ця з чистого срібла, та й робота знаменита! Великий майстер робив її, Гусак з Бестерце.