Яка ганьба! Що будуть довкола говорити? Адже вони якщо й не повінчалися, то заручилися під деревом! Заперечувати це буде неможливо!
Але все це хвилювало тільки мадам Крісбай і аж ніяк не Веронку. Навпаки, дівчина думала про те, що колись удень в хорошу погоду вона приїде сюди з альбомом ескізів та увічнить старе дерево.
Тим часом коляска тихенько котилася далі. Візник у ній не помістився, і Дюрі наказав йому злізти і йти пішки. Він сам узяв віжки, і Веронці довелося сісти з ним на передку, як це звичайно роблять легковажні дівиці. Боже, Боже, що скажуть у селі, коли їх так побачать!
Видряпавшись з розколотої "макової головки", де густо чергувалися ущелини та сипкі западини, внизу, у долині, стрибаючи з каменя на камінь, знову з'явилася Бела Вода, тепер вона, не ухиляючись, бігла поруч з коляскою, як циганча. По хорошій дорозі коляска котилася швидше, весело постукували колеса, і Дюрі, попустивши віжки, замріяно думав про те, що сталося... Далебі, чи не сон усе це? Ні, ні, адже поруч сидить Веронка, а позаду його преподобіє пан Янош Бейї розмовляє з мадам Крісбай, калічачи мову галлів. Так, усе це — сама дійсність. Те, про що він знає, у нього перед очима. Ще неймовірніше, ніж у романі, і все ж таки дійсність! Хіба міг він ще вчора повірити, що не встигне двічі зайти за горизонт сонце, як він знайде спадщину, та на додачу ще й дружину?.. Усього лише за одну добу! Вчора в цю саму пору він взагалі не знав про існування Веронки Бейї. Неймовірно! Потім він почав пригадувати, як виглядав світ без Веронки. Дивно, вчора в цю пору йому не здавалося, ніби чогось не вистачає. Як це можливо? Але капосні колеса так шалено гриміли, що він ніяк не міг уявити собі своє вчорашнє "я"... Чудасія! Одна легенда — про парасольку — розтанула, але інша прийшла на її місце. Небо і земля перетворилися на його адвокатів, щоб допомогти йому в цій справі із спадщиною. Небо надіслало сон, земна розколина — покровителя.
Серце Дюрі стукотіло, кипіло, солодко тріпотіло, переповнене великим щастям: "Ех, коли б ти тільки знала, дівчино, якому багачеві віддаєш свою руку!"
Ця думка колисала, піднімала, лоскотала його, він потай усміхався, немов король, одягнений у маскарадний костюм: "От коли маленька дізнається!.."
За відрогами хребта Копаніц, що, наче ширма, перегороджували долину, раптом, де не взялася, виринула Глогова зі своїми маленькими хатинками.
— От ми і дома, — сказала Веронка.
— А де церковний будинок?
— На другому кінці села.
— Скажіть, де треба повернути, — направо чи наліво?
— Добре, добре, пане кучер. А тепер їдьте прямо.
Пахощі лаванди розлилися по дорозі. З'явилися знайомі садочки з живоплотами із дерези, високими соняшниками, глечиками на кілках, розвішаною на мотузках білизною. Перед воротами, плетеними з лози, дітлахи в сорочечках грали в коники відламаними ручками від глечиків, а всередині, у дворі, басувало лошатко з бубонцем на шиї.
Село здавалося безлюдним: усі, хто міг ворушити руками, працювали на полях, а жінки варили їжу та носили її чоловікам. Тільки перед школою на лужку вирувало життя, але діти вже не виглядали такими однаковими, як за молодих років учителя Майзіка; чорняві та біляві, височенькі та крижасті, вони по-угорському славили Господа Бога, обертаючися до коляски.
З чоловічого населення дома байдикували тільки "магнати". З веранди гарного, критого черепицею будинку махав капелюхом пан Гонгой; він страшенно розжирів, відростивши таке черево, немов десять років просидів у кайданах[39]
Біля кузні сидів Клінчок, тихенько попихкуючи люлькою й чекаючи, поки коваль натягне йому на колесо обруч.
— Куди, куди? — весело вигукнув він, руками і ногами вітаючи пана священика. — А ми вже хотіли собі іншого священика шукати. (Як видно, в зв'язку з відсутністю Яноша Бейї селом уже пішли пересуди).
Але боже милий, як же розквітла ця Глогова! Нагорі, на пагорбі, за будинком Кріжанеків, біліє зображення Голгофи з усіма дванадцятьма апостолами. А яку гарну та струнку дзвіницю з бляшаним дахом побудували на церкві! Немає їй рівних до самого Лошонца. Хіба що на лошонцькій є ще тільки півень[40].
Серед села височить ресторанчик під назвою "Свята парасолька", а за ним, на старому підмурку Міхая Стрельніка, — надзвичайно гарний будиночок з колонами, обвитими диким виноградом, увесь білий, неначе вирізаний з цукру; позад нього садок, перед огорожею стрункі молоді тополі стоять гордо, немов гренадери на чатах.
— Чий це будинок? — питає Дюрі, озирнувшись назад.
— А ось на передку сидить його господарка.
— Оце так! Він справді ваш, Веронко?
Вона мовчки й ніяково ствердно хитає головою.
— Є у нас ще й трішки землиці, правда, не дуже доброї, — додає священик з благородним гонором.
Дюрі зневажливо перекривився;
— Ми, звичайно, її не візьмемо, нехай вона залишається братові. Правда, Веронко?
Потім він знову озирається назад і говорить священику:
— Є у Веронки великий посаг, та такий, що до лиця і графині, але про це не сказав ні його преподобіє, ні вона сама.
Над цією таємничою фразою священик і Веронка так замислилися, аж незчулися, як прибули додому. Дюрі поганяв би коней і далі, якби собака Вісла не кинулася до них з радісним скавчанням і якби стара Адамец, що схлипувала біля воріт, не заголосила, як навіжена:
— Свята діво Маріє, ти почула уклінні прохання раби твоєї!
— Тпру-у! Стій! Ми дома! Відчиняйте ворота, Адамец.
Старенька витерла сльози, опустила на груди чотки і пішла одчиняти ворота.
— Чи готовий обід, Адамец? — жадібно запитав його преподобіє.
— Ой лишенько, нема, нема! Та й для кого ж мені було варити? Ми вже думали, що зовсім пропав панотець. їй-богу, навіть вогонь сьогодні не розпалювала. Та й до чого б розпалювати? Однаково залила б вогонь своїми сльозами!
— Ну гаразд, добра Адамец. Я знаю, що ви побивалися через мене, знаю ваше чуле серце, але тепер підіть та подивіться, чи нема чогось пообідати. Тільки поспішіть, моє серце, адже всі ми помираємо з голоду.
Слова старої служниці навіяли на Веронку підозри, вона вчинила братові допит, а в кінці розридалася, образившись уже і на Дюрі за те, що від неї щось приховують. Урешті-решт довелося їй про все розповісти, і серденько її мало не розірвалося, коли вона уявила собі, на яку небезпеку наражався її брат.
А тим часом на кухні варився обід, навколо цього зчинилася велика метушня: дві служниці та посудниця ледве встигали поратися.
— Ану хутчій збивай білки, Ганко! Принеси-но трохи солі, Борбало! А гуску вже обскубли? Гей, ви, ледарі короля Матяша! Ану ворушіться-рухайтеся, раз-два-три! Андраше, швидше нарви на городі трохи петрушки. О боже, яку ж це худючу виховательку привезла панночка! Бачили її? ("Ну, Адамец, — сказала вона собі, — будеш мати роботу, поки вигодуєш цю дошку!") Ану витягни деко, та не те, а друге! А ти, Борбало, накриши трохи сухарів. Цікаво, де вони підібрали цього молодого пана, красеня, що з ними приїхав? І для чого підібрали, ніяк не доберу. Ти що сказала? І ти не розумієш? Дурепа! Ну що ж можеш знати ти, курча нетямуще, коли навіть я не знаю! Та вже як собі хочете, нехай буде між нами, та тільки є щось дивне в очах у панночки. Щось там сталося! Нехай би мені повилазило, якщо ні! Тільки не можу я в її очах прочитати.
Багато ще плела стара Адамец такого, що ні пришити, ні прилатати, але варила вона завжди чудово і невдовзі подала на стіл такий обід, що навіть закохані поїли з апетитом.
Після обіду Дюрі найняв посильного, щоб він верхи відвіз листа голові суду Столаріку в Бестерце. Він писав:
"Дорогий опікуне!
Коротко повідомляю Вас про великі події. Усі інші деталі — при зустрічі. Я знайшов спадщину батька, парасольку, частково завдячуючи старій Мюнц, частково завдяки сліпому випадку. Нині я перебуваю у Глогові у священика, сестрі якого, Веронці, я зробив пропозицію про одруження. Вона напрочуд мила дівчина, але, крім того, я можу одержати спадщину лише в тому випадку, якщо одружуся з нею. Мають місце незвичні обставини. Прошу Вас, надішліть з цією людиною дві золоті обручки з крамниці золотаря Шамуеля Гусака разом з моїм свідоцтвом про хрещення, яке знаходиться у Ваших опікунських паперах. Мені дуже хотілося б, щоб перше оголошення зроблено було уже післязавтра. Залишаюся і т. д.".
Дюрі наказав вершникові поспішати.
— Я б поспішив, та ось кінь противиться!
— Ну то підхлести його!
— Ех, не сотворив Господь Бог на личаки остроги!
З норовом був кінь у словацького хлопця, але
і час мчав як вітер. День минув як одна хвилина. І ось наступного ранку задеренчала коляска, і хто б ви думали став у дверях? Та не інший хто, як голова суду, пан Столарік!
Та яким би він не був великим паном і приємною людиною, зрадів йому хіба що тільки священик. А Веронка навіть злякалася. Від нього, здавалося, віяло крижаним холодом. І для чого він сюди прибув?
А тим часом голова був з нею дуже щирий, дуже лагідний.
— Оце і є маленька Веронка?
— Певно, що так! — з торжеством сказав Дюрі.
У цьому "певно!" і було висловлено його торжество! (О Господи, яка ж ти мила, наша рідна мово!)
Голова ляснув своєю великою лапою по її маленькій долоньці і за добрим старечим звичаєм жартома вщипнув за побіліле личко, яке навіть од цього не порожевішало. Тривожне почуття стискало серце Веронки: навіщо сюди приїхав цей чоловік?
Сам Дюрі також був вражений. Прибуття неохочого рушати голови справляло досить дивне враження.
— Привезли? — допитливо запитав він.
— Привіз.
Веронка полегшено зітхнула. (Дюрі вже встиг їй сказати, що чекає з Бестерце обручки).
— Давайте сюди!
— Потім дам, — з притиском сказав голова. — Спочатку мені треба з тобою поговорити.
Спочатку треба поговорити! Отже, він хоче сказати щось таке, про що не можна буде говорити потім. (Тобто після того, як обручку буде віддано). Веронці здавалося, ніби земля під нею заколивалася.
Дюрі неохоче підвівся — він сидів поруч з Веронкою; в руках схвильованої дівчини сполохано замиготіли в'язальні спиці.
— Ходімо до моєї кімнати, опікуне!
Кімната Дюрі містилася в кінці будинку, побудованого у формі літери "Г". В старі часи, до того як побудували школу, тут було класне приміщення.