Тільки для того, щоб ці два нових "свідки" застали нас разом. Хитрий склав план старий лис Дорі! Я зразу відчув, що роль моя на цьому, певно, закінчилась, і я можу бути вільний. Я вийшов у відчинені двері, пройшов через їдальню, сходами зійшов униз і вийшов надвір. Ворота були відчинені навстіж, і я, як був, без капелюха, кинувся навтіки.
— Я б, на твоєму місці, хоч трошки пощипав би покоївку, щоб помститись молодій за насильний шлюб, сказав Сірмої.— Помста завжди солодка, особливо в такій формі.
— Добре, що хоч так закінчилось,— сказав Фаї. Тепер треба взятись за справу, щоб як слід помститися Дорі. Ця його зла витівка дорого обійдеться йому!
— Боюсь, мій дороги й опікуне, що це нам принесе ще багато клопоту.
— Не бійся нічого! Терпіння і тільки терпіння. Дай мені зайнятись твоїми справами.
— Але для цього все-таки потрібен час,— боязко зауважив Буттлер і сумно схилив голову.— Я маю терпіння, але що на це скаже Пірошка? Чи в неї знайдеться воно?
— Коли любить — знайдеться, коли ж не любить, то стільки дівчат в Угорщині, повір мені, скільки сусликів у полі!
Від цих слів Янош Буттлер ще більше засумував. Яке йому діло до полів і до сусликів, що бігають по них, коли його серце покохало одну лише Пірошку.
Старий Фаї не міг з байдужістю споглядати скорботу свого названого сина, страждальницький вираз його обличчя. Він узяв голову Яноша у свої широкі долоні, ласкаво погладив по його розкуйовдженому і цупкому, як дріт, волоссі; потім жартома розгойдав її, ніби намагався стукнути нею об ящик коляски, і почав утішати його.
— Ну, не впадай у розпач! У такі хвилини мені завжди згадується твоя бідна мама. Усміхнись-бо, хоч заради мене. Та не так, упертий ослику! Від такого сміху хочеться плакати. Ну, засмійся по-справжньому.
Повір мені, що це все дурниця і більш нічого, тимчасове явище, мов раптовий і короткий дощик. Послухай, ось що я тобі скажу.
— Слухаю, дорогий мій опікуне.
— Знай, що барон Фішер, егерський архієпіскоп,— мій кращий друг, ми з ним на "ти".
Буттлер не зразу зрозумів, що в цьому радісного.
— І коли я йому розповім, як було діло, то він так дмухне, що вся ця комедія лусне, як мильна булька.
Але тому, що Буттлер і надалі залишався сумним, Фаї привів новий доказ:
— Я брате мій, така людина: за що берусь, те доводжу до кінця. Коли, сину мій, буде потрібно, то я до самого римського папи дійду, бо він мені доводиться ... той... бо він мені...
Щоб утішити Яноша, Фаї готовий був сказати щось дуже переконливе, подібне до того, що йому і папа римський родич, але потім сам злякався цього і трошки збавив тон:
— Бо це мені не важко зробити ...
Саме вони під'їжджали до Потока; вже привітливо посміхались їм і махали гілочками кошлаті липи і дикі каштани, що обступили палац пана Фаї. Сонце вже скинуло з себе ранкову сонливість і щедро сіяло свої золоті промені, справжнім вогнем палали вежі палацу. Тільки біля воріт зібралась грозова хмара: це достойна пані Фаї озброїлась мітлою і, погрозливо вимахуючи нею в повітрі, очікувала на свого чоловіка.
Старий, злякавшись, увібрав голову в плечі й прикрився пледом.
— Буде нам тепер весело, братику! — шепнув Фаї віце-ішпану. Тепер ти вже мене виручай, коли віриш у бога.
— А за що сердиться на тебе тітка Анна?
— Знаєш, через оті п'явки, я ж хворий утік із ліжка. Сам розумієш: волосся довге, а розум короткий.
Розділ третій
ВІДОМИЙ ПРОФЕСОР КЕВІ Й АДВОКАТ ПЕРЕВИЦЬКИЙ
Перестань, маленький джмелику, битися слабими крильцями в шибку. Я знаю, чого ти хочеш. І вчора, і позавчора було відчинене вікно, на якому стоїть розквітла квітка. Ти знайшов її, забрався в її чашечку, упивався її ароматом , насолоджувався нектаром. І тобі було хороше, і квітці. Але тепер хтось зачинив вікно, і ти не можеш добратися до квітки; а тобі якраз вже і відпочити час між її пелюстками. Надворі хмарно, неприємно, дощ ллє мов з відра, це єдине місце, де ти міг би себе почувати щасливим, але якась безжалісна рука зачинила перед тобою вікно, і ти ніяк не можеш проникнути туди, до квітки.
І от ти б'єшся крильцями в шибку. Ех, і який же ти дурненький, джмелику. Твої крильця раніше зітруться, ніж розіб'ється скло. Ти просиш, наступаєш, сперечаєшся, гудеш: "Віконце, віконце, впусти мене, впусти!" Але як ти не розумієш, джмелику, що шибка не впустить тебе. Не тут потрібно тобі стукати, якщо хочеш увійти! Не тому падає дощ, що віконце зачинене, а тому зачинене віконце, що дощ іде. Піднімись, піднімись понад хмари, до самого сонця, і попроси його, щоб знову послало на землю своє проміння. Бо коли сонечко засяє, віконце знову відчиниться.
Але даремно про це говорити джмеликові, всеодно він не зрозуміє. І людина часом не буває розумнішою за джмеля, особливо, коли вона закохана.
Так було і з нашим Буттлером. Повернувшись додому, до своєї кімнати, де були одні книги, він цілий день писав листи до Пірошки. Написавши одного, тут же рвав його і починав другого, потім третього, далі четвертого. Листи зближували його в думці з Пірошкою,
Увечері хтось постукав у двері.
— Можна,— неуважно пробурмотів Янош.
Двері відчинились, і увійшов Міклош Горват. Рухливий і завжди веселий старик, здавалося, був надломленим і постарілим. Листа від Яноша вони отримали ще в обід (видно, добрий кінь був у гусара!) . Гості управителя, які роз'їхалися вночі , теж рознесли цю звістку (у поганої звістки довгі й швидкі ноги). Про "шлюб" в Олосреську знали вже чотири комітати, десять тисяч старих жінок обурювались ним: "Хіба варто жити на цьому світі, коли таке коїться?"
Бідна Пірошка знепритомніла, прочитавши листа ; мадмуазель Фріда відливала її водою і приводила до притомності. Опам'ятавшись, Пірошка зразу ж хотіла вибратись в дорогу, але старий пан не пустив її. Наказав запрягти і сам, без жодної зупинки в дорозі, примчав у Поток.
Буттлер радісно кинувся йому назустріч.
— О, дорогий дядьку! Як добре, що ви приїхали! Старий ухилився від обіймів.
— Почекай! Я ще не знаю, дорогий хлопче, що і як.
Тепер ти мені задав велику загадку, і я не можу її розгадати. Поясни, як і що трапилося.
— Де Пірошка? — спита в Янош, задихаючись.
— Цей випадок просто вб'є її.
— О боже мій, боже мій!
— Досить, не плач, а краще розповідай, як стоїть справа. Я хочу знати, чи можна тут чимось допомогти. Буттлеру знову довелося розповідати від початку до кінця все до найменших подробиць. Дізнавшись про приїзд Горвата, в кімнати увійшли пані і пан Фаї, і всі разом обурювалися тим, що трапилось.
Розповідь Яноша заспокоїла Горвата.
— Це дурниця від початку до кінця. Суд обов'язково розірве такий шлюб, обов'язково.
— Я теж такої думки,— сказав Фаї.
— Бога не було б на небі, коли б це так залишилось,— підбадьорювала пані Фаї.
— Дуже добре, що ти приїхав,— продовжував Фаї, знову і знову потискаючи руку Горвата.— Я сьогодні запросив на вечерю пана Кеві, відомого професора права, і найбільш спритного адвоката в Угорщині — пана Кріштофора Перевицького. За ним я вислав коляску до Уйгеля. Зберемо невеличкий консиліум.
— Я також хотів щось подібне запропонувати.
— Не залишимо хлопця у біді,— сказав Фаї, з любов'ю дивлячись на названого сина.
Почувши стільки підбадьорливих слів від своїх близьких, Буттлер ожив, як оживає зів'яла травка, окроплена росою. Пані Фаї, звернувшись до Горвата, сказала:
— Шкода, дорогий Горват, що ви не привезли з собою Пірошку.
Горват чемно відповів:
— Благородна пані, я людина дуже строга; Янош не повинен бачитися з Пірошкою, доки не розсіється цей туман. Так, цей туман!
Відповідь Горвата викликала у Яноша таке почуття, як у вмираючого "останнє помазання". "Доки не розвіється цей туман!" Подібне почуття переживає арештант, дивлячись, як за муровують останній отвір, через який могли до нього пробитися промені сонця. Що з ним буде, якщо він не зможе бачити Пірошку, "доки не розвіється цей туман"? А коли він надовго залишиться нерозвіяним?
Між паном Горватом і пані Фаї зав'язалась суперечка , хто з них старший, хто з них має право на слова "молодший брате, молодша сестричко", хоч це дуже швидко можна було встановити, коли б вони обоє чесно назвали роки свого народження. Але закони ввічливості не допускали цього, і тому вони безцільно сперечалися, доки не появилися довгождані гості — спочатку Шандор Кеві, а згодом і Кріштофор Перевицький. Останній був людиною з дивними звичками (таких у ті часи було чимало!) . Він, як правило, носив при собі декілька годинників. Тому, що нормальна кількість кишень на жакеті адвоката його не задовольняла , його жакет мав додаткові кишені. Він кілька разів на день перевіряв свої годинники, регулюючи їх, і взагалі довго возився з ними, як інші з собаками або з кіньми, звичайно, сподіваючись, що коли він їх добре видресирує, то вони будуть тікати і ходити відповідно до його бажання.
Коли він приходив до когось, то зразу виймав годинник і питав, котра година.
Він і зараз не змінив своєї звички, і перші слова його, звернені до Фаї, були:
— Котра на вашому, благородний пане?
— П'ять хвилин на дев'яту.
— Чорти б його вхопили! — вигукнув Перевицький.— Ви щаслива людина, пане!
— Чому ж, мій дорогий?
— Тому, що ваш годинник ходить однаково з моїми. Це важлива справа, я вам скажу, велика справа. Вчора я був у графів Андраші в Текетеребеші. То, ви знаєте, у нього всі годинники погано ходять: один на п'ятнадцять хвилин поспішає, а другий на цілих півгодини.
— Нічого дивного. Дорогі годинники, як дорогі коні,— ходять швидше від дешевих.
— Ха-ха —ха,— засміявся Перевицький.— Жарт непоганий. Поздоровляю вас від щирого серця, чудовий у вас годинник. Якщо колись захочете його продати...
— Знаєте що, мій дорогий, коли виграємо процес, то, крім гонорару, я вам подарую цей годинник. Одного в мене дідько вкрав, а другого я сам подарую йому. Бо між бісом і адвокатом немає різниці, правда, пане Кеві? Пан Кеві мило підморгнув сивими бровами, і весела усмішка заграла на його вустах. Перевицький, потираючи руки, відповів:
— Дякую вам, благородний пане. Я до ваших послуг.
Чоловіки відправились радитися, а благородна пані пішла на кухню, бо таким шановним панам, які працюють головою, потрібна хороша вечеря.
Фаї покликав Жігу Берната, який уперше брав участь на такій конференції.