Він ніяк не міг второпати, що там стряслося, і навіщо потрібна упряж. Колись він чув, як одна служниця розповідала казку про дроворуба Габора, що зловив одного разу в лісі двох ведмедів для свого воза. Чи не для того потрібна панові упряж?
Ет, та хіба не однаково? Для чого потрібна, для того й потрібна. Він узяв упряж на плечі і поніс за господарем до розколини.
Там вони зв'язали обидві віжки і спустили їх униз.
— Чіпляйтеся, панотче! А ми з тобою, Яноше, потягнемо вгору!
Священик зробив, як сказав Дюрі: зачепився за подовжену віжку, напружив останні сили і, хоч стрімка стіна провалини і зараз осипалася під його ногами, щасливо видерся нагору.
Але що в нього був за вигляд! До краю забруднений, запорошений, в очах гіркота нічного розпачу, до якого додавався голод та виснаження. Бідолаха стояв як з хреста знятий. Ми (тобто я та мої читачі), що зустрічали його востаннє молодим, даремно сподівалися б побачити красиве, вкрите ніжним пушком обличчя; тепер це був зарослий щетиною чоловік: в його каштановій чуприні де-не-де просвічували білі нитки — словом, довго довелося б шукати, перш ніж око зупинилося б на двох-трьох знайомих рисах. Одне тільки не змінилося: доброта та лагідність, що освітлювали його худе, поважне обличчя — справжній лик священнослужителя.
Він був вражений, побачивши перед собою елегантно одягнутого молодого пана, — тут, на краю глоговського лісу, це справжнє чудо!
— Як мені віддячити вам за вашу доброту? — вигукнув він з тим пафосом, від якого віяло пахощами амвона.
Він ступив кілька кроків до джерела, щоб умитися, але ноги його підточилися: він відчув гострий біль у попереку.
— Здається, я вдарився, коли впав, я не можу йти.
— Зіпріться на мене, дорогий пане священику! — підбадьорив його Дюрі. — На щастя, моя коляска недалеко. А ти, Яноше, зрубай тим часом деревце для осі. Ми будемо йти повільно.
Що й казати, йшли вони повільно: ліва нога священикові майже не служила, він раз у раз спотикався об вимите з землі коріння дерев, що звивалося в різні боки, немов султанський підпис. Очевидно, тут, під землею, ліс ще й досі жив у повній своїй незайманості, тоді як нагорі на місці колишніх велетнів стояли карлики: калина та ліщина — жалюгідні кущі, маленькі розбійники з великої дороги. На одному з них принаймні хоч ростуть гарні біло-червоні квіти, і він бундючно погойдує повними кетягами ягід, але другий для того лише й росте, щоб створювати людині перешкоди на шляху.
Коляска стояла далеко, і у них був час для того, щоб поговорити, тим більше що священикові доводилося вряди-годи зупинятися для перепочинку — стільців, тобто пеньків, траплялося дорогою чимало.
— Скажіть, панотче, як це ви один опинилися тут уночі?
Священик розповів, що чекав учора сестричку, яка поїхала на далеку залізничну станцію зустрічати гувернантку. Оскільки вони вчасно не приїхали, увечері він .відчув неспокій, нетерпіння і своїм звичаєм вирушив їм назустріч лісовою стежкою. Він ішов далі й далі, із усе більшою тривогою вдивляючись з пагорбів у дорогу, спостерігаючи, як сутеніє, прислухаючись, чи не долине цокання копит. Раптом йому спало на думку: а що, коли вони біля Прібальського млина повернули на далеку, але мальовничішу дорогу, яка через Уг'явну веде на Глогову? "Веронка (так, пробачте, звуть мою сестру) обожнює тінисті лісові дороги". Так, мабуть, так вони й зробили: вони вже давно прибули додому, поки він тут тривожиться. Отже, найкраще буде зараз же повернути назад. На ту біду, розраховуючи чимшвидше дістатися додому, він повернув на коротшу стежку. Злий демон поспіху накликав на нього біду: у темряві він оступився й упав у провалину.
— Бідолашна маленька сестричка! — зітхнув священик. — Як вона, напевно, тепер через мене страждає!
Дюрі будь-що хотів розвіяти сумний настрій його преподобія.
— Ет, панночка скоро буде втішена, запевняю вас! Та й ви, панотче, оговтаєтеся, коли трохи зможете поспати. Повірте, через два-три дні це здасться вам лише смішною пригодою.
— Яка, проте, дуже просто могла б закінчитися лютою смертю, коли б вас не послало провидіння.
— Так, напевно, справа не обійшлася без провидіння. По дорозі у мене зламалася вісь, без якої я не можу зрушити з місця.
Священик розчулено звів очі до неба.
— Сто літ буду жити, і тоді не забуду вашої дивовижної люб'язності, і невтомно буду згадувати ваше ім'я в молитвах. Але — о, я невдячний! Адже я навіть не запитав ваше ім'я!
— Дєрдь Вібра.
— Славнозвісний бестерецький адвокат? Господи, такий молодий! Я щасливий, що можу потиснути руку славетної людини, яку звеличує все Бестерце. Але я був би стократ щасливіший, якби переді мною замість такої-от відомої людини стояв би бідний мандрівний студент, якого я міг би достойно винагородити як свого рятівника. А як мені віддячити вам? Я знаю, що ви від мене нічого не приймете...
На губах Дюрі заграла хитра посмішка.
— Це ще побачимо! Адже ви чули, що адвокати дуже жадібні?
— А, коли так, то кажіть далі, далі! — священик нерішуче зазирнув йому в очі. — Це правда? Ви зі мною не жартуєте?
Адвокат відповів не відразу. Вони мовчки пройшли кілька кроків, прямуючи до розщепленої блискавкою дикої груші на вершині пагорба, недалеко від якої стояла коляска.
— Так, — сказав Дюрі здавленим, майже тремтячим голосом, — дещо я охоче прийняв би від вас.
— Тож, прошу вас, кажіть, не соромтеся!
— Я згадав, що в моїй колясці є щось таке, що належить вам...
— У вашій колясці?
— ...про що ви не знаєте і що зробило б мене щасливим.
Священик гаряче простягнув до нього обидві руки.
— Що б це не було, воно ваше.
Не минуло й півхвилини, як вони вже були нагорі, біля груші.
— Ось там стоїть моя коляска!
Священик поглянув у той бік. В очі йому перш за все впала червона парасолька, а під нею — чорний солом'яний брилик з білими квіточками — ромашками — й сяюче личко. Усе це було таке знайоме: парасолька, брилик, ромашки і обличчя!
Він затремтів, немов це був сон, потім схопив адвоката за руку й вигукнув:
— Господи, моя Веронка!
Адвокат лагідно посміхнувся, схилив голову перед священиком і благально склав руки.
— Точніше, ваша Веронка! — виправився священик добрим голосом. — Якщо вона цього також хоче.
У цей час Веронка впізнала брата, вистрибнула з коляски і з веселим вигуком підбігла до нього.
— Я тут! Зі мною нічого не сталося! Боже, як ти, напевно, хвилювався! Наша коляска поламалася. Коли б ти міг бачити наших коней! Ото була пригода! Я привезла мадам Крісбай.
Священик обняв Ті. Він був радий, що вона нічого не знала про його біду. (Який чуйний цей адвокат Вібра, не захотів лякати дитину!)
— Добре, добре, серденько моє, ти мені потім розкажеш усе спочатку.
Але Веронка хотіла розповісти про все відразу: і про те, як поламалася у Бабесеку коляска, і про вечерю у Мравучанів, — тільки б не забути, дядечко Мравучан наказував передати від нього вітання! — і про перебіг сьогоднішньої подорожі, і те, як загубилися та знайшлися смарагдові сережки...
Священик поступово зрозумів зв'язок подій і лагідно урвав її мову:
— А ти дала що-небудь тому, хто їх знайшов?
Несподіване питання спантеличило її. Вона замовкла,
ніби в швидке колесо самопрялки встромили палицю.
— Ні, ні! Як ти міг подумати таке? — відповіла вона простодушно та засоромлено. — Адже це було б принизливо, та він і не хоче нічого.
— Дивно, адже він уже від мене дещо вимагає.
— Не може бути, — ошелешено вимовила Веронка, зиркнувши на Дюрі. (Якась дивна підозра, яку вона не змогла б висловити, почала поволі закрадатися до її серця). — А що він просить? — майже нечутно додала вона.
— Він багато просить!
— Багато? — полотніючи, перепитала вона тремтячим голосом.
— Він просить назад сережки, які знайшов, але разом із їхньою власницею, — урочисто сказав священик. — І я вже обіцяв йому!
Веронка похилила голівку, немов надломилася стеблинка-шия; обличчя її запалало, як смолоскип, груди схвильовано підіймалися, ніздрі роздувалися... Ой, зараз очі будуть на мокрому місці!
— Що ж ти нічого не відповідаєш? Добре я зробив, що віддав йому тебе? Що? Ану відповідай, Веронко!
Дюрі підійшов до неї і тихим, несміливим голосом попросив:
— Панночко Веронко, благаю вас, одне тільки слово.
Вона боязко відступила під спорохнявілу грушу,
зламана бурею гілка якої повисла майже до землі і трохи прикрила дівчину.
— Ох, мені так ніяково, — проказала вона ледь чутним голосом, — так ніяково...
Вона не сказала більше ні слова, ні єдиного слова — тільки раптом розридалася. Подув вітру з Брани сильно струснув старе дерево, і воно покірно засипало її голову і плаття своїми блідо-червоними квітами, можливо, останніми, які воно на схилі віку змогло породити на світ.
ТРИ ГОЛОВЕШКИ
Ви сидите у колясці, мадам, нічого не підозрюючи й відчуваючи лише голод. Довірена вашим турботам дівчина вискочила з коляски, побігла, кинулася на шию якомусь довгополому суб'єктові і зараз із сяючими очима щось розповідає під деревом, жваво жестикулюючи. Потім дівчина весело, як телятко, підстрибуючи, почервонівши, наче рожа, повертається назад, під руку з юнаком, який учора знайшов її серги. Усе це так несподівано і дивовижно. Поки ладнають зламану вісь коляски, загнуздують та запрягають коні, чоловік у довгому пальті, який виявився братом довіреної вам дівчини, тихенько вам шепоче: "Ваша вихованка стала нареченою!" Господи милосердний, коли і де? Та ось зараз, тут-таки під деревом.
Ох, мадам Крісбай, я прекрасно розумію, що тепер вам належало б зомліти, адже, по-перше, це так природно для тендітної, вишуканої дами, що несподівано дізналася про таку подію, а по-друге, ви потрапили До таких легковажних людей! Але флакон з одеколоном захований дуже глибоко у вашому чемодані, і тому краще буде не зомлівати, а обмежитися зовнішнім обуренням.
Дерево, звичайно, дуже доречне для флірту і звіряння почуттів при місячному світлі, але для освідчення та для заручин (особливо у романах) дуже бажаний гарно вмебльований салон. Дівчина вибігає за двері, якщо вона сором'язлива, а якщо не дуже сором'язлива, падає на коліна перед батьками або перед опікуном, просячи благословіння, — але як стати на коліна перед деревом?
Просто жах! Під деревом! Про людей, що незаконно зійшлися, звикли казати: "Вони в лісі повінчані".