Це розгнівило Іштвана Фаї, він почервонів від люті, мов рак на гербі Сірмоі, і сердито вдарив кулаком по столу.
— Або пошліть брахіум, або вам більше не бути віце-ішпаном. Це вам кажу я, старий Іштван Фаї!
Погроза вплинула на віце-ішпана. Він поступився і почав утихомирювати розгніваного Фаї.
— Ай-яй, дядьку Пішто, я ж зовсім не те думав! Я тільки задумався над вашими словами, мій старший брате; ви зволили сказати, що бог і вночі не спить; йому легко не спати, бо його не на три роки обирають, він вічно панує над нами! Але краще буде так: я нічого не сказав, нічого не думав, тільки не сердьтеся! Ну, не дивіться ж на мене так! Не я ж із'їв ваші цибулинки з тюльпанів. Звичайно, ми поїдемо туди. Я і сам негайно підправлюся в дорогу. Жандарми, гусари, по конях! До речі, тут є наш комітатський прокурор і два справники, Кандо і Палоці, а також присяжні, Пукі і Дравецький. Зараз же в дорогу!
Доля — справжня лиходійка зовсім сплутала карти, один за одним, залишивши незакінчені партії, потяглись до виходу картярі. І кілька тижнів підряд після цього лаяли вони, залежно від своїх симпатій, хто Іштвана Фаї, який зіпсував вечір, хто Іштвана Дорі, який заманив Буттлера в капкан, а хто і самого Буттлера і мовляв, чого йому треба, адже з Марішки могла вийти непогана графиня. Тим, хто програвав, здавалося, що щастя саме почало хилитися до них, ті, що вигравали, думали про те, скільки можна було б ще виграти, коли б Марішка Дорі почекала б хоч один день з вінчанням. Взагалі це дуже сумно, що картярі такі егоїсти.
Брахіум виступив у похід. В сідлах опинилось близько двадцяти жандармів і гусарів: невеличка армія. В передранковій тиші, здавалось, земля здригається і стогне під кінськими копитами.
Пани їхали у візках. Фаї сидів разом з віце-ішпаном; на передньому сидінні, повернувшись до них обличчям, сидів Жіга Бернат і докладно розповідав про події панові Сірмої. Сірмої з сумом думав про те, який довгий протокол доведеться складати завтра. Кому з присяжних доручити цю справу? На кого він більше всього сердиться?
Стояла чудова весняна ніч. Земля, здавалось, мріяла про любов; перші поцілунки сонця навівали їй мрійливий настрій, який вона, з властивою для неї щедрістю, віддавала людям. Ліси також шепотіли про любов. Вітер, напоєний запахами розквітлих акацій, проносився над полями і оп'яняв людей. Все навколо дихало солодощами і ніжністю.
Та ось на сході небо почало змінювати свій колір, і, коли загін доїхав до Петерго, темний горизонт посвітлішав, ніби ранковий вітер підігнув темний край неба. Мов бризки полум'я, засяяли рожево-білі бліки. Якесь передсвяткове почуття охоплювало душу. Здавалось, світанок накинув на небо білу скатертину, на якій невдовзі заблищить золота тарілка — сонце.
— Світає,— сказав віце-ішпан.
— Поспішаймо, поспішаймо! — нетерпляче підганяв Фаї.
Вершники вдарили шпорами, намагались не відставати і вози. То одні виривалися вперед, то другі.
Тим часом все більше і більше розвиднялось. І от за деревами показався палац пана Дорі.
— От він і сам іде! — радісно вигукнув Бернат.
Через зелені сходи пшениці, на яких ще лежав білий і густий, мов пастка , туман, біг їм назустріч чоловік. Він біг, не звертаючи уваги, де межа, а де посіви; біг, спотикаючись на грудках і вибоїнах.
— Хто це? — спитав віце-їшпан.
— Це Буттлер! Їй-богу, Буттлер!
Вернат підвівся на візку і почав махати хустинкою.
— Ну і молодчина! — прошепотів віце-ішпан і з полегшенням зітхнув.— Deo gratias!* (* Хвала богу!(Лат.))
Віце-ішпан зрадів, що тепер йому не потрібно буде втручатись у цю справу.
Так, це справді був граф Буттлер. Але який він мав вигляд, бідний! Блідий, волосся розкуйовджене, без капелюха, і весь тремтів.
Пани зразу позскакували з возів; сам віце-ішпан пішов йому на зустріч і ще здалеку гукнув до нього полатині, ·щоб ·слуги не зрозуміли:
— Consummasti ne matrimoni um, domine f rater?*(*Ти довів до кінця шлюбну церемонію, мій шановний брате?(Лат.))
У зморених очах Яноша спалахнули вогники ненависті.
— Non domine vicecomes, nec corpus tetigi**,— відповів він глухим голосом (** Ні, пане віце-ішпане, я навіть не торкнувся її (лат.)).
— Слава тобі, господи! — сказав Іштван Фаї, піднявши очі до неба. Він так розхвилювався, що не міг злізти з візка: сидів, мов задерев'янілий, і дивився перед собою здивованими скляними очима.
— Все в порядку,— заявив віце-ішпан і задоволено махнув рукою, немов відкидав застарілі документи. Нічого страшного не трапилося. Непочатий апельсин — ще цілий апельсин, і доки в нього не вгризуться зуби людини, його навіть грек візьме назад. Такий шлюб свята церква з першої ж заяви розірве. Все це дурниця. Нічого ще не втрачено, брате Яноше, окрім загубленого тобою капелюха. Сідай-но в мою бричку, біля Жіги, з нами і твій опікун... Але, що з вами, брате Пішто? — злякано спитав віце-ішпан,— на вашому одязі кров?
— Ага! Так он у чім річ! — вигукнув Фаї, мов людина, що зробила якийсь винахід.— Дідько його візьми, так ось чому я так ослаб! Ну, тепер зрозуміло. Мені поставили на ніч п'явки, а я з поспіху забув прикласти до ранок трута. Прошу вас, якомога швидше пошукайте в когось трошки трута!
В ті часи кожна порядна людина, вирушаючи в дорогу, брала з собою трут, кремінь, ключ від своєї скриньки і складаний ножик. Пан Фаї швидко подав собі допомогу, а тим часом віце-ішпан віддав наказ про повернення. Брахіум міг повернутися, бо граф, якого віце-ішпан готовий був вирвати з зубів самого сатани (достойний пан любив сильні слова, коли вони, розуміється, ні до чого його не зобов'язували) , був зустрінутий на волі, про що після повернення буде складено протокол, тому що — вже наперед можна сподіватися — цей інцидент не буде розв'язуватись мирним шляхом.
Перш ніж сісти в екіпаж, Буттлер попросив у пана віце-ішпана гінця, який би відвіз листа,— це було його першим побажанням.
Сірмої покликав одного з гусарів, а Буттлер подав йому товстий конверт, на якому стояла така адреса:
"Лист цей призначений достойній і благородній Пірошці Горват, моїй коханій нареченій, в Борноці".
— Ти коли написав цього листа? — спитав Фаї.
Вночі.
— У полоні?
— Так.
— То, виходить, ви не були разом? — продовжував він запитувати.
— Ні, були.
— Не так коротко говори, ніби слова в аптеці купуєш. Поясни як слід. Як це трапилось?
У Буттлера , як і в кожної людини, яка опинилась би в подібній ситуації, голова йшла обертом від усього, що йому довелось пережити за цей короткий час. І тому він свою розповідь почав від Адама і Єви: як вони приїхали до Дорі, як той намагався їх напоїти вином із золотих келихів тощо.
— Це вже ми знаємо в основному, а докладно потім розповіси. Тепер тільки розкажи, що трапилося після шлюбу.
— Все йшло, як по-писаному. Підкуплені і добре вимуштрувані слуги раптом зникли, а я і надалі залишався в так званій канцелярії, що знаходиться внизу, на першому поверсі. Через якийсь час слуга приніс мені вечерю і постіль. Я схопив його за горло, щоб задушити, бо він теж брав участь в шлюбній комедії як свідок. Але, поба чившив коридорі озброєних жандармів, я подумав, що на втечу мало надії.
— Прізвищ їхніх не знаєш? — спитав Сірмоі.
— Ні.
— Ну, а потім?
— Перестав душити його. А коли він відійшов, продовжував писати листа. Я забув сказати, що після тої дурної церемонії я сів за стіл, щоб написати листа Пірошці. Листа я закінчив приблизно о пів на одинадцяту. Вилив у листі всю гіркоту душі. Але горе, мов яма: що більше копатись у ньому, то воно стає глибшим. Безвихідне становище позбавило мене розуму, і я безсило звалився в крісло. Я знаходився в півсні, в півдурмані. Очі були розплющені, але я ними нічого не бачив. Свідомість у мене була неясна, але я про все пам'ятав; я відчув, мов уві сні, що піднімаюсь у повітря, але це мене ніяк не здивувало і не злякало. Тільки тоді опам'ятався, коли почув плач. Я підскочив і побачив, що передо мною відкрилась нова картина. На нічному столику, покритому білим тюлем, стояли дві свічки, що освітлювали кімнату; в ліжку лежала баронеса і гірко плакала. Привид це, осліплення чи сон? Хіба це моя кімната ? Там свічки стояли на письмовому столі і не було такого ліжка. Нарешті починаю розуміти, що це не моя кімната, що з допомогою якогось механізму мене підняли сюди, бо ця остання сцена організованого ними маскараду була їм конче потрібною.
— Ах, собачі діти,— цмокнув язиком віце-ішпан.— Цікава ситуація. Ну, і що ти зробив з дівчиною?
— Нічого. Навіть не глянув на неї.
— Почекай, а вона була роздягнена?
— Ні, лежала в платті і плакала, уткнувши голову в подушку.
— І красива вона, хе-хе? Коли я її останній раз бачив, вона була ще нерозквітлим бутоном.
— Досить гарна,— відповів Жіга Бернат.
— Ну, брате Янош, дідько тебе візьми, і холодна ж кров тече у твоїх жилах!
— Хороша ірландська кров,— встряв у розмову Іштван Фаї,— адже Буттлери походять з Ірландії. Їх колись кози вигодували своїм молоком.— Старий Фаї любив цим дражнити свого названого сина .
— А дівчина теж мовчала? — поцікавився віце-ішпан, який дуже любив порпатися в усяких надзвичайних історіях, розуміється, коли це не лежало на його особистій відповідальності.
— Вона двічі зверталась до мене з плачем, заламуючи руки, і, правду кажучи, це розчулило мене, і мені стало жаль її, розуміється, коли б це не було наперед підготовленою грою. "Пробачте мені,— просила вона, пробачте, мене примусили це зробити проти моєї волі". Я відвернувся від неї, гукнувши: "Ніколи, ніколи, панночко, не звертайтесь до мене, я не хочу вас знати, я навіть не хочу чути вашого голосу, ніколи, ніколи!" Всю ніч я простояв біля вікна, дивлячись на вулицю. Пробував виламати залізні грати.
— Дивна шлюбна нічка, скажу я вам! — покрутив головою Сірмої.
— Отже, ти виламав грати? — далі допитувався Фаї.
— Ні. Це мені було не під силу.
— Як же ти тоді втік?
— Дуже просто. Вранці відчинились двері і навшпиньки увійшов камердинер, якого я раніше не бачив у домі Дорі. Він спитав, чи можна взяти почистити одежу. "Ви ж бачите, що я одягнений",— відповів я. За ним просунула в двері голову гарненька покоївка : "Їі світлість графиня накаже подати сніданок до ліжка?" Тепер мені стало цілком ясно, для чого потрібно було мене піднімати на другий поверх.