— Адже ви здогадуєтеся, чиєї я просив руки?
— Я здогадуюсь? — вимовила вона, побілівши, і сміх урвався на її вустах. — Я? — Більше вона нічого не сказала і, схиливши голову, мовчки пішла вниз слідом за мадам вузькою стежкою.
Злегка піднявши спідницю (щоб бур'яни, колючки та чагарі не порвали її), так, що майнули стрункі ніжки, вона ступала гарно, ритмічно; туп-туп — поскрипували крихітні черевички; трави і польові квіти схилялися перед ними, зминаючись, але не ламаючись, а випроставшись, ставали ще свіжішими і пишнішими.
Дорогу перебігла яскрава маленька ящірка, убрана у срібний панцир. Звірок з'явився з-за куща бруслини, націлюючись прослизнути у карликовий ліс з чорних ягід. Але яка доля спіткала маленького рицаря у панцирі? Його шлях перетнувся з дорогою розлюченого велетня (відомого адвоката з Бесгерцебані), який сік і рубав з досади: "Нехай гине усе живе!" Одним ударом каблука відтяв він голову від тулуба маленької ящірки.
Веронка озирнулася, побачила це і мало не заплакала над нещасною ящіркою, але не наважилася нічого сказати: дівчина також почала побоюватися страшного Голіафа і лиш тихо пробурмотіла, але, правда, так, що можна було почути: "Кат!"
Однак, коли вона, зійшовши з пагорба, опинилася біля троянди, яка валялась забруднена у поросі, з пораненими об каміння пелюстками, — Бог знає, які думки майнули в голові у дівчини, — але несподівано вона нахилилася, підняла квітку, подихала на неї, подумала, а потім приколола до великого жабо на грудях. Здавалося, що квітка там і народилася.
Вона не сказала ні слова, не поглянула на страшного Голіафа, навіть відвернула голівку, щоб він не міг бачити її обличчя, але Голіаф цілком задовольнився тим, що побачив троянду; він відчув, як потепліло на серці, його посіло бажання бути добрим; тепер він не шкодував би й ста форинтів, аби тільки знову приставити до голови тулуб маленької хороброї ящірки, але зробити це було понад його силу.
Внизу біля корчми Янош уже погодував коней, запряжена коляска чекала пасажирів; молоді люди повсідалися, відчуваючи якесь гнітюче, дивне засоромлення. Мовчки сиділи вони один проти одного, і якщо один дивився ліворуч, погляд другого перебігав праворуч, кудись на вершину сіро-сталевої гори; коли ж випадково їхні очі все ж таки зустрічалися, вони відразу їх відводили. Розмовляючи, обидва зверталися тільки до мадам Крісбай, яка нарешті відчула, що між ними щось сталося. Але що саме? Ет, чи варто про це говорити? Адже усе це — казна-що, кілька пустих слів, які в їхніх дитячих головах гіперболічно розрослися, як розрослася одного разу з допомогою диявола тісна келія пана професора Гатвані[38], поки врешті-решт там помістилося усе місто Дебрецен. Отак і в ці кілька слів умістилося все, все...
А потім сталося щось більше, поважніше. Так воно було чи не так, але, мабуть, загубилася якась шпилька, тому що Веронка нахилила раптом голівку, бажаючи, напевно, розшукати пропажу, і з її волосся випала жадана гвоздика, впавши просто на коліна Дюрі.
Дюрі підняв квітку, щоб повернути її власниці, але Веронка махнула рукою: залиште, мовляв, собі.
— Нехай буде вашою, якщо вже впала, не захотіла залишитися у моєму волоссі.
Невже справді не захотіла? Дюрі міркував над цим, нюхаючи гвоздику. Який чудесний, солодкий аромат! Від чого б це? Від волосся. А який має бути аромат у самого волосся без гвоздики!
Тим часом бричка котилася собі то вниз, то вверх під горою Брана. Ех, Брана, славнозвісна Брана, ти загородила світ, немов ворота двір, тому й назвали тебе Браною (воротами). Брана — це не абищо. Вона наче вельможа серед гір — навіть у гарну погоду носить шапку: на маківці у неї сидить хмарка. Але стара ще й потіє: дзюркотливі струмки та джерельця, що б'ють серед ущелин, стікають по її жовтій, зморщеній спині на полонину Квєтіну, через яку шалено струмує кам'янистим річищем, загородженим лозою, велика світла ріка.
— Це Бєла Вода, — пояснила Веронка мадам Крісбай. — Глоговська ріка. Ми вже недалечко!
Треба ще тільки переїхати через ліс, і одразу в глибині долини відкриється Глогова з її маленькими білими будиночками. Але дорога ця — просто собача, покручена, як душа диявола; вздовж неї повно урвищ, скель і місцями вона така вузька, що коляска на ній ледве поміщається, а колісні втулки дряпають об скелі.
Янош озирнувся, почухав голову.
— В цих місцях люшня — король.
Люшня? Але в колясці адвоката немає люшні, — отже, наші мандрівники ускочили в халепу. Так ось навздогад повідомив Янош свого господаря про їхнє становище.
— Пильнуй, Яноше, коли б не перекинутися!
Візник раз у раз злізав, щоб прив'язати або відв'язати колесо, коні йшли тихою ступою, де-не-де дорога вела таким міжгір'ям, що тільки небо виднілося.
— Одне слово — пташине царство! — бурчав Янош.
— Тобі що, не подобається цей край?
— Бо дуже в нього пика вищерблена, — бурчав Янош. — Це не місце для одруження.
Дюрі здригнувся. Чи не помітив чого-небудь кучер?
— Чому, Янош?
— А тому, що колишній мій господар барон (Янош раніше служив у барона з комітату Шарош), а був він розумний пан, завжди казав синам: "Ніколи не їздіть одружуватися туди, де немає комарів, а тільки добре повітр5і та мінеральні джерела".
На це уже не тільки Дюрі, але й Веронка засміялася.
— Оце істинно шарошський хід думок! Але, бачиш, ти розгнівив панночку.
— Отже, я повинна залишатися старою дівкою? — жартома зітхнула Веронка.
Янош запротестував руками й ногами:
— Ой святий Боже, щоб ви та старою дівкою! Та якщо навіть...
Він хотів сказати щось піднесене, шукав тільки підходящого слова, але Господь розсудив так, що у нього зірвалася лайка, бо в цю хвилину вони з розгону втелющилися у якийсь виступ скелі біля вибоїни, і передок коляски відломився з сильним тріском та скрипом...
— Тю-ю, матері його ковінька! Ваша милість, вісь поламалася!
Жінки злякалися. Дюрі зіскочив униз, оглянув вісь. Так, велика поломка: вісь поламалася зліва од дишля.
— Що ж ми тепер будемо робити? — бідкався Янош. — Казав я, що це пташине царство, адже їм ні пішки ходити, ні возом їздити не доводиться.
— Дрібниці, — відповів Дюрі, якому вже тепер ніщо не могло зіпсувати доброго настрою: ні одна вісь, ні сотня їх. — Дай-но сюди сокиру. Ти потримай коней, а я зараз зрубаю жердину для осі.
Під сидінням візника лежала сокира з короткою ручкою. Янош передав її панові, і Дюрі заспокоїв дам: зараз він щось придумає — треба спокійно ставитися до таких неприємностей; потім він перестрибнув через рівчак, минув чагарник, густо перевитий ліанами, і дійшов до дерев. Щоправда, дерев тут було стільки, як волосся на черепі у старого діда: чахла берізка, здоровезний лісний горіх, кущі дикої шипшини, далі взагалі нічого, потім ще кілька старих одиноких дерев урозкид, ніби ліс забув їх тут, тікаючи геть. Та й яка вона земля, оця червоно-бура глина, нема у ній плодоносної сили! Тільки гриби та ковилу родить вона. Фортеця на тілі землі — ось що таке глоговська гора.
Дерево, придатне для підпірки, знайти було тяжко; то надто товсте, то дуже тонке, — Дюрі все більше віддалявся від дороги. Тут довелося обійти розколину, гам розмитий водою рівчак. Він зайшов так далеко, що коляски вже не було видно, і тільки парасолька Веронки червонілася, немов мухомор.
Нарешті він помітив березу, що одиноко росла на краю прірви. Вона була завелика для дубця і надто мала для дорослого дерева — справжній підліток серед дерев, багатонадійна, струнка. Та тепер однаково —^смерть тобі, юне створіння! Дюрі загнав сокиру в березу.
Та не встиг він ударити сокирою раз-другий, як почувся крик:
— Рета! Рета! (Рятуйте! Рятуйте!)
Дюрі розгублено озирнувся. Хто кричить? Голос, здавалося, лунав зовсім поруч, але ні поблизу, ні вдалині нікого не було видно, хоча перед його поглядом відкривався досить великий простір. Знову почувся крик про допомогу, тремтячий, глухий, неначе він ішов з-під землі. Тепер стало ясно: хтось кричав з глибокої розколини.
Дюрі побіг по краю розколини.
— Ге-ей! — гукав він. — Де ти? Що сталося?
— Я тут, — відповів з глибокої западини той самий голос. — Допоможи мені, якщо ти хрещена душа.
Зазирнувши в провалину, Дюрі побачив чоловіка в пальті, що скоцюрбився на дні, але гаразд роздивитися його він не зміг, тому що ступати на самісінький край сипкого грунту було небезпечно.
— Що за диво! Як ви туди потрапили?
— Я впав учора увечері, — простогнав чоловік у пальті.
— Як, ще вчора увечері? І не могли вибратися нагору?
— Це неможливо, тут нема за що ухопитися; коли я чіпляюся за кущ, він з коренем виривається з землі, і я відразу ж падаю назад.
— От лихо! Дурне становище! І ніхто відтоді тут не проходив?
— Сюди ніхто не ходить. Я вже готувався до найгіршого, коли поблизу почувся стукіт сокири. О, дякую тобі, Господи! Допоможіть мені, чоловіче добрий, і я віддячу вам, хто б ви не були.
— О, будьте певні! Я тільки думаю, як саме вам допомогти. Може, спустити до вас довге деревце, і ви но ньому видряпасїеся?
— Я дуже ослабів від безсоння та голоду, — почувся з глибини слабкий, змучений голос.
— Ой бідолаха! Стривайте-но!
Дюрі згадав про яблука, які вранці поклала йому до кишені пані Мравучан.
— Слухайте! Приготуйтеся, я кину вам зараз кілька яблук, з'їжте їх, поки я що-небудь придумаю.
Він вийняв яблука і кинув їх у розколину. Раптом він злякався. Адже там і Верончине яблуко! Що, коли вона розсердиться?
— Знайшли?
— Так. Дякую.
— Прошу вас, не їжте червоного яблука, воно не моє!
— Не з'їм.
— Ви, мабуть, людина освічена.
— Я глоговський священик.
Вражений Дюрі відсахнувся. Святий Боже: глоговський священик! Нічого несподіванішого він не міг би почути.
— Почекайте трохи, панотче. Зараз я вам допоможу.
Він мерщій побіг до коляски, що нерухомо стояла внизу, у долині, серед кам'янистих, поритих гірських схилів, які стрімко височіли справа і зліва.
Звідси відкривався краєвид, що нагадував нутрощі розколотої голівки маку. Підходити до коляски не довелося; почувши голоси, Дюрі крикнув Яношу:
— Гей, Яноше! Ану хутчій знімай з коней упряж і неси за мною, а коней прив'яжи до якого-небудь дерева!
Янош підкорився, хоч від невдоволення бурчав і хитав головою.