На решті він добрався до п'явок. Безжалісно відриваючи їх від живота, він бурмотів: "Досить вам ссати, дорогенькі!" і люто жбурнув їх крізь відчинене вікно надвір, мов злих ворогів. Потім застебнув усі гудзики, надів зелений камзол, капелюх, відшукав свою палку з срібною ручкою, що зображувала голову качки, і всунув у обидві кишені по пістолету.
— Ну, тепер підемо до віце-ішпана, бо pericui um in mora*, ще сьогодні вночі повинен відправитись брахіум** в Олосреськ.(* Зволікання подібне до смерті (лат.)).(** Брахіум — так називались у старих угорських законах збройні сили (поліція, жандармерія, війська), які були в розnорядженні державної влади і місцевої влади для підтримування "громадськоrо порядку").
У вітальні старий слуга Мате Бакша, колишній кучер, змащував салом чоботи. Помітивши свого пана, який прямував до виходу, він дуже здивувався і перегородив йому дорогу:
— Нічого з цього не вийде, вельможний пане, вам не можна на ніч іти в місто на прогулянку. Я цього не можу дозволити. Хто хворий, той повинен лежати, а якщо ви не хочете, я зараз же доповім благородній пані.
— Ні, цього ти не зробиш, старий сухар,— крикнув йому на вухо Іштван Фаї (старий слуга, який звик до гуркоту гармат, був глухуватим ). — Цього ти не зробиш, зрозумів? Справа військова — сьогодні ми починаємо війну проти одного негідника. Це тобі не цибулини з тюльпана. Зрозумів? Ну, що я сказав?
Щоб переконатись, чи все почув слуга, старий примушував його повторювати.
Обличчя старого Мате розпливлось у радісній усмішці: його пан уже сміється над історією з тюльпанними цибулинами. (Велика біда вилікувала малу) .
— Що це справа військова, — відповів він, — і що вже не піду з рапортом до благородної пані...
— Якщо ж вона подзвонить вночі і спитає про мене, скажи, що я спокійно сплю в ліжку. Ну, то що я роблю тепер?
— Благородний пан тепер спокійно спить у ліжку.
— Ти надзвичайно розумна людина, Мате. Чого ти хапаєшся за мій камзол? Хочеш застебнути його? Не торкайся до мене жирними руками, бо одержиш по потилиці.
Розділ другий
БРАХІУМ
Вони швидко йшли головною вулицею. Пан Фаї крокував по-військовому, забувши навіть про свою подагру. Видно, віце-ішпан ще на ногах, про це свідчить багато прикмет. Навколо будинку управителя юрмиться народ. Ще здалеку видно, що всі вікна освітлені. Молодиці, дівчата, парубки і всякого роду шалапути зібрались тут перед будинком; одні — щоб побачити живого віцеішпана (нехай хоч тільки крізь вікно, бо і це не кожному щастить!) , інші — щоб послухати музику. 3 відчинених вікон лилась чудова мелодія, така чиста, прозора, ніби її ще не слухали панські вуха. Не дивно, що солодка і весела мелодія скрипки лоскотала юні серця і парубочі руки самі потяглись до гнучких жіночих станів.. Схопивши першу-ліпшу жінку чи дівчину (в темряві всі однакові ), хлопці почали танцювати у вуличній пилюці, поки якась випадкова підвода не перешкоджала танцю.
— У воротях панського будинку товпились стрункі гусари, жандарми, гайдуки. Вони загравали з більш сміливими молодичками, яких приваблювала оздоблена, яскрава форма. Тут, біля воріт, у світлі, що падало з панських вікон, жіноцтво могло похизуватися своєю красою, пококетувати і викликати любовну пристрасть у гусарів.
Просторий Двір був переповнений колясками, бричками, найрізноманітнішими панськими візками.
Слуги, зібравшись біля стайні, посмоктували люльки і "перебирали по кісточках" всю комітатську знать. Великим паном був земпленський віце-ішпан! Хіба тількн з сонцем можна було порівняти його. До нього завжди тягнулося безліч блукаючих світил, що складали його свиту. В Поток привело його, звичайно, не тільки вбивство, це був лише збіг обставин; він, як правило, щовесни і щоосені відвідує великі пункти свого комітату: Поток, Гомонну, Тока й і монастир в Лелесі. На честь його приїзду організовують великі прийоми, в деяких місцях навіть зустрічають салютом з гармат. Виїзди ці супроводжуються великою помпою: коляска його запряжена четвіркою сірих у яблуках коней, на передку — кучер і єгер, на зап'ятках — два гусари, а поруч з коляскою скакав вістовий. У другій колясці їхав домашній лікар; благородний пан завжди їв і пив у присутності лікаря, побоюючись апоплексичного удару (та у випадку, коли б щось трапилося, щоб було кого обвинуватити). З доктором у колясці їхали два поляки, найняті спеціально для того, щоб благородний пан мав з ким перекинутись словом, пожартувати. Інші пани, які супроводжували віцеішпана, запрягали в екіпажі кращих коней, бо ці виїзди служили й кінською вистакою і ярмарком, де можна було продемонструвати молодих чистокровних коней. Цілий день у дворі велась жвава торгівля: купували, продавали, міняли, спаровували, запрягали, розпрягали, проганяли коней, перевіряли їх у бігу, в ході.
І сьогодні тут зібралась околишня шляхта : Мельцери, Докуші, Боніші, Янто, Чіллані, Семері, велетні-близнюки Бодо (скоріше можна було б повірити в те, що дві матері породили кожного зокрема , ніж у те, що одна породила їх обох) , стрункий красень Шеннєї (дзвіночки на його конях так гарненько дзвеніли, що молодиці кидали недомішане тісто в діжках і, з руками по лікоть у тісті, вибігали до воріт, щоб глянути на екіпаж, який проносився повз них) . Сюди, мов кулики восени, злітались невиправні картярі. На таких зібраннях велись ігри на великі суми, а нюх у картярів надзвичайно тонкий: вони наперед знали, що віце-ішпан приїде в Поток. Графи Вендернат, Ібрані, Піліші і Векеї почали з'їжджатися ще з учорашнього дня. Правда , Піліш і, кажуть, повернувся з півдороги, бо біля Борші дорогу йому перебіг заєць. Після такої поганої прикмети він вважав за краще повернутися додому і засісти за пасьянс. Серед гостей були і такі вчені мужі, як, наприклад, засідателі комітатського суду Антал Сірмої і Ференц Казінці, які примушували червоніти кожного, хто грішив проти правил угорської мови.
Ось і тепер, уночі, чим же іншим, як не картами, зайнятись панам? Гості вже давно залишили стіл, що гнувся під різноманітними стравами, і розійшлись по різних кутках, примостившись біля картярських столиків. Управитель маєтків герцогів Бреценгеймів, достойний Амбруш Балашгазі, який частував знатних людей комітату за рахунок витрат по маєтках, звернувся до гостей:
— Пробачте мені, панове, що, запросивши вас у свій скромний дім, я міг піднести вам тільки звичайні страви, що я не міг почастувати вас такими дорогоцінними стравами, які сьогодні вранці їли словаки у пана Фаї.
Благородні пани, цілком наситившись, охоче пробачили йому і довго сміялися над історією з тюльпанними цибулинами, особливо ті, в яких було виграшне становище.
Господар потурбувався і про тих, що програвали. Він відчинив залізну скриню, що знаходилась у зеленій кімнаті, де зберігались панські гроші в золотих монетах, талерах, банкнотах,— та так і залишив її відчиненою, об'явивши при цьому всім присутнім (сам він збирався сісти за стіл у віддаленій кімнаті) :
— Кому потрібні гроші, може звідси позичити!
В той час легко було проявляти великодушність. Тоді ще не було зубожілих дворян, ні розтратників, ні шахраїв: але невдахи-картярі і тоді водились; вони частенько ходили до скрині і брали, скільки хотіли,— було б неетично контролювати їх. Незважаючи на це, пан Амбруш Балашгазі присягався, що гості так акуратно повертали гроші (відразу клали до скрині або пізніше надсилали), що річний баланс копійка в копійку сходився.
Гра в карти була в повному розпалі; у розгарячених картярів виблискували очі з-під розкуйовджених кучерів, вуса настовбурчились, і в цю саме хвилину раптом відчинилися двері і на порозі появився, як опівнічна примара, достойний пан Іштван Фаї в супроводі Жіги Берната.
Всі посхоплювалися з своїх місць, бо Фаї користувався надзвичайною популярністю в комітаті. Могутній пан! Двічі його обирали віце-ішпаном. І кожного разу при виборах він заявляв, що коли знайдеться хоч одна людина , яка не хоче його, хай тільки підніме палець — він вибори вважатиме недійсними і відмовиться від цієї високої честі. Правда, між благородними панами ніколи не було такого, хто голосував би проти, хоч би й тому, що йому загрожувала небезпека бути розірваним на шматки гальчевськими виборцями. І навіть не тому, що вони дуже любили Іштвана Фаї, а тільки тому, що в них руки свербіли когось убити на смерть.
Сам віце-ішпан кинув карти і побіг до Фаї, щоб породинном у обійняти його (мати Іштвана Фаї і мати віце-ішпана були сестри) , але старий пан зупини в його сердитим рухом руки. Вклонившись віце-ішпану, він почав громовим голосом:
— Ваше превосходительство, пане віце-ішпан! Я прийшов сюди в опівнічну добу, забувши про свою хворобу, не обійматися, а для того, щоб просити у голови комітату захисту від підлості, правосуддя і покарання негідника, який посмів вхопити мого названого сина , графа Яноша Буттлера, і повінчати його з своєю дочкою тоді, коли він вже заручений з іншою.
— Хто він, цей негідник? — хором озвалося кілька голосів присутніх гостей, що вислухали новину, затамувавши подих.
— Хто б це не був, він ризикує головою! — відрубав віце-ішпан.
Його слова пролунали так переконливо, що всім почулося, ніби щойно задзвеніли мечі під високими стелями залу. Така велика сила була в словах віце-ішпана.
Але Фаї не дав себе збити з пантелику.
— Не зважаючи на те, що церемонія цього віроломного вінчання вже відбулася і Янош уже повнолітній і, за законом, став членом палати магнатів, його тримають у полоні, щоб примусити провести ніч в одній спальні з нелюбою дівчиною.
— Це жахливо! — вигукнув віце-ішпан.— Хто це зробив?
— Це віроломство було проведено в Олосреську, в домі Іштвана Дорі.
Настала загальна тиша, на обличчях появилося здивування, розгубленість; всі стояли приголомшені. Сам віце-ішпан безпорадно почав чухати потилицю.
— Дорі, гм... Дорі? Ага , Дорі? .. Дідько його візьми, виходить, Дорі? Могутня і підступна людина і до того ж родовитий... Що ж нам робити?
— Я прошу послати брахіум і негайно, щоб звільнити мого названого сина.
— Але ж надворі ніч, дядьку Пішто,— несміливо сказав віце-ішпан,— в такий час послати брахіум проти магната?
— Бог і вночі не спить, отже, і правосуддя не повинно спати.
Віце-ішпан неабияк розгубився; він почав шукати причину, щоб не їхати в Олосреськ.