Крім того, він поклав собі неодмінно признатися дружині, що не кинув ще горілки. І обіцяв собі, що в рот її не візьме, скоро його квиток виграє.
У шинку весело й безтурботно сиділи його товариші, пропиваючи четвертину свого мізерного тижневого заробітку. Ходили вони туди не так з потреби, як зі звички, а звичка гірша за саме пияцтво. Але Швед із легким серцем поминув шинок. Він не дався на спокусу й повинен дістати винагороду. Адже, кінець кінцем, Господь бог стоїть за плечима в тих, хто тягне лотерейні номери.
Швед узяв хлопця за руку, — раніше він його ніколи не брав так, хіба як той був зовсім маленький, — і, показавши йому маяк на шведському березі, розповів про невеличку садибу за тим маяком, тільки ще набагато далі, де живе бабуся й куди вони неодмінно поїдуть, розжившись на гроші. І відповів на всі синові запитання, чого ніколи не робив. Серце хлопцеві сповнила незвичайна радість, і він не хотів пускати батькової руки, навіть як вони вже йшли вулицею, але Швед заборонив йому.
Ще й не стемніло добре, а вони вже були дома.
Всі відразу завважили, що батько в доброму гуморі. Він навіть не лаявся, що його капці не стояли, як звичайно, під сходами на горище. Коли він умився, змінив шкарпетки й повечеряв, то взяв з колиски дитину, погомонів з нею й підкинув кілька разів до стелі. Старшенькій дівчинці захотілося, щоб батько і її підкинув до стелі, але Швед сказав, що вона вже завелика, натомість він сів на лаву і взяв її на коліна. Другий з черги хлопчик стояв коло шаховки, грався ключем і ніяк не насмілювався підійти до батька. Нарешті зважився, дістав очеретяну сопілку й боязко простяг її батькові через стіл. А коли батько взяв сопілку, мерщій побіг до кухні по кухлика з водою, бо сопілка не озивалася, коли її не намочити. Світла вони не світили, Швед награвав на сопілці, тримаючи на колінах обох середущих дітей, мати забавляла найменше, а найбільший хлопчик сидів навколішки перед грубою й читав "Рокамболя"[1]. Книжку він позичив у крамаревого сина за шість ґудзиків, і то недорого, бо в ній було понад три тисячі сторінок.
О восьмій годині вони, як звикле, полягали спати.
Другого дня була неділя і Швед не йшов на роботу. Проте він устав рано, засвітив лампу, поліз на горище й заходився лагодити старими підметками та мідяними цвяшками хлопцеві чоботи. О шостій годині, як мали повставати діти, перед ліжком стояли вже чоботи з новими виглянсуваними носаками. Хлопець дуже зрадів і, як зовсім розвиднілося, побіг на ковзанку. Двоє менших дітей, що не мали ані чобіт, ані ковзанів, сумно дивилися йому вслід і мало не плакали. Але мати втішила їх: сказала, що як вони будуть слухняні, то, може, тато покатає їх на санках. Сказала зумисне голосно, але Швед удав, ніби не чує. Однак перед обідом він сам стяг із горища санки, посадовив на них обох дітей і повіз по білому, блискучому від сонця снігу. На обід мати здивувала всіх млинцями з солодкою підливою, а як діти опісля вирушили до недільної школи, то дістали два ере на дитячу газету. Ввечері хлопець читав її вголос, батько сидів на ослоні в самій камізельці і, як видно, був дуже вдоволений. Той день залишився в пам'яті дружини та дітей нічим не затьмареним святом.
Врешті надійшла лотерейна таблиця, але виграв не Шведів номер, а сусідній. Для Шведа то був тяжкий удар. Господь бог не захотів, щоб він виграв, але чому? Може, надумав його покарати? Хоч, властиво, що має спільного бог з лотереєю? Це ж гра на щастя. І йому просто не повелося. Його дружина так само нетерпляче чекала на таблицю; тепер з її обличчя він вичитав, що повинен занехаяти лотерею. Але ж він зобов'язався поновлювати квиток, та й не легко зректися надії. Щастя було вже на порозі, і то в першому тиражі, а в другому він напевне виграє. Перший тираж завше найгірший, далі виграшів стає більше, а надто в останньому. Доведеться вдати, ніби він відмовився від квитка, і тайкома грати далі.
Так Швед і зробив.
Якщо його трохи й мучило сумління через цю нову брехню, то він легко притлумив його, уявивши, як зрадіє дружина, коли одного чудового дня він приголомшить її звісткою, що вони розбагатіли.
Невдача знову зробила його/ понурим і замкненим у собі. Діти мали його за такого, як він був у суботу ввечері і в неділю; коли Швед, повернувшися з роботи, кінчав вечеряти, вони тихенько підходили й несміливо очікували біля нього. Але він уже не зважав на них.
Він був трохи себе стримав, але нічого тим не домігся. Тепер він попустив віжки ще дужче, ніж перше, наче хотів надолужити своє. Суботніми вечорами він відсилав хлопця з грішми додому, але собі залишав більше, як досі; до того ж, бувало, заходив до шинку навіть серед тижня.
Та зміна зразу стала відчутна вдома, і дружині доводилося скнарити, щоб хоч сяк-так перебутися. Спочатку вона уривала від себе і від дітей, але невдовзі вже й чоловікові не могла поставити на стіл чогось смачнішого. Це Шведові не подобалось, і одного вечора, прийшовши додому п'яний, він почав лаятись за вечерю, заявив, що дружина й діти об'їдають його, дають йому всяку погань, аби тільки собі напхати живіт. Та коли був тверезий, то мовчав і подумки докоряв собі за ці слова.
Дружина нічого не казала й робила, що могла. Вона не знала, що чоловік і далі платив за квиток, проте збагнула, що він нишком купував горілку, і їй стало розважності запропонувати йому, щоб він брав горілку з дому, як і перше.
— Надворі так холодно, треба ж тобі чимось зігрітися на роботі, — пояснила вона, щоб не виказати себе.
А проте Швед зрозумів, що дружина знає, як він її обдурює, і відмовився тільки з упертості.
Цілий день Швед пильно працював, наче хотів спокутувати свою провину. До хлопця він майже завше був ласкавий. Коли той видовбував достатньо дірок, батько відпускав його погуляти. Хлопець лазив по засніжених скелях, збирав замерзлий терен і приносив додому меншим дітям. Або розгрібав сніг під дикими яблунями й вишукував яблука, що влежувалися під снігом. Часто він брав із собою мішок і санки, збирав у лісі смерекові шишки і ввечері вертався додому з паливом. Батько допомагав йому тягти санки — деколи аж додому, а деколи тільки до шинку.
Так минуло кілька тижнів. І раптом захворіла Шведова найменша дитина. Тоді серед дітей ходила моровиця, подібна до запалення легенів, і вже не одне з них пішло на цвинтар. Дівчинці пашіли щоки з гарячки, вона погано спала. Шведова дружина посмутніла й стривожилась: вона боялася, що то запалення легенів.
— Якби було за що покликати лікаря, — сказала вона ввечері чоловікові. — Тоді б ми хоч знали, чи це не страшна хвороба.
Швед нічого не відповів. Він мав у кишені дві крони — саме стільки, як лікар бере за візит. Але ж треба було завтра заплатити черговий внесок за лотерейний квиток, а то він пропаде. Крім того, він зобов'язався його поновлювати, слово дав… А в дитини, певне, прорізуються зуби, та ще, може, трішки застудилася. Якби дружина подумала добре, то й сама б признала йому рацію, але жінки завше люблять зчиняти ґвалт через дурницю.
— Ми не можемо кликати лікаря щоразу, як котре з них чхне! — сердито буркнув Швед і ліг спати.
Другого ранку він спитав про дитину. Дівчинка спала. Він велів середущому хлопцеві опівдні прийти сказати, як дитина почуватиметься, на випадок, коли б конче треба було кликати лікаря.
Хлопець прийшов і сказав, що дитині краще.
Надвечір Швед сплатив черговий внесок за лотерейний квиток, мало не пропустивши терміну.
Не те щоб Швед ставив свою дитину нарівні з лотереєю. Ні, все те було набагато складніше. Якби йому справді треба було вибирати між ними, він би ані миті не вагався. Але життя розставляє свої пастки так, що їх зразу не побачиш. Швед дуже любив своїх дітей, навіть дужче, ніж сам собі хотів признатися. Задля дітей і дружини він працював на пекучому морозі, так, що піт замерзав на тілі, коли доводилось хвильку відпочити: він-бо ніколи не мав вовняної білизни. Задля них він жив, хоч і не усвідомлював того. Задля них став грати в лотерею. Тому ввечері його дуже засмутила звістка, що дитині погіршало.
Він почувався винним, коли разом з дружиною схилявся над колискою й дослухався до хрипкого віддиху дитини.
— Запалення легенів, — прошепотіла дружина тремтячими губами.
— Завтра виплата, — тихо мовив Швед, — і ми зможемо покликати лікаря.
— Господи, поможи дочекати до того часу! — зітхнула дружина й заплакала.
Решта дітей уже спали.
Швед теж налаштувався спати, натомість дружина тільки вдала, що йде спочивати, проте не лягла. Вона вирішила посидіти з дитиною, боялася заснути, аби дитина за той час не вмерла. Очі їй запалися, обличчя змарніло, але вона спокійно поралася в хаті, тільки щоразу, як спинялася біля колиски, починала плакати і губи їй тремтіли. Завтра вже буде запізно: вона втратить дитину, тому що вбога і не може покликати лікаря.
її змучене серце пойняв страх, страх перед богом. Адже він порядкує життям і смертю; якщо дитина помре, то це означає, що так захотів бог.
"Бог такий щедрий на діти злидарям, але часом забуває подбати за їхній прогодівок!" — якось у хвилину розпуки вихопилося в неї, коли вона ходила цією дитиною. Вона зараз-таки пожалкувала, що сказала так. І ось тепер бог хоче помститися й покарати її за ремство. Він дав їй час прихилитися до дівчинки, а тепер хоче влучити її в саме серце, забрати дитину. О господи милосердний! Адже тоді вони не мали роботи, і крамар та пекар не хотіли вже давати їм наборг… Та хіба ж бог на таке зважає? Що важче людині, то більшої вимагає він покори. Але вона буде покірлива! Вона все знесе, все витерпить, що бог їй пошле, аби тільки він порятував дитину… Жінка вклякнула на підлогу і довго-довго молилася, плакала та благала. Їй бракувало слів, і молитва складалася скупа й незугарна. Але бажання її було таке велике, що вона всім своїм єством напосіла на всемогутнього бога, аби вирвати в нього ласку. Вона просила до нестями, забуваючи про саму себе, просила, аж серце її калатало, як молот, просила до екстазу, і їй здалося, що вона побачила бога.
Коли ж вона врешті отямилася, то відчула втому, але й невимовну полегкість. Тепер вона звірилась на бога — певна була, що він не забере її дитини. Колись їй довелося слухати якогось проповідника: він казав, ніби можна так молитися, що бог неодмінно почує; а вона ж молилася, як тільки годна молитися мати за свою хвору дитину.