Слова "коли б жива була" раптом штрикнули йому в чоло, неначе гострий камінь, голова загула, ноги підігнулися.
— Це ви про мою матінку говорите, чоловіче добрий? — пробелькотів він пополотнівши. — Моя мати померла?
— Так, відклала, небога, свою ложку навіки. Ну от маєш, — видобув він з кишені складений ніж з дерев'яною колодочкою і перерізав мотузку, — ось тобі твоя сестричка. Ох ти, помилуй Господи, розуму у мене, як у курки, зовсім з голови випало, що з панотцем розмовляю... привіз я панотцеві сестричку. Куди б мені це покласти?
Кажучи так, він зняв з воза кошик — у ньому, притулившись до гуски, тихо і безтурботно спала дитина. Гуска гляділа крихітку, як справжня нянька: крутячи на всі боки довгою шиєю, вона відганяла мух, які, наче на мед, зліталися на рожеві губки дівчинки.
Кволий промінь осіннього сонця впав на кошик і освітив сонне дитя. Водянисті очі шановного Мате запитливо зупинилися на попові: що він тепер та скаже?
— Вона померла?— після довгого мовчання запитав священик. — Цього не може бути. У мене не було ніякого передчуття. — Стиснувши руками голову, він з болем скрикнув:—Ніхто, ніхто не сповістив мене! Я навіть не був на похороні.
— Мене й самого там не було, — обізвався пан Біллегі. Напевно, тим, що і він не був на похороні, пан Біллегі хотів розрадити нещасного сина. — Господь Бог узяв її до себе, покликав до свого престолу. Нікого з нас він тут не залишить, — лагідно додав він. — От кляті жаби, на одну я таки наступив!
На дворі, що поріс лободою та дурицею, весело підстрибували та хлюпалися жаби, що вилізли з-під дірявого сирого підмурка церкви погрітися на сонечку.
— Куди б оце дитя покласти? — ще раз запитав пан Біллегі і, не діставши відповіді, обережно опустив кошик на ганок.
Священик, приголомшений, заціпенілий, стояв, утупившись у землю. У нього було таке відчуття, ніби земля, будинки, тини, Мате Біллегі і навіть кошик з дитиною помчали кудись у далину, а він усе стоїть та стоїть, не в змозі ані зрушити, ані ворухнутися. Ген-ген далеко зашуміли сосни у лісі під Укріцею, і раптом причувся йому крізь шум лісів якийсь дивний голос, од якого стисло йому серце, — голос цей нагадував йому голос неньки. Він здригнувся, прислухався, намагаючись розрізнити звуки, та коли йому майже вдалося щось розібрати, незвичайний шум поглинув усе. Та тихо, тихо! І ось уже чітко промовив до нього з лісу голос матері: "Доглядай сестричку, Янко, Янко!"
Поки панотець Янош прислухався до потойбічних голосів, господар Мате Біллегі зовсім розсердився на нього за мовчання — принаймні чернечим грошем міг би пошанувати людину. (Чернечим грошем називають у тім краї "спасибі").
— Отакі-то справи, — ляснув батогом з досадою шановний господар. — Но-о, Шармань, но-о!
Панотець Янош, охоплений глибоким горем, не обзивався. Він не помічав нічого довкола; коні рушили, поряд з ними чвалав Мате Біллегі — дорога пішла вгору — і тихо, сердито бурчав: такий уже, мовляв, світ іздавна, що коли з курчати панич виросте, то й не згадає потім, що був колись курчатком. Подолавши горбок, він ще раз озирнувся і, побачивши й далі нерухомого юнака, гукнув, неначе засвідчуючи, що виконав свій обов'язок:
— Я передав вам те, що повинен був передати!
Священик від цього крику отямився, здригнувся.
Душа його повернулася з сумних мандрів. А мандрувала вона ген-ген далеко, поряд з тією, якої вже не було на цім світі. Так, насамперед син провідав матір: він пригадав дні, проведені разом з нею; потім подумки перебрав і ті дні, коли жив далеко від неї. Він наче стояв навколішках біля Божої постелі неньки, молився і силувався уявити, що вона думала і що повинна була сказати в останню хвилину; він наче прийняв її останній подих, підхоплений вітром і щойно переданий йому лісом: "Доглядай сестричку, Янко!"
Для того щоб узнати останню волю, останнє бажання помираючих батьків, синові не конче потрібно бути поруч з ними. І писати йому про те не обов'язково, і дарма, що нічого не повідомить електричний дріт, — с для цього інші засоби, значно могутніші.
Першим бажанням Яноша, коли він отямився, було бігти за паном Біллегі, зупинити його, розпитати про матір все, що той знає: як жила останні два роки, як померла, як її ховали, — геть усе, до найменшої дрібниці; та галапський віз був уже далеко, а погляд юнака у цю мить упав на кошик, і він цілком привернув його увагу.
У кошику спала його маленька сестричка. Молодий священик досі її ще не бачив. Дома він був востаннє, коли ховали батька, — тоді мати послала по нього підводу. (А ось тепер ніхто, ніхто не повідомив його!..) Маленької Веронки тоді ще не було. Про її існування він дізнався лише з листів матері, а листи ці були лаконічні і якісь сором'язливі.
Янош підійшов до кошика і поглянув на повненьке миле личко. "Як вона схожа на маму!"— подумав він і так довго й проникливо вдивлявся в це личко, що воно почало рости, мінитися, і раптом перед затуманеним поглядом Яноша замерехтіли рідні риси ненчиного обличчя. Боже праведний! Та це ж чудо, справжнє чудо!.. Видиво не зникало з півхвилини.
Перед ним знову постало кришеняточко. О, тільки б вона розплющила свої оченята! Йому дуже хотілося позирнути в її оченята, та вона не розплющувала їх, він бачив лише довгі вії, схожі на довгі шовковисті китички.
"Отже, віднині я маю її доглядати!— подумав Янош, і серце йому затопила хвиля безмежної ніжності. — Що ж, буду її ростити, доглядати. Але на які кошти? Боже мій, на які кошти? Адже мені й самому нема що у рот покласти. З чого, з чого починати?"
І як це завжди бувало, коли душу його охоплювали смуток та розпач, Янош вирішив звернутися до молитви і рушив до церкви. Храм Господній був саме відкритий, дві бабусі білили його зсередини.
Панотець Янош не пішов до вівтаря, бо саме там поралися білильниці, — він зупинився біля чаші з святою водою і впав навколішки перед розп'яттям з дерева та жерсті.
ПАРАСОЛЬКА ТА СВЯТИЙ ПЕТРО
Так, священик упав на коліна перед Ісусом. Він звернувся до Ісуса, до Господа Бога нашого Ісуса.
Яке ж то щастя для людей — Ісус, Бог, котрий сам був людиною. Який Бог, я не знаю, зате знаю, який Ісус. Ісус мені знайомий, та й усім він знайомий. Я знаю, що він робив, знаю, про що думав, добре знаю його лик. Душу мою заспокоює зовсім не те, що він мій владика, а те, що він мені знайомий.
Мій знайомий, він жив на нашій землі дві тисячі років тому, мов думка, яка єднала світ! Люди, що жили у ті далекі часи, і люди, що жили після них, вже дуже давно перетворилися на порох, порох став травою, трава ще Бог відає чим, а він, мій знайомий, живий і по сьогодні — він був завжди і буде завжди.
Коли я мандрую чужими, далекими краями, живу серед чужих, незнайомих людей, де інші зовсім лиця і інші звірі, інша трава і інше небо — все, все інше, — мені серед моєї одноманітної та моторошної самотності, у моїй відокремленості здається, що я на іншій планеті; та варто мені за околицею селища випадково побачити хрест з прицвяхованим до нього бляшаним чоловіком, з ран якого юшить кров, я одразу пізнаю його — це він, мій знайомий. Ось він, тут! Навіть тут! І зразу самотності, відірваності немовби й не було. Я стаю перед ним на коліна і виливаю йому, достоту як цей священик, усе, що гнітить моє серце.
— Допоможи мені, Господи Ісусе, — благав Господа панотець Янош. — Моя мати померла, а до мене привезли сестричку-крихітку, і я мушу її ростити. Я бідний, безпорадний, я ніколи не вмів обходитися з дітьми. Ісусе, навчи, врятуй мене своєю порадою! Подаруй мені з невичерпної милості твоєї якісь засоби, щоб міг я її прогодувати, щоб міг про неї подбати. Сотвори зі мною чудо, Господи Ісусе!
Син Божий, намальований на блясі, здавалося, прислухався до слів молитви, а тремтливі тіні та відблиски, що падали на нього з вікон та стін, неначе оживляли святий лик, і він, огорнений стражданням, немовби посміхнувся і навіть хитнув головою:
— Гаразд, гаразд. Я все знаю. Настане час, і я дам про себе знати.
Довго, заглиблений в молитву, стояв навколішках Янош, не раз починав її знову і знову і не помітив, що після виснажливої, майже неприродної спеки, як це часто буває восени, небо враз почорніло, насунула чорна хмара, і знялася гроза. Коли він вийшов з церкви, дощ лив як з цебра. З гір, за околицею, стрімко мчали бурхливі потоки води, і худоба, ревучи, бігла по вулицях.
Яноша переповнило жахом: "Я залишив на порозі дитину. Вона загинула!"
Він як навіжений помчав додому і раптом застиг перед видовищем, що враз перед ним постало.
Кошик стояв на тому самому місці. Дівчинка сиділа у кошику, гуска гасала подвір'ям, дощ лив і лив, не вгаваючи, перед порогом струмками бігла вода, а дитя залишилося сухим та неушкодженим — над кошиком була розкрита величезна парасолька, обтягнена вицвілою червоною матерією. Парасолька була стара — латка на латці, — по краях ледве можна було помітити вузьку квітчасту мережку, що оббігала її довкола за модою старих часів.
Молодий священик, звівши погляд до неба, миттю вихопив з кошика дитину, розцілував і, тримаючи над нею парасольку, заніс до своєї убогої оселі.
Дівчинка саме широко розплющила сині оченята і не зводила їх з брата.
— Яке щастя, — бурмотів Янош, — що вона не змокла! Застудилася б та й умерла — де б мені було взяти для неї сухе платтячко?
Але звідки ж узялася парасолька? Незбагненно! У Глогові парасольок не було ні в кого.
Сусіди рили у себе на подвір'ях канавки, щоб стікала дощова вода. Священик розпитував усіх по черзі:
— Ви не бачили, до дитини ніхто не підходив?
Дитину бачили всі, але такого, щоб хтось до неї
підходив, не бачили.
Зате стара баба Адамец, коли тікала з поля додому, накинувши на голову рядно, бачила, як щось кругле та червоне спустилося з неба на землю. "Бодай я жива з цього місця не зійшла, коли брешу, — божилася Адамец, — сама Богородиця спустила цю штукенцію, щоб захистити сирітку!"
Звичайно, дурне теревенить ота Адамец! Кожний-бо знає, що вона полюбляє добре хильнути гіркої, то й не диво, коли бачить більше від того, що буває насправді. Ось і торік влітку торочила, ніби в ніч проти Петра та Павла розверзлося перед нею небесне склепіння і почула вона спочатку спів, а далі і самих ангелів побачила, буцімто йшли вони цілою процесією до вседержителя нашого, до Господа Бога, який сидів на діамантовому престолі.