Цей випадок був відомий всьому Потоку. Біда була в тому, що це трапилося якраз у присутності барона Тугута* (*Барон Тугут — канцлер Австро-Угорщини, відомий реакціонер і мракобіс). У вірші говорилось про те, що святий Петро, підійшовши до всевишнього, який сидів на небесному троні в пурпуровій мантії, заявив, що прибув Ференц Ракоці Другий і стоїть під ворітьми раю. Він спитав бога, чи можна Ракоці впустити. "Ну, звичайно,— поспішив відповісти бог,— я навіть сам піду йому назустріч, тільки почекай трошки, Петре; я надіну свою аттілу*" (*Аттіла — національний угорський одяг типу куртки з нашитими на грудях шнурами). Якраз в цьому і була сіль розповіді. Всемогутній державний муж барон Тугут розсердився і, повернувшись до професора, сказав: "За це глузування над богом учня треба покарати!" Потім повернувся до хлопця і сказав: "Коли не повісять тебе, то довго не житимеш на землі, бо не поважаєш господа бога*" (*Бідний старик барон Тугут був хорошим дипломатом, але поганим пророком, бо я сам бачив колишнього студента найстаршим членом угорського парламенту, де він головував.—Прим. авт.).
Свіжо насипана галька весело шаруділа під ногами. Єлейні запахи весни оп'яняли студентів. Дерева і садові рослини видихали з себе щось лоскотне, солодкувате.
Раптом пролунав дзвінок.
— Поспішаймо,— сказав гайдук,— столи накривають.
Розділ другий:
БАРОН ДОРІ І ЙОГО СІМ'Я
Біля стіни диких каштанів появився сам барон. Старий спішив назустріч молодим гостям з простягнутими вперед руками, ніби збирався летіти до них.
— Ну, сервус*! (*Сервус — привіт. Так вітаються люди, що звертаються один до одного на "ти").Хіба личить так робити? — вигукнув він не своїм голосом.— Угорка породила вас чи, може, вас якась дика коза в колисці гойдала? Хіба ви не знаєте, куди вам іти, коли попадете в угорське село? Ах ви, сучі діти! Ну, хто ж ви такі, розповідайте коротко.
— Граф Янош Буттлер,— відрекомендувався старший з них, худорлявий.
— Куть-куруть! Ну, і молодець. Я знав твого батька — небіжчика. Схожий був на тебе. Власне, ти схожий на нього. Та між іншим, хіба це не все одно? Ми ходили з ним до Урзітца, разом проводжали туди імператора Ференца, коли той їхав до Наполеона просити миру.
Поки вони дійшли до веранди, барон нашвидку встиг розповісти їм про цю пригоду.
— Ах, як уміли діяти королі! Тим, кому бог дав корону, і розум дав. Тому що так і самому богові легше. Під'їхали ми аж до передової лінії французів, де в старому млині знаходився штаб Наполеона. Наполеон вийшов нам назустріч, обійняв нашого цісаря і люб'язно сказав йому: "Ось ті палаци, в яких ваша величність примушує мене жити протягом трьох місяців". На це наш цісар чемно і тихо відповів: "Одначе, сер, ви так добре гуляли тут, що немає причини на мене скаржитися". Потім знову обнялися, а батько твій нахилився до мене і шепнув на вухо: "Я завжди думав, що найбільш противна професія — шити взуття, бо шевці при роботі користуються вонючим клеєм, але тільки тепер бачу, як я помилявся". Так і сказав, я передаю слово в слово. Старий твій був гострою на язик людиною. Ну, а ти чий будеш син?
— Бернат з Борноца, Жігмонд Бернат.
— Це не ти той славний кепкун, що одягнув бога в угорську кацавейку? Велика голова дісталась тобі в спадщину від батька. Власне, у нього теж залишилась голова на плечах ... Між іншим, майбутнє належить круглоголовим ... Видно, йдеш додому на канікули?
— Так, дядьку.
— І мій молодший брат* Йончі йде з тобою? (*Угорські шляхтичі тих часів для висловлення взаємоповаги називали одни одного відповідн до віку співбесідника: дядьком,старшим або молодшим братом, сестрою і т. п.)
— Еге ж, у нас гостюватиме, у нас в родині проведе великодні свята.
— Але ж у Потоку живе його опікун, правда?
— Так, пане,— Іштван Фаї.
— Ну, а коли думаєте бути вдома?
— Ще цієї ночі.
— Ні, з цього нічого не вийде. Вже дзвонять. Отже, ходімо до їдальні.
В їдальні вже на них чекали жінки — баронеса Марішка та її гувернантка, одягнені по тодішній моді, з грецькою зачіскою: два кучерявих локони обрамляли їхні обличчя. Тодішні жінки не мали ні пишних стегон, ні гнучкого стану. Талія в них проходила дуже високо. Все ж плаття носили красиві, хоча б тому, що так одягалися в Парижі і що під убранням було жіноче тіло. А догадливий уявлятиме собі, що де є.
Хазяїн поспішно відрекомендував студентів. Панночка несміливо підвела на них свої очі, що ховались в тіні довгих вій, потім — знову опустила їх, вклонившись і по тодішньому звичаю, зробивши реверанс. Вона, відчувалось, була холодна, як гора льоду, але не дуже погана на вигляд. Підборіддя в неї було висунуте трошки вперед, з ямочкою; чоло круте, і це пасувало до її обличчя. Про постать її теж нічого поганого не можна було сказати. Особливо впадала в око її звичка безперервно кусати губи, цим баронеса нагадувала гарячої крові арабського коня, який з нетерпеливості не перестає гризти вудила.
— Мадам Маліпо,— назвав барон гувернантку, яка дуже нагадувала Дорртею Мігаля Чоконої*, списки віршів якого в ті часи носив при собі кожен студент. (*Мігаль Чоконоі — угорський поет кінця XVIII сторіччя)
В цей час позаду зашелестіла ще одна спідниця, яка була застебнута гудзиками від шиї аж до п'ят і прикривала струнку фігуру Яноша Сучінки, місцевого попа. Це був вродливий, голубоокий молодий попик з червонощоким обличчям і трошки заокругленим підборіддям. Він був виголений, на губах у нього вигравала ледве помітна уїдлива посмішка. Він більше нагадував священика з французького королівського двору, ніж угорського сільського попа.
— Ах, граф Буттлер,— сказав він, знайомлячись, і низько вклонився.— Давня, знаменита сім'я! Якщо я не помиляюсь, один із Буттлерів заколов Валленштейна* (*Ваппенштейн Апьбрехт (1583—1634) — німецький полководець часів Північної війни, переможець над шведами).
— Краще було б, коли б він цього не зробив! — сказав граф Янош, сумно посміхнувшись. — Відтоді лежить прокляття на Буттлерах.
— Ну, а тепер, діти, сідайте до столу. Ти, Яноше, сядь біля моєї дочки. Ти, Жіго, примостись біля святог отця. Він тебе засипле анекдотами.
Шестеро їх сиділо за столом, сьоме крісло і сьомий прибор чекали на свого господаря. Коли пани посідали, господар сьомого прибору виліз з-під столу й стрибнув у крісло. Студенти здригнулися від несподіванки. Це був шимпанзе, якого барон привіз із своїх пригодницьких подорожей по Борнео; він балував його, привчав до різних химер. Панночка Марішка підвелась і прив'язала йому серветку до шиї, за що той вдячно заморгав очима.
— Почекай трошки, Кіпі, ще ошпаришся ... ти розумієш, суп ще гарячий, Кіпі.
У баронеси був дзвінкий, приємний голос. Кіпі зрозумів і почав дмухати, нагинаючи противну мордочку, потім вхопив у лапи ніж, виделку, які зразу ж упали на землю.
Велика честь піднімати все, що падало на землю у Кіпі, належала мадам Маліпо. За це бідного Кіпі, у відсутність гувернантки, наділяли її прізвищем "мосьє Маліпо". Цей жарт вигадала баронеса Марішка, і він смішив олосреських панів.
За супом старий пан розповів, як привіз мавпу з Борнео, а коли подали друге, він завів мову про свої воєнні пригоди.
Смакуючи, він розповідав про все з різними пікантними подробицями. Іноді і про любовні пригоди, про жінок різного кольору: білих, чорних, креолок ... Тоді він звертався до баронеси:
— Марішко, дитино моя, вийди на хвилинку в сусідню кімнату!
Марішка слухняно підводилась, і опустивши очі, виходила, але через кілька хвилин заглядала в їдальню:
— Вже можна зайти, татусю?
Коли ж хотів розповісти про щось надто пікантне, то і попа відсилав:
— Отче, ви теж вийдіть в сусідню кімнату. Але дивіться ж, не підслухайте крізь замкову щілину!
Барон був військовим душею і тілом. Вся їдальня в його домі була прикрашена зброєю: кинджалами, шаблюками, шпагами, рушницями, булавами ... Картини теж були тут підібрані відповідно до його смаку. Тут висів на стіні портрет полководця Йожефа Шімоні в розшитому шнурами темному доломані; портрет славного угорця Мігаля Шарлаха — найбільш бравого генерала австрійської армії, червонощокого, з орденами на білому мундирі; портрет Євгена Шавої з головою, схожою до приплюснутої груші. Тут висів і одинокий натюрморт художника Купецького, що зображав гарно намальований гарбуз з довгим огудинням. Багатозначно кліпаючи очима, барон жартома запевняв, що це теж військовий портрет. Проте лише найближчим людям насмілювався пошепки додати, що це портрет цісаря Франца.
Хоч і великою базікою був відставний капітан, але ні на хвилинку не забував, що він тут господар. Язик його працював, але й руки не спочивали: безперестанку наповнював склянки хорошим вином. І яким вином! Здається, не вино, а розтоплений вогонь п'єш.
Тим часом принесли засмажене до рум'яного кольору поросятко. Порося — це справжній помічник вина. Лежачи на блюді, воно, здавалось, востаннє захрюкає: вина, вина, вина!
Господар сам колись також учився в Потоку. За обідом він згадав деякі вірші вакхічного змісту, наприклад, про те, як святий апостол Павло, ідучи в Рим, ніс на плечах палицю, на кінці якої висіла фляжка,— він з неї і частував Пилипа.
Наспівуючи таку забавну пісеньку, можна було цокнутися, замість Пилипа, з сусідом або з будь-ким із гостей. Барон так і робив.
Священик жартома сердився і хитав головою:
— Ай-ай, шановний господаре, недобре святих ганьбити".
— Я не ганьблю святих, я хочу тільки, щоб мої гості добре веселилися, щоб удруге не обходили Іштвана Дорі.
Жіга Бернат запевняв господаря, що завжди пам'ятатиме цей сердечний прийом.
— Більше не будете обминати моєї хати?
— Ніколи.
— Дайте руку, діти.
— Завітаємо, старший брате.
— Скажіть: "Хай витечуть наші очі, коли не прийдемо".
— Хай витечуть, — відповів Янош Буттлер.
— Вертаючись назад, теж заглянете?
— Ну звичайно, зайдемо.
— От і гаразд. Рука шляхтича — це не лапа Кіпі.
(Шимпанзе, який, як і всі інші, теж їв засмажене порося, незадоволено буркнув). Ей, Кіпі, не сердься за це.
Я готовий визнати, що ти джентльмен!
Вино розв'язувало язики, студенти теж зробилися більш говіркими. Один анекдот замінювався іншим. Барон сміявся, тримаючись за живіт. Іноді з острахом хапав за гудзик студента, що розповідав анекдот, і запитував:
— Стоп, підожди, може, треба Марішці вийти?
— Ні, ні! Борони боже!
Ці слова його трошки засмутили: барону здавалося, що студенти недооцінюють пригод, про які йшла мова.
Анекдоти — наче болотні квіти, що ростуть серед бруду і багна.