Усе нові й нові картини з бурхливого життя Бабасека поставали тепер перед ними. Стара Мюнц у сніжно-білому очіпку з оборками стояла біля своєї крамниці й доброзичливо кивала мудрою сивою головою, яку ділили прямою лінією на дві рівні частини блискучі окуляри. Перед кузнею щосили били молотами, лагодячи поламану коляску глоговського священика. Облите водою розпечене залізо сичало, як змія. Трохи далі ремісники складали свої нерозпродані товари у великі трикутні скрині.
Поступово залишилися позаду хатинки з переплетеними ініціалами господарів і тюльпанами на воротах. Біля останнього будинку, вікна якого виходили на майбутнє єврейське кладовище, з-за живоплоту пролунали два постріли, — бум, бум! — від яких здригнулися коні. Мандрівники озирнулися і побачили пана Мокрі у новенькому синьому костюмі, тому, що був пошитий славнозвісним Кленером з Бестерце; в одній руці у нього був капелюх, яким він розмахував на прощання, у другій, високо піднятій, — пістолет, що випалив на їхню честь. На протилежному боці страхітливі крила підступного вітряка кидали похмуру тінь на червоні розсміяні квіти конюшини. На щастя, вітряк тепер стояв нерухомо, немов величезна муха, настромлена на шпильку.
В природі було повне затишшя. Пшениця не гойдала своїми маленькими убогими колосками; під зливою гарячих променів сонця вони стояли непорушно, прямо, як гренадери. Навкруги у полях панувала глибока тиша. Тільки цокали по камінню підкови коней та чулося, ніби легенько дихають своїм лінивим, безкрайнім зеленим тілом ліси Лісковіни, все ближче та ближче підкрадавшись до мандрівників.
Частина п'ята
ТРЕТІЙ ДИЯВОЛ
ТРОЯНДА МАРІЇ ЦОБОР, УЩЕЛИНА ТА СТАРЕ ГРУШЕВЕ ДЕРЕВО
Мадам Крісбай милувалася краєвидами, безперервно ставлячи запитання. Її цікавило все, що вона бачила: нанівзруйнований хлів на узліссі Лісковіни, капличка в глибині лісу, що визирала з-поза білявих стовбурів берез... Веронка пояснювала мадам: колись розбійники вбили тут багатого корчмаря — і невтішна вдова, побиваючись з горя, збудувала на цьому місці каплицю.
— А може, з радощів, — додав Дюрі.
— Ви зла людина, — дорікнула йому Веронка.
Лісковіна — це широкі, великі ліси, перемежовані
мальовничими видолинками, крутосхилами; вона нагадує англійський парк, тільки тут не такі різноманітні дерева, зате дуже багато берези — улюбленого дерева слов'ян, такого ж світлокосого та меланхолійного, як їхні дівчата з волоссям, мов льон, — Анчурки та Богушки. Розкішні трави Лісковіни, навпаки, дуже різноманітні: величезні папоротники піднімаються мало не до половини стовбурів дерев, всілякі духмяні трави уже відцвіли і, засихаючи, наповнюють ліс своїм ароматом. І у рослинному світі зустрічаються такі екземпляри, якими можна насолоджуватися тільки після їхньої смерті. Але ж скільки різноманітності у нерухомій живій природі! Ось у шаблеподібних гладіолусів найцінніша частина — цибулька — ховається під землею; хто її з'їсть, тому вночі присниться його наречений або наречена. Значно більш товариські прості ромашки: вони без церемоній кажуть людині, чи любить її той, про кого вона мріє, сильно любить, або не дуже, або взагалі не любить, — треба тільки відривати по черзі сніжно— білі зубки квітки, і останній одкриє все.
Це не якісь там манірні пестунчики садів, не чужоземні дитинчата, силоміць накинуті матері землі (декотрих вона і не приймає, доводиться їх тримати у спеціальних горщечках), а плоть од її плоті, власні її паростки, яких вона добровільно народжує, виховує, як заздалегідь задумала під час зимового відпочинку, зважаючи на потреби інших тутешніх рослин.
Чашечки диких гвоздик — це заїжджий двір для легковажних ос, тюрбани лілій правлять за горнятка для пиття птахам, великі волотки трав — гойдалки для метеликів. Привітний ліс Аісковіна! Жукам вона стелить постіль у дзвіночках; дітей, що вишукують пташині гнізда, пригощає суницями. Кожному вона служить, кожного обдаровує як належить: співучих пташок — ягодами, дівчат та молодиць — букетами, старих жінок — цілющими травами, а злих вовків — аконітом, рослиною-вбивцею, яка в народі зветься вовчою ягодою.
А от чи вбивала вона коли-небудь вовків — це, звичайно, питання. Адже і вовки свій розум при собі мають, вони, певна річ, розуміються на ботаніці і передають своїм нащадкам з покоління у покоління: "Не торкайтеся, дітки, до цього Aconitum Lycoctonum'a, краще їжте м'ясо!"
Дорога через Аісковіну була приємна, принаймні у затінку. Щоправда, мадам Крісбай раз по раз стріпувалася, варто було якій-небудь білочці зашелестіти у густих чагарях; вона весь час очікувала розбійників, котрі убили багатого корчмаря.
— Але ж це сталося вісімдесят років тому, мадам! Вони всі давно вже померли.
— Так, а їхні сини?
Мадам заспокоїлася аж тоді, коли, проминувши Аісковіну, вони виїхали на відкриті опорцькі землі з убогим вівсом та гречкою. Сумні це місця, де копиці сіна висять на жердинах[37].
А втім, мадам не довго насолоджувалася спокоєм, тому що за опорцькими землями знову починався ліс — славнозвісна "Зелена Грушка"; цей ліс і справді має грушовидну форму і тягнеться до самої Макови. А раптом саме тут з'являться з-поза вікових дубів розбійники!
Але того, чого гак боялася мадам, пристрасно бажав Дюрі. Він сидів навпроти дівчини, і у ньому дедалі міцніло рішення одружитися на ній заради парасольки. Дівчина дуже хороша, але навіть якби вона і не була красивою, парасолька варта була жертви. Сам святий Петро дав йому цю пораду, і Дюрі прийме її, неодмінно посватається. Пусті забобони, щодо яких йому раніше так подобалося блазнювати, впіймали його у свої сіті, відвоювали собі місце серед розумних думок. Він відчував, як невидима сила штовхає його на цей крок.
Що то за сила? Ну, звичайно ж, святий Петро, який уві сні давав йому наказ!
Але з якого боку починати справу? Всю дорогу він сушив собі над цим голову. Не завадило б зараз трохи романтики (як це буває у романах)... Скажімо, у лісі на них нападають розбійники, і він усіх їх убиває з револьвера, відбиває Веронку, яка розчулено каже: "Ти врятував мені життя, я твоя до могили".
Але просто так, без будь-якого приводу, він не насмілювався наближатися до неї: слова, що так гарно складалися в голові, зав'язали у нього в горлі. Його заполонили сумніви: що, як він їй не до серця! А що, коли у неї вже є хтось дома? Не може бути, щоб не було. Адже, побачивши її тільки один раз, неможливо у неї не закохатися! Ні, тут потрібні тільки якісь зовнішні події, тільки вони й можуть допомогти!
Проте розбійники не з'являлися, — можливо, їх тут і не було. Край цей дуже убогий, ні в кого красти, нікого грабувати, тож розбійники тут не водяться.
За Зеленою Грушкою виникла Слатіна із стрімкою дзвіницею та старовинним замком на вершині гори, володарем замку був колись Цобор, а тепер він належить князю Кобурзькому. Біля корчми треба було нагодувати коней, і Веронка запропонувала оглянути за той час замок, який охороняв і показував мандрівникам старий воротар. Корчмар божився, що кілька кімнат збереглося точнісінько в такому ж вигляді, якими їх покинули Цобори; на подвір'ї зяяли жерлами дві старовинні гармати, і у кімнатах 1 залишалася чудова зброя; особливо цікаво подивитися сімейні портрети, а серед них — портрет маленької Каталіни Цобор, яка в семирічному віці зникла з дому.
Веронка зацікавилася дівчинкою.
— А що з нею сталося? — запитала вона у корчмаря.
— Бідну паняночку і донині не знайшли, — скрушно зітхнув корчмар.
— А коли вона зникла?
— Років триста тому, — відповів він з лукавою посмішкою, а потім провів гостей крутою стежкою, що вела поміж кущів бузку до вершини пагорба, у давнє покинуте гніздо.
Вони вийшли звідти, пригнічені думками про тлінність усього земного. Мадам Крісбай крутила носом: "Яке затхле повітря". А Веронка, збуджена думками про минувшину, помітила серед вежових мурів, що перетворилися наполовину в руїни, прекрасну розквітлу троянду.
— Ой, леле, яка чудова квітка!
Старий воротар і тут не забув розповісти легенду.
На цьому самому місці віддала Богу душу прекрасна Марія Цобор, яка стрибнула вниз із вежі, тому що кохала молодого пастуха, а батько хотів силоміць видати її заміж за цісаревого бригадира. Пастух посадив на цьому місці трояндовий кущ, і відтоді щороку він дає одним один бутон.
Дюрі відстав і покликав воротаря.
— Зірвіть мені цю троянду.
— Ох, та що ви, пане! Душа дівчини буде ображена!
Дюрі вийняв гаман, два срібних форинти ковзнули
до рук старого, після чого той мовчки витяг ніж і обережно зрізав троянду.
— Тепер душа не буде ображена? — сміючись, запитав Дюрі.
— Тепер, мабуть, ні, бо за половину цієї суми я замовлю обідню.
Дюрі із своїм скарбом кинувся до дам і урочисто подав квітку Веронці.
— Ось троянда Марії Цобор! Міняю на вашу гвоздику, панночко!
Веронка сховала руки за спину і холодно вимовила:
— І у вас не забракло духу її зривати?
— Не забракло для вашої втіхи. Поміняємося?
— Ні! Навіть за всі скарби світу я не приколола б цієї троянди. Мені б здавалося, що я обікрала мертву дівчину.
— Ви й справді не приймете від мене квітку?
— Ні!
Засмучений Дюрі гнівно жбурнув троянду, вона покотилася крутим схилом пагорба серед своїх сестер — трав, кущів і диких квітів і зісковзнула у придорожній порох.
Веронка з жалем дивилася вслід квітці, поки не згубила її з очей.
— Навіщо ви це зробили? — з докором сказала вона йому. — Хіба бідна троянда провинилась перед вами?
— Провинилась! — гаряче відповів адвокат.
— Але чим? Вона вас вколола?
— Заколола на смерть! Вона дала мені зрозуміти щось дуже неприємне.
— А що саме?
— Доказала продовження сьогоднішнього сну.
— О, маленька торохтійка! — Милі пустощі прозвучали в її голосі, і великі очі, сміючись, зупинилися на Дюрі.
— Я й справді дістав би відмову!
Веронка закинула голову, звела до неба очі, в яких відбилася блакитна синь, і зробила жалібну міну.
— О бідний пане Вібра, яке нещастя! — І вона лукаво йому посміхнулася. — Ви одержали б відмову уві сні!
— Що ж, можете знущатися, — вимовив адвокат, не приховуючи смутку.
— А ви впевнені, що й справді наразилися б на відмову?
— Так, тепер упевнений, — сумно відповів він.