Жіга мимоволі згадав пригоду з шимпанзе. Це, певно, те саме вікно. Йому· прийщла в голову пустотлива думка: покласти на підвіконня чобіт, тим більше, що він йому вже й так не потрібний. Скільки б це викликало різних догадок!
Зробивши ще кілька кроків, Жіга опинився на шляху. Він вільний, мов птах! Але з чого почати? Кому поскаржитись? Кого покликати на допомогу? Адже тут всі залежать від Дорі і бояться цього шкуродера. Посміхнувся, спіймавши себе на тому, що образно думає, як Овідій у віршах. Потім пішов у напрямку корчми пана Тота. Хоч каміння і вибоїни кололи і калічили його босі нoги, він поспішав, захекавшись. ( Не біг, бо боявся звернути на себе увагу прохожих) . Стрічні люди оглядалися і, тому що в темноті не чути було кроків, догадувались, що це якась боса людина.
У Тота світилось тільки одне вікно; коли Бернат постукав, він збирався роздягатись.
Шинкарка лежала на ліжку скраю і курила люльку, чоловік мав лягти біля стіни.
— Хто там? — спитав Тот і наполовину прочинив віконце.
— Це я, перехожий студент.
— А-а! Серед тисячі голосів я впізнаю ваш. Зараз відчиню. Йоганно, дай ключа, він там під твоєю подушкою.
Пан Тот вийшов з свічкою в руках і впустив студента у велику залу. Яке було його здивування, коли він побачив студента босим.
— З нами трапилась велика біда, страшна біда.
І Бернат докладно розповів пану Тоту все, що трапилось. Корчмар слухав і вухам своїм не вірив; очі його були широко виряченими, руки то стискались в кулаки, то шкрябали потилицю, голова погойдувалась — все це показувало, що він дуже хвилюється.
— Ех, ці попи! Завжди в них зло! — сердито вигукував він, але відразу ж закрив рот рукою. — Тихше треба говорити, бо почує моя жінка, — і він показав на сусідню кімнату, — вона перед попами на коліна падає. У всій цій історії піп виявився слугою диявола! Недарма йому заборонили появлятись у домі. Він щось накоїв там. Тому і поспішають так. Поживемо — побачимо. Бо такі справи не можна довго приховувати. Не мине й дев'яти місяців, як... хе-хе-хе!..
— Що ви кажете? — жахаючись, крикнув Бернат. Невже ви думаєте?..
Саме це і думаю...Бо людина не грішить без причин. Фіалка з'являється з насіння фіалки, капуста росте з розсади, картопля з картоплі, а гріхи людські — з гріха. Барон, скажімо, пішов на це, бо у графа великі маєтки, але священик?..Що примусило його· піти на такий гріх, за який можна поплатитися? А потім, повірте мені, що й баронеси створені з того ж самого фальшивого ребра, що і Єва... Можна тільки пожалкувати, що не з'їли моїх курчат. Ну, то що ви тепер думаєте робити?
— Насамперед хочу звільнити мого друга.
— А скільки солдатів і гармат ви маєте в своєму розпорядженні?
— Нічого цього я не маю. Я прийшов попросити у вас коня, щоб помчатись у Шарошпоток до опікуна Буттлера, пана Фаї. Він дуже впливова людина і напевно щось придумає. І, коли можете, позичте мені пару чобіт.
Тут пан Тот спохмурнів і покрутив головою.
— Чобіт я не дам, хоча пан Гібара, швець із Талі, зовсім недавно приніс мені нові шеврові чоботи, такі, що й для герцога підійдуть, але... коли про це дізнається пан Дорі, що я паничу дав чоботи, то завтра він мене вижене з усіма бебехами з села... І коня не дам, зате дам добру пораду: вкрадьте одного з моїх коней; сідло знайдете там же, в стайні, на цвяху.
— Як? Вкрасти у вас коня?
— Ну, послухайте, ми з вами шляхтичі, хіба нам учити один одного? Ви потім зможете повернути його, але в селі повинні думати, що в мене вкрали осідланого коня. Ви розумієте мене? Я зараз покличу кучера , щоб він вам не заважав, скажу, щоб прийшов розтерти мені спину,— це єдина земна насолода, якою я ще користуюсь. Ви, паничу, поки що сховайтесь у шинку, потім вийдете, запалите свічку, осідлаєте буланого і —щасливої вам дороги! Хоч раз спробуйте, як приємно, коли натирають спину, роблять масаж. Правда, для цього необхідно трошки об'їстись, бо це робиться при повном у перевантаженні шлунку, так би мовити, sіnе qua non*(* Необхідна умова (лат.)). Я завжди перебуваю у такому стані...Ох, ці попи, ну і попи! Ніяк не виходить· мені з голови ця історія!
Бернат згодився з планом корчмаря. І як він міг не погодитися? Конюха покликали в хату, а Жіга непомітно зайшов у стайню. Тут він знайшов усе, що йому було потрібно. Осідлав коня, і через кілька хвилин він вже весело скакав по дорозі на Петра го.
За Петраго йде сьогоднішнє Йожеффолво. Тоді воно носило іншу назву. Взагалі весь комітат Земплен у ті часи мав зовсім інший вигляд. Тепер обриси території комітата нагадують чобіт з ботфортом (які носив Ракоці в Бейч-Уйгелі) , а в минулому сторіччі нагадували дитину в пелюшках. Ножиці віденського двору порізали на шматки чудовий край гір і долин, що ростив куруців. Затисянські повіти — Віш, Кенезле і Залкод, а південніше — Чобойд, Ладань, Тардош — включили до комітату Собольч. Унгу теж дещо дісталось, правда, "взамін" за Сінайський повіт. Люди, зрозуміло, залишились на своїх місцях, почували, сумували, думали, як і раніше, але вже не ходили до Уйгеля на комітатські збори. Бо та жовта будова комітату була справжнім осиним гніздом.
В Йожеффолві Бернат зустрівся з знайомим шарошпотоцьким візником, дядьком Черепешем, який віз порожні вулики і, зупинившись біля корчми, годував і поїв коней.
— Ну, що нового в Потоку? — спитав Жіга.
Той розповів усі останні новини: сьогодні на світанку знайшли на березі Бодрогу зарізаного чоловіка, і сьогодні ж у цій справі приїхав до Потока віце-ішпан*, його благородіє пан Томаш Сірмоі; він ще й досі знаходиться в Потоці ("Сам бог прислав його сюди", подумав студент).(* Віце-ішпан — віце-губернатор).
— Може, він у пана Фаї зупинився? — спитав студент дядька Черепеша.
— Ні, він зупинився в управителя маєтками. Пана Іштвана Фаї спіткала велика біда, то він і не запрошував його до себе.
— З ним щось трапилося, якесь велике нещастя?
— Та як вам сказати ... — пробурмотів Черепеш.— Справа в тому, що він замовив з-за кордону на тисячу форинтів якихось тюльпанних цибулинок.
— Знаю, з Голандії. Я сам писав замовлення ще перед великоднем.
— Так от, прибули ці цибулинки поштою, загорнуті у вату, запаковані в спеціальні ящики. Сьогодні вранці пан Фаї зібрався садити їх, виніс у сад і поклав на вікно хатинки садівника, а сам взявся підготовляти для них грунт. Доки він зігнувшись порпався в грядках, робітники-словаки, які працювали в саду, вирішили поснідати. Один з них запримітив ці цибулинки, підкрався до вікна, згріб їх і поділив між товаришами. Розрізали вони цибулинки на скибки і з'їли на славу божу.
— Щоб їх розірвало!
— Уявіть собі, паничу, як бідкався наш благородний пан. Але найбільш дивне те, — додав дядько Черепеш, що цибулини з'їли словаки, а закололо в животі його благородію. Знаєте, йому так погано зробилось, скажу я вам ...
— Це у нього від досади.
— Побігли по лікаря; він велів обкласти живіт мішечками з гарячим вівсом. Вістка про це зразу облетіла містечко. І сміялись, і співчували доброму панові. Дізнавшись про його хворобу, віце-ішпан вирішив зупинитися в іншого. Ох, яка у нього хороша четвірка юней, просто задивишся і очей не відірвеш!
— Власне, про чиї коні ви говорите, про коні віцеішпана ?
— Еге ж. А як вони несуть свої голови! На широких луках, певно, пасуться.
— Можете не сумніватися в цьому, дядьку Черепеш.
— А якої ширини ті луки?
— Такої, наприклад, як звідси до Потока.
— Чорти б побрали того Червоного рака* — сердито гукнув Черепеш,— і як тільки він зумів стільки загарбати собі?!(* Червоний рак — герб роду Сірмоі.-Прим.авт.).
Бернат розсміявся, погрозив старому дерешем** і помчав у напрямку на Поток, не зупиняючись більше до самого палацу Фаї.(** Дереш — лава, на якій били палицями). Він дуже швидко прискакав, бо навколо було тихо, півні ще мовчали,— прискакав до північної пори.
Старий пан ще не спав; він сидів у кріслі в себе нагорі, в бібліотеці, і гірко зітхав, нарікаючи на долю. Серцю пристрасного городника було нанесено такий важкий удар, що, здавалось, він не переживе його.
Почувши кінський тупіт, він виглянув у вікно, але тому, що зір його вже притупився, не впізнав Жігу.
— Це я, дорогий дядьку, я.
Так — пізно? —сказав Фаї страждальницьким голосом. — Ну, лягайте, мене не турбуйте, бо я хворий, у мене й зараз дві п'явки на животі. Коли ви голодні, розбудіть куховарку. Ваша тіточка щойно лягла.
— Я сам приїхав, дядьку Пішто.
— А Янош?
— Яноша спіткало нещастя.
Почувши це, Іштван Фаї зразу ж одужав, бо належав до тих людей, які хворіють від малої невдачі, а велика їх гартує, ставить на ноги, додає енергії. Голос Фаї тепер задзвенів, мов сталь. Гукнув на Жігу:
— Злазь з коня, лиха ковінька , біжи сюди і розповідай!
Жіга скочив з коня і зайшов до кімнати, яку слабо освітлювали дві лойові свічки. На лобі в старого був зелений козирок — слабі очі вже погано служили йому.
— Що трапилося з твоїми ногами? — здивувався Фаї. — Я не чую твоїх кроків!
— Я босий, дядьку Пішта.
— Ти що, здурів?
— Що ви! Я просто не маю чобіт: загубив їх, тікаючи з полону.
— Що ти мелеш? Я тебе не розумію! З якого полону? Говори по порядку, коротко і ясно.
Довелось знову розповісти всю історію від початку до кінця, все, що вже описано вище. Тільки Жіга гірше розповідав, ніж я, але це й не дивно, бо старий Фаї перебивав його, лаявся, стукав кулаком по столу, кидався на Жігу, готовий надавати йому стусанів.
— А чого вас понесло туди? Осли! Так вам і треба! Невже ви не помітили, що це пастка? Не виправдовуйся! Хоч би ти був розумнішим, адже ти не граф. А ти показав себе ослом. Коли я бачу, що мене чекають жандарми на дорозі, я вже тоді повинен збагнути, що туди не треба йти. Як це так трапилось, що у вас не викликала підозри така велика гостинність? А поява священика , якому заборонили бувати в домі? Треба зовсім не мати голови на плечах, щоб цього не зрозуміти. А намагання напоїти вас? А те, що Яноша кудись відвели?.. Ах, всетаки ти дуре'нь! Невже ти не міг зв'язати чоботи якоюсь мотузкою, коли вже на дерево задумав лізти? Тільки того й бракує, щоб ти простудився і витягнув ноги. Ну, гаразд. Іди, взувайся швиденько, і вирушимо в дорогу. Страшний випадок! Скандал на всю країну! Боже мій!
Який скандал, яке паскудство!
Старий почав зривати з себе теплі хустки, якими був обв'язаний живіт, кидать мішечки з вівсом, що служили за грілку йому, поки не став струнким чоловіком.