Але якщо священика і пощастить переконати, що скарб мій, чи захоче він його віддати? Адже він також тільки людина. Що мені, вимагати судом, якщо він не віддасть? Смішно! Витягне він спокійнісінько чеки, і які я тоді матиму аргументи, як доведу, що чеки були в ручці парасольки?"
Піт заливав очі Дюрі, він люто кусав подушку. Бути так близько від спадщини і разом з тим перебувати в такій неосяжній далині від неї!
"...Чорна ноче, дай мені пораду!"
А таки варт звертатися до ночі! Добре зробив Дюрі, що попросив у неї поради. Добрий вона порадник для тих, хто розмірковує та шукає рішень.
Серед інших золотих порад непогано було б записати: "Кожну велику справу обдумай уночі, навіть якщо вдень ти її вже вирішив". Бо у людини є нічний розум і розум денний. А от який з них кращий, цього я не знаю.
Підозрюю, щоправда, що жодний з них недосконалий. Яскраве денне світило неначе ткач, вплітає у думки свої кольори, але і ніч уряди-годи скидає в них пера зі своїх чорних крил. Обидва вони розмальовують, відбирають, збільшують, зменшують — словом, фальсифікують. Ніч малює твою кохану прекраснішою, ніж насправді, ворога — сильнішим, біди — більшими, радощі — меншими. Це недобре з її боку, але ж ніч суверенна, їй нема перед ким звітувати.
Сприймай її такою, якою вона є, наївний мрійнику, але не зневажай її, коли шукаєш істину... А втім, хіба ти шукаєш істину? Та навіть якщо ти зустрінешся з нею віч-на-віч — і тоді спробуєш обійти! Ні, я погано висловився. Отож не зневажай ніч, коли шукаєш вихід.
Ніч тільки здається мовчазною. Вона тобі своє нашепче так, що ти цього і не помітиш. А якщо не зможе зробити по-іншому, то тихесенько навшпиньках принесе сон і у нього з невичерпною винахідливістю загорне те, що хоче порадити.
Вітер урешті-решт стих, змовкла і музика у "Замерзлій вівці". Дюрі тепер чув тільки повільне ритмічне
дзижчання, потім йому примарилося, ніби вони з Веронкою йдуть глоговським лісом і ловлять метеликів.
Ідуть вони, дибають серед чагарів, і раптом перед ними на стежці виростає дідуган із золотою ковінькою, з сяючим німбом над головою; за плечима у нього теліпається бриль, підв'язаний на шиї мотузкою.
— Ви пан Вібра? — запитує старець.
— Так, а ви хто?
— Я святий Петро.
— Чим можу служити?
— Я хочу підписати на вашу користь одну заяву.
— На мою користь?
— Мене повідомили, що ви не можете одержати парасольку. Мій друг Грегорич просив, щоб я вам допоміг. Я охоче підпишу заяву про те, що я не давав парасольку панночці.
— Це дуже мило з вашого боку, але тут у мене немає ні паперу, ні чорнила. Ходімо назад до села!
— Це неможливо, у мене немає часу. Вам слід було б знати, що я стою на варті біля воріт, мені треба йти.
— Ну що ж мені тоді робити? Як отримати парасольку?
Знизавши плечима, святий Петро рушив стежкою далі, туди, де росла ожина. Біля величезного дуба усе ж зупинився й поманив Дюрі, щоб той підійшов ближче.
Дюрі підкорився.
— Знаєте що, друже, не мудруйте ви лукаво, одружуйтеся на Веронці, а разом з нею вашою стане і парасолька.
— Ходімо, — сказав Дюрі, міцно схопивши святого за мантію. — Посватайте її за мене!
Дюрі потягнув старця за собою, але в цю мить ззаду його наче схопила якась груба рука й почала трясти зі страшенною силою... Він прокинувся.
У двері стукали.
— Увійдіть, — із запамороченою головою машинально пробурмотів він.
Двері відчинив нечесаний, патлатий слуга Мравучана. Він широко позіхнув і сказав:
— Я прийшов за вашими черевиками.
Відганяючи сон, Дюрі протер очі. Був ранок.
У вікні сміявся сонячний промінь.
У пам'яті миготіли деталі зниклого сну. Дюрі здавалося, ніби він усе ще бачить у танучому тумані його примарні контури. Усе було таким свіжим та реальним. Якщо можна так висловитися, під ногами святого Петра ще шелестіла суха трава й урочисто звучав добрий голос: "Одружіться, мій друже, на Веронці, і парасолька буде ваша".
"Дивне сновидіння, — міркував Дюрі. — І скільки у ньому логіки! Адже це могло спасти на думку і мені самому!"
...Гай-гай, наче це не йому самому спало на думку! Ніч тільки наказала: "Лети, сон, склади йому доладну казку з того матеріалу, що вирує у ньому".
Коли Дюрі одягнувся, було вже нерано. Весь будинок Мравучанів гудів, ворушився, мов густонаселений вулик. Хто ніс цеберко, хто цідило (для надоєного молока), біля воріт, які зірвав із завіс нічний вітер, покурював Янош — кучер Дюрі, допомагаючи іншим дивуватися силі вітру. Помітивши свого пана, він зірвав з голови хвацького капелюха зі страусовим пером.
— Запрягати?
— Ще не знаю. Гей, дівчино! Що, панночка прокинулася?
— Вони вже снідають у садку, — відповіла струнка, як серна, служниця, що несла каструлю з кип'яченим молоком. — Прошу вас сюди!
— У такому разі можеш запрягати, Яноше.
Дюрі знайшов усе товариство під горіховим деревом за великим круглим кам'яним столом. Вони вже кінчили снідати, і тільки мадам ще гризла грінки.
Його зустріли сміхом. Веронка задиркувато вигукнула:
— А ось і рання пташка!
— Я незгодний титулувати його ранньою пташкою, — заперечив Мравучан, — це скоріше мене стосується. Адже я і не лягав, ми до самого ранку грали в карти. Бідний Клемпа і досі ще спить з припечатаною бородою там, біля столу.
— Хіба можна так жартувати? — з докором сказала пані Мравучан.
— Доброго ранку! Доброго ранку!
Усі привіталися з Дюрі за руку, підвелася і Веронка, пустотливо схилившись перед ним:
— Доброго ранку, рання пташко! Доброго ранку! Але чому ви так на мене дивитеся?
— Дивлюся, — розгублено промовив Дюрі, не відриваючи погляду від вродливого обличчя дівчини,
як би це сказати... як ви виросли!
— За одну ніч?
— Вчора ви ще були дівчинкою.
— Просто у вас в очах ряботіло.
— У мене і сьогодні ряботить.
— Ви ще зовсім сонний. Хіба можна так пізно вставати?
Веселий задерикуватий голосок, неначе приємне лоскотіння, розворушив Дюрі, до нього прийшов добрий гумор, він став багатослівним, жартівливо боронячись від наскоків Веронки:
— Я трохи заспав і спав би ще й зараз, коли б не постукав слуга. Хоча краще було б, якби він почекав ще п'ять хвилин.
— Справді? — промовила пані Мравучан. — Вам снився такий чудовий сон? Що вам подати? Каву чи холодну печеню?
— Будь ласка, каву.
— Тож ви нам не розкажете, що вам снилося?
— Уві сні я одружувався. Точніше, сон урвався на сватанні.
— Ну і як? Відмова? — запитала Веронка, повернувши зацікавлено голівку, яку сьогодні робила ще прекраснішою розкішна корона з волосся, прикрашена ранньою гвоздикою.
— Ще невідомо, що могло б статися! Слуга розбудив мене у вирішальну хвилину.
— Хіба так? А я вже подумала, що не сподобався добрий козак красній дівиці, — сказала Веронка, переходячи на казковий стиль. — Як жаль, що ми тепер не зможемо про це довідатися!
— Клянусь, ви дізнаєтеся!
— Яким чином?
— Дуже просто. Я вам скажу.
— Ох, облиште! Адже сни не мають продовження з однієї ночі до іншої, як романи в газетах.
Дюрі випив каву, закурив і з таємничим виглядом, звернувши очі до неба, жартівливо вимовив з хмарки диму:
— Бувають і такі сни, ось побачите! А ви як спали?
Тільки цього й дожидала пані Мравучан! Вона миттю вхопилася за тему й детально розписала історію з кішкою, через яку Веронка не сміла вночі роздягнутися.
Дюрі уявив собі цю милу сценку, і душу його переповнив захват; Веронка соромилася і червоніла, Мравучан реготав, а його жінка не забула сказати кілька повчальних слів, як і годилося досвідченій, літній жінці.
— І хороше, моя голубко, буває потрібним лише до міри. Соромливість також шкодить, якщо її більше, ніж треба. Слід і до цього звикати! А як же воно буде, коли ви заміж вийдете, Моє серденько? От навернеться ваш чоловік у спальню і сам розшнурує вам ліф. Це все також у вас попереду.
— Ох тітонько, тітонько! Що ви кажете, тітонько!
Веронка затулила вуха, підхопилася і кинулася до кущів смородини. Невелика гілочка зачепилася за лиштву спідниці, смикнула і відірвала її.
Ну й шарварок тут знявся! Хутчій голку, нитку! Метушня збільшилася ще і від того, що коляску Вібра уже подали. Двоє гнідих коней нетерпляче трусили гривами у запрягу з мідними прикрасами. Еге! Непогане ремесло у адвоката! (Молодий ще, а вже заробив собі на такий запряг!)
Ото було клопоту пані Мравучан та усім її домашнім.
— Анко, швидше загорни у серветку шинку, що приготували на дорогу. А ти, Жужіко, біжи по булку! А може, у них немає ножа? Ану швиденько принесіть ніж з роговою ручкою! Чи не покласти вам у коляску трохи сушні? Приємно буде погризти в дорозі, особливо закордонній пані. А чи не покласти в горнятко трохи варення? Звичайно, покласти!
— Але ж тітонько, тітонько! — відмовлялася Веронка. — Адже ми до обіду будемо дома!
— А якщо з вами щось трапиться по дорозі? Ніколи нічого не можна знати наперед!
Добра тітонька Мравучан метушилася, крутилася, немов колесо, — то побіжить, то вернеться, — а сам Мравучан запально переконував їх залишитися обідати, або, якщо не обідати, то принаймні ще хоч на годинку. Врешті-решт він почав випрошувати тільки півгодини, запевняючи, що до того часу прокинеться Клемпа, а видовища, подібного до цього, навіть сам король не бачив.
Але нічого не допомогло, вони твердо вирішили їхати й посідали у маленьку зручну коляску: дами позаду, Дюрі поруч з візником, повернувшись до них так, що його коліна торкалися ніжок Веронки... Не знаю, що там може статися, поки вони дістануться до Глогови.
— У Глогову! — наказав Дюрі візнику.
Янош ляснув батогом, коні рушили з місця, але не встигла коляска викотитися з воріт, як услід, задихаючись, кинулася пані Мравучан, репетуючи на повний голос:
— Гей! Гей! Зупиніться!
Коляска зупинилася, дами злякано озирнулися: що могло там статися? Але нічого не сталося, просто добра Мравучан розкопала десь у коморі кілька цілісіньких яблучок; ці ревно збережені нею скарби вона принесла у фартуху, а що у дам на платтях не було кишень, то навантажила яблуками Дюрі, приказуючи при цьому:
— А ось це гарне червоне яблуко нехай неодмінно з'їсть Веронка!
Потім вони знову рушили вперед, а вслід їм махали капелюхами та хустками доти, доки привітний будинок Мравучанів з його мешканцями, великим горіховим деревом та димом над комином не зник за поворотом.