Тепер на тому місці розміщені теплиці.
Стіни· напівпідвальних приміщень були такими сирими, що тут не жили навіть слуги. Однак Бернату згадалося, що Дорі в одній з розмов сказав: "Не переношу запаху селянських кожухів". Тому барон наказав перенести свою канцелярію, в якій йому доводиться розбирати суперечки між селянами, вниз, на перший поверх.
Жіга noбir униз. Немало довелось йому витратити часу для того, щоб відшукати канцелярію комітатського начальника. На стінах не було жодних покажчиків, на дверях жодної вивіски. Зате йому попалася на очі лава для тілесної кари, і він вирішив, що десь тут і повинна бути канцелярія.
В коридорі було темно. Незважаючи на це, Бернат nішов коридором, навпомацки пробираючись уздовж стіни. Враз хтось крикнув:
— Хто там?
Бернат, не відповідаючи, пішов на голос,
— Відповідай, бо стрілятиму! — знову озвався той самий голос.
— Я, Жіга Бернат, гість у цьому домі ,— відповів Жіга.
— Повертайте назад, паничу, вам немає чого тут робити!
Але студент сміливо пішов уперед і опинився віч-на-віч з двома озброєними жандармами.
— Де граф Буттлер? — різко спитав він.
— Не заважайте, він зайнятий. Побачите його пізніше.
— Я хочу знати, чим він зайнятий? Тут відбувається щось мерзенне. Що з ним роблять?
— Нічого поганого, паничу! Я хотів би опинитися на його місці. За одну таку ніч я з радістю пішов би служити вівчарською собакою.
Ці слова супроводжувались грубим реготом.
— Пустіть! Я хочу увійти!
— З цього, паничу, нічого не вийде. І не кричіть, і не сваріться!
— Яке ви маєте право не пускати мене?
— А ось яке: хто не покликаний на весілля, тому нічого й приходити!
— Весілля?!
Ось у чім річ! Тепер йому зразу стало ясно, чого прийшов священик, чому замкнули ворота, чому розпустили зайву челядь, залишили в домі тільки втаємничених спільників. Тепер все ясно, як білий день! Дорі хотів за всяку ціну взяти собі в зяті багатого магната. Сім маєтків — велика приманка. Як це він не догадався раніше, адже сотні прикмет говорили про це? Так і хочеться головою вдаритись об ці сирі стіни коридора, розбити її, як диню
Тепер йому — згадался всі прикмети, наче зв'язані однією ниткою. Зрозуміло, що зараз у канцелярії священик силоміць повінчав Буттлера; але це ще не все, ввечері з допомогою машини, яку змайстрував Йожі Відонка, піднімуть Буттлера в кімнату молодої. "Свідки" увійдуть туди, освітять кімнату і, знайшовши там Яноша, зможуть посвідчити, що він провів ніч в одній кімнаті з молодою... Ох, боже мій, це ти керуєш світом? Чи, може, твої приближені втручаються в долю людей?
Кров закипіла в його жилах, і він люто відштовхнув одного з жандармів від дверей.
— Увійду, хай там що! Геть, собаки!
— Ще одно слово, і ми вас провчимо, паничу!
Один з жандармів, Кажмарі, схопив його за пояс, підняв у повітря, мов кіт мишку і знову поставив на землю.
Так ставлять глечик чи горнятко, з якого щойно напилися. Поставив на землю, та ще й, шибеник, посміявся над ним.
— Ану, горщечку, гляди не розбийся!
Залізні руки мав цей Кажмарі, до трьох років мати його годувала груддю.
Жіга зрозумів ситуацію, побачив, що силою не візьмеш, і змінив тактику:
— Люди добрі, бійтеся бога! Зрозумійте, мені потрібно туди увійти. Та ви ж знаходитесь на комітатській службі, ви ж люди військові. У вас, певно, також є товариші, які за вас готові життя віддати, як і ви за них. Та ви ж угорці. Мій єдиний друг попав у велику біду. Не перешкоджайте мені ввійти, щоб не допустити беззаконня, яке там відбувається. Звертаюсь до ваших сердець, дорогі друзі! Подивіться на цю справу з іншого боку. У мого друга є прекрасна наречена в нашому селі, яку він дуже кохає, а вона його теж; у тої дівчини серце розірветься. Адже й ви любите або любили когось у житті. Я знаю, що ви хороші люди і можете застрелити розбійника, але соловейка — ніколи. Ви не дозволите, щоб серце пташечки перестало битися. Впустіть мене, добрі люди! А щоб вам не попало за те, зробіть вигляд, що я силою увірвався і ви не могли зі мною справитись. Впустіть, і бог вам віддячить за це, а я перед вами також не залишуся в боргу.
Він засунув до кишені руку й вийняв чотири блискучих монети по двадцать крейцерів, на Яких була зображена пречиста діва Марія в королівській мантії з немовлям на руках. Ці гроші дала йому при від'їзді мати.
Жіга простягнув їх жандармам.
3 цинічним реготом вони відштовхнули його руку.
— Мало даєте! — глумився над ним Єсенка. — Граф Буттлер обіцяв нам кожному по селу, а ви дві монети показуєте І
— Він і дав би, коли обіцяв.
— Вони нам не зайві були б, любий паничу, ми люди бідні. Хотілось би нам спробувати іншої долі, але одна біда...
— Яка?
— Коли починає свербіти долоня, то свербить і шия. Ми нічого не можемо зробити проти пана Дорі. Ви, паничу, ідіть з богом звідси і лишіть нас у спокої. Коли не можна , то не можна.
Бернат переконався, що нічого не вийде, і, віддавши жандармам гроші, почав просити, щоб ті дозволили йому хоч заглянути в замкову щілину. Жандарми, порадившись, дозволили йому. Але з тією умовою, що один візьме Берната за одну руку, а другий за другу і триматимуть його. Мовляв, хай пасеться очима, коли це йому подобається, справі це аж ніяк не пошкодить.
Жіга дивився і від люті скреготав зубами, як дикий кабан. Святий отець саме сполучав руку Буттлера і баронеси під єпітрахіллю, а Дорі притримував Яноша.
— Негідники! — вигукнув Жіга.— Ох, шкода, що я не маю влади, я б вас усіх розтер на порошок.
— І добре, що не маєте, паничу! Ви повинні радіти, що знаходитесь на свободі, вас теж могли замкнути кудись. Погано зробив пан солгабіро, що вас так залишив, ви могли б геть усе зіпсувати, якби нас не було тут.
Ці слова вразили Жігу. І справді, було б набагато гірше, коли б і його кудись замкнули. Тепер він на волі і може принести хоч яку-небудь користь: піти в село і підняти людей на ноги або щось інше зробити. Треба якнайскоріше вибратися звідси.
Загорівшись такою думкою, він мовчки поспішив назад темними сходами і коридорами. Коли він вийшов надвір, уже було зовсім темно. Вдалині, на сільській церковній вежі, сумно заговорили дзвони, на небі одна за одною спалахнули зірки, а в селі засвітились вогники у вікнах низеньких хатинок.
Жіга зразу кинувся бігти до воріт. На жаль, виявилось, що ворота і хвіртка були міцно замкнені, даремно натискав на них з усієї сили, даремно бив по них кулаками. А вилізти на мур, який оточував палац, навіть не можна було і думати: він весь був утиканий гострими цвяхами. Може, в парку знайдеться якийсь прохід? Важко дихаючи, він побіг туди. Але кам'яний мур з гострими цвяхами був безкраїй, в ньому не знайшлось жодного отвору.
Виходить, і він у полоні? Що ж робити? Гнів розрива в йому серце і дратував нерви. Були хвилини, коли він думав вступити з бароном у бій, розтрощити йому голову і звільнити друга. Але розум підказував, що силу він матиме тільки тоді, коли опиниться за стінами палацу.
Але як вирватися звідси? Біля самого муру росла велетенська липа, крона якої майже торкалась ясена, що ріс у сусідньому парку. Коли б вдалося перестрибнути з липи на ясен, він був би вільний. Думка була непогана!
Жіга досить ловко лазив по деревах. Він зняв чоботи (в ті часи і пани носили чоботи з короткими халявами) , зв'язав їх за вушка якоюсь бадилиною, повісив на плече і почав швидко лізти на дерево.
Але тільки встиг він піднятись до середини, як пролунав грізний голос Дорі:
— Шукайте його, скрізь обшукайте! Він десь тут!
Серце у Берната сильно стукотіло; він боявся навіть ворухнутися, щоб шарудіння листя не видало його.
А кроки наближались. Це жандарми заглядали в кущі, розшукуючи втікача. Дорі пішов до будинку городника й звернувся до Йожі Відонки:
— Гей, столяре, ти не бачив тут молодого панича?
— Ні, не бачив. Бачив тільки чорного кота.
— Щоб ти вдавився ним, осел!
Потім вони почали про щось перешіптуватись. Хоч як Бернат не прислухався, але його вухо нічого не могло вловити, хоч і віяв з того боку вітер.
Незабаром жандарми пішли в західну частину парку, де була альтанка і кегельбан. Жіга посмілішав і поліз ще вище. Небезпека збільшила його спритність, і він ліз, як білка.
Нарешті добрався до того місця, де два дерева найбільше зближалися. Вхопившись руками за одну з гілок, він швидко перекинувся на сусіднє дерево. В цю хвилину бадилина , що з'єднувала чоботи, розв'язалась. Один чобіт упав на землю пана Дорі, а другий, залишившись і надалі вірним господареві, щасливо упав на другому боці, в парку панночок Іжепі. Жіга , настороживши, мов заєць, вуха, почув, як переговорювались між собою жандарми:
Тсс, щось затріщало, як тобі здається, Кажмарі?
— Ні, це он там, у кутку, кіт стрибнув з дерева.
ЧАСТИНА
II
Розділ перший
ВЕЛИКА БІДА ВИЛІКОВУЄ МАЛУ
Бернат дихнув вільніше; тільки втрата чобота сердила його. Жіга уявляв, який він буде смішний з босими ногами, бо ж тепер він не надіне одного чобота і не шкутильгатиме, як Горацій у своїй "Ars poetica"*, де безбожно мішав ямб з хореєм.(* "Мистецтво поезії"(лат.)). Почухавши потилицю, Жіга задумався. Е, це — погана прикмета! Що він тепер може зробити для Яноша? Коли хтось має на собі рваний одяг, дірявий капелюх, то він все· ще людина, але коли у нього немає чобіт на ногах, то тоді і Наполеон не Наполеон. Перегортаючи в пам'яті сторінки всесвітньої історії, Бернат знайшов тільки один подібний випадок: коли Мігаль Телекі,* рятуючись втечею після невдалої битви, застряг у такому великому болоті, то йому ледве вдалося витягти одну ногу, а чобіт залишився там.(** Мігаль Телекі, граф (1634-1690) — державний діяч і полководець. Мається на увазі той епізод йоrо життя, коли він 1672 р; з своїм загоном зазнав несподіваного нападу німців і йому довелося тікати).
"Те, що впало, — пропало, — подумав він. — А тепер — мерщій звідси!" Він тихо прокрався садом Іжепі і непомітно добрався до будинку.
Йти через двір було небезпечно, бо там снувало багато челяді. Жіга обійшов будинок, притискаючись до високої кам'яної огорожі. Якраз одне вікно в будинку Іжепі було освітлене. Жіга заглянув туди й помітив одну з панночок. — Вона бавилася з білим мопсом: гладила й пестила собачку, пов'язувала йому на шию голубу стрічку.