Очі в священика метали іскри, губи нервово тремтіли (безвусі губи багато чого виказують) . У Берната кров закипіла в жилах, він ледве стримувався, щоб не вилити своєї злості на попа. В цю хвилину на вшпиньках увійшов у кімнату Гергель і шепнув священикові на вухо:
. — Вже починається. На вас чекають.
Іскри зразу ж погасли в його очах, він став білий , як стіна , і поспішно вийшов слідом за гайдуком.
Жіга дуже здивувався. Вже починається? Що починається? Дивно, в цьому будинку все оповито якоюсь таємницею, вона всюди відчувається. Таємниця заховалася в листях дерев, вона проноситься в повітрі, вона здіймається в синьому димі, що валить з комина хатинки городника ... Ет, дурниця! Все це від поганого настрою. Чом у ж Яноша так довго немає? Про що в них така довга розмова? Може, піти до нього? Але цю думку він швидко відкинув: негарно перебивати розмову.
Він ще якийсь час посидів на терасі, чекаючи, що хтось прийде. Але ніхто не показувався, нікого не було видно. Від хати городника доносився неприємний запах. Що за дідько?!
Жіга подивився в бік хати і, побачивши скляні трубочки на підвіконнях, зразу зрозумів, звідки йде неприємний запах. "Ага, он у чому справа! Тут топлять лій для свічок". У скляних трубках був розтоплений воловий жир. Так колись робили свічки. Скляна трубка мала отвори з двох кінців. Нижній отвір був настільки малий, що міг пропустити лише тоненьку нитку, яка зав'язувалась на вузлик, який щільно за кривав собою отвір. Через верхній отвір у трубку наливали розтоплений лій. Рідина захолоне, і свічка готова. Отже, це робилося дуже примітивно; але коли наші діди вперше довідались про те, що якийсь поляк Камінський зробив цей винахід, то з великим захопленням говорили: "Ну і голова у нього!" Скляні трубки виносила з хати дочка городника і, тому що на підвіконнях вже не було місця, ставила їх просто під хатою.
Навпроти майбутніх свічок сидів білий кудлатий собачка і з філософським спокоєм дивився то на скляні трубки, то на людину, що лежала під гарячим сонцем на розпростертій шубі й закушувала салом. Собачка дивувався. Людина їла сало, а воно знову появлялось у скляних трубочках (бо жовта рідина швидко застигала і набирала кольору сала ) . Це, певно, примусило собачку замислитися, і він водив поглядом то в один, то в другий бік, мов хормейстер під час репетиції. Він так захопився цим надзвичайним видовищем, що навіть не звертав уваги на рій мух, які дзижчали навколо нього.
— Бернат збагнув весь комізм цієї сцени, посміхнувся і подумав: "Цей собака теж рознюхує таємниці, хоча це дуже проста річ. Я сам опинився в подібній ситуації, бо не розбираюся в тому, що навколо мене відбувається". Бернат глянув у бік розпростертої шуби. Людина, яка досі їла сало, побачивши його, від здивування випустила з рук ніж і сало.
— Жігочко, младі пане! Оце так зустріч! —почулась знайома словацька говірка .— Як ви потрапили сюди, куди й ворон не залітає?
Бернат тільки тепер упізнав, хто стоїть перед ним. Це ж син їхньої куховарки Відонки, Йожеф Відошка.
— Що за дідько? Це ти, Йожко, "на всі руки майстер"? Краще ти мені скажи, що ти тут робиш? Наскільки мені відомо, ти прцюєш столяром в Уйгелі.
— Я і столяр і все, що завгодно. А тут я великий пан — сало їм, жиром запиваю. Ну, як живе-поживає і що робить моя дорога мамуня?
— Жива й здорова. Смачними обідами годує нас. Якби знала, що ми з тобою зустрінемось, певно, прислала б тобі гостинця.
— Навіщо він мені? Я тут їм печеню і запиваю вином, їм скільки влізе. Та яким вином! Токайським! Живу, мов у Христа за пазухою...
— Невже ж ти городником зробився?
— Ну, що ви! — образився Йожка і знову розлігся на шубі, підперши голову руками.
— Скажи без жартів, чим ти займаєшся тут?
— Чекаю.
— І більше нічого не робиш?
— Нічогісінько, тільки чекаю. Але це теж нелегко. (Позіхнувши, він знову взявся за сало) .
— І чого ти чекаєш?
Молодий Відонка таємниче примружив очі.
— Вечора.
— Вечора? Для чого?
Йожі Відонка хитро посміхнувся.
— Хе-хе-хе, про це якраз і не можна говорити. Правда ж?
3 цим запитанням він уже звернувся до глечика, що стояв біля його ніг, наполовину схований у кущі смородини. Відонка потягнувся до глечика і, зробивши кілька ковтків, прицмокнув язиком від задоволення і поставив глечик на місце.
— Це винце з тисяча вісімсот третього року.
— Бачу, Йожі, тобі щастить. Скажу твоїй мамуні, — радітиме. Ти вже давно тут знаходишся?
— Це вже десятий день.
— І увесь цей час тільки чекаєш?
— Ну, що ви? Я тут зробив таку машину, що коли б мій господар, Мартон Ондрейович, побачив її, зразу віддав би за мене свою наймолодшу дочку, власне, не наймолодшу, бо та коса на одне око, а старшу, Катушку. Та прекрасна, пане, як лілея! Городник не вирощує таких лілей!
Йожка Відонка був кремезний і, можливо, вважався б красивим парубком, коли б йому свиня пана Бервата не відкусила в дитинстві верхньої губи. Це так спотворило його обличчя, що страшно було на нього дивитися, на місці губи було видно зуби і оголені ясна.
— Яку машину? Хіба ти можеш щось подібне зробити? А ми чули, що ти й розум пропив.
Бернат навмисно задирався з ним, щоб зробити його більш говірким. Він прекрасно знав, який у Йожки Відонки ясний розум: що очі бачать — руки зроблять з допомогою одного маленького ножика. Йожка навіть має свої винаходи. Він зробив годинник з тисячі різних деталей, і всі вони були з дерева, тільки гирі виточив з каменю. Годинник цей ішов так точно, що Йожкові міг позаздрити найкращий годинникар. У нього завжди були якісь творчі ідеї. Цілий рік працював він над возом — самоходом, навіть пробував зробити літаючий апарат. У той час немало було таких самородних талантів у державі, але мало хто з них добився такого успіху, як, наприклад, Кемпелен* з Пожоні.(* Кемпелен Фаркаш ( 1734-1804) —відомий механік і будівельник багатьох видатних архітектурних споруд у Буді і Відні). Цей майстер роз'їжджав від короля до короля з машиною, що обігравала найсильніших шахістів, навіть самого Наполеона І. І досі нікому не вдалося розгадати таємницю тієї машини.
Йожі Відонка мав щастя, що старий Бернат оцінив його здібності і віддав у науку до одного уйгельського столяра. Але в більшості випадків такі сільські таланти, що сміливо могли позмагатися з хваленими американськими винахідниками, пропадали безслідно, такі люди в кращому випадку робили домовини або майстрували іграшки для поміщицьких дітей, надіючись одержати за це на горілку.
Йожі Відонка образився, що Жіга недооцінює його здібностей, і сказав:
— Ну, почекайте, ви ще почуєте про цю машину. Коли ж?
— Можливо, і сьогодні ввечері.
— Вечір вже скоро. То чому б не сказати на дві години раніше, коли це щось путнє? Можливо, і не тИ робив. Я чув, тут працювало немало майстрів; ти, певно, хочеш похвалитися чужою роботою. Як раділа б твоя мати, коли б я розповів їй про твої успіхи; ввечері мене вже не буде тут.
— Поїдете?
— Напевно!
— А не скажете нікому?
— Невже ж ти думаєш, що я тобі спричиню зло? Дісталось би мені від твоєї мами.
— Бідна матуся! Ах, яку печеню з свинини з квасолею вона вміє приготувати! (йому згадались дитячі роки, і він розчулився). Відкрию перед вами серце. Але нікому нічого не говоріть, бо Йожці влетить. Так, зробив. Ідіть ближче, я вам поясню... Я зробив такий механізм, що нижню частину хати можна підняти вгору, а верхню — опустити вниз, як вам захочеться.
— Йожі, знаєш що? Ти краще говори по-словацьки. Так я краще зрозумію тебе.
— Добре, младі пане, — і він продовжував уже пословацьки, — кажу вам, я таку машину зробив, що одну кімнату підніме в другу кімнату, що міститься над нею.
— Так? Розумію. Ви, значить, верхню опускаєте вниз?
— Навпаки, моя машина нижню підійме вгору. Між іншим, яка тут різниця, чи кістка котиться до собаки, чи собака біжить до кістки?
Бернат задумався над тим, що почув.
— Що це за кімнати, коли їх треба так переставляти?
— Канцелярія барона і кімната над нею. Не хвастаючись, скажу: чудова робота. Шкода, що ви не побачите.
— А хто живе в кімнаті над канцелярією?
— Як хто.? Панночка! Ох і красива ж вона. І от цієї ночі моя машина коштує вона немало грошей — повинна силоміць когось підняти до баронеси в кімнату. Сам дідько не зрозуміє тут нічого! Хіба той телепень не може сам піднятися на своїх ногах? .
Бернат захитався, ніби підстрелений, і подався назад.
Він почав догадуватись, розуміти.
Спотворений рот Йожки Відонки скривився в усмішці, хлопець зірвав з голови капелюха грибоподібної формн, кинув ним об землю і стукнув себе кулаком по лобі.
— Пане, чому ви так злякалися? Чи не вас збираються підняти вночі на тій машині? Га?
Але Жіга Бернат не відповів. Він схопився і побіг навпростець через кущі і квітники до панського будинку.
Розділ чотирнадцятий
СТАНОВИЩЕ УСКЛАДНЮЄТЬСЯ
Якийсь час Жіга блукав по будинку. Це була будівля, до якої кожний з предків Дорі щось прибудував, кожний за своїм смаком: хто в романськом у стилі, хто в стилі барокко, а хто просто довірився смаку і вмінню сільських мулярів..
Стіни деяких частин будівлі вже потріскались, деякі розвалилися й служили притулком для сов та кажанів. Старий палац, що височів на пагорку, нагадував стару матрону, яка , підпершись милицями, згадує про свою молодість під шелест кошлатих дерев, щебетання пташок і гудіння бджіл.
Бернат обійшов усю житлову частину будинку, заглядав до різних кімнат, але не зустрів тут жодної живої душі, крім шимпанзе Кіпі, який з перев'язаною лапою лежав на килимі в кімнаті гувернантки і стогнав.
І Кіпі навчився на своїй шкурі: він уже більше нікому не понесе квітів.
— Гей, хто тут є, озовися?! — вигукнув Бернат. Але ніхто не озвався.
Невже крізь землю провалились мешканці цього будинку?
Враз почулося йому, ніби хтось вигукнув його ім'я.
Бернат не сумнівався, що це був голос Буттлера. Він пролунав глухо, мов з-під землі. Може, це йому здалося? Коли це його голос, то чому він доноситься з першого поверху, адже там ніхто не мешкає, бо цей напівпідвал колись служив тюрмою, — у ті часи, коли власником палацу був якийсь Кручої, який, користуючись Jus gladii* відрубав голову своїй красуні дружині.(* Право феодала страчувати кріпака(лат.)).