Будь ласка, розказуйте далі.
— Ну, а потім святий Петро щез, парасолька залишилася.
— І вона ціла? — жадібно запитав він.
— Ще б пак! Її, неначе скарб, зберігають у глоговській церкві.
— Слава Богу!
Він глибоко зітхнув, ніби з серця впав великий тягар, і витер носовичком чоло, на якому блищали крапельки поту. "Знайшлася!" — пробурмотів він і нерухомо втупився у простір. Йому здалося, що він зараз зсунеться з стільця. Він про все дізнався, і величезне щастя раптом приголомшило його. Він відчув затерплість у в'язах, серце стискалося, у повітрі носилося якесь надокучливе дзижчання.
— А чия ж тепер парасолька? Вона належить церкві? — механічно розпитував він далі.
— Може стати і вашою, — грайливо вимовила молода жінка. — Веронка разом із собою піднесе її чоловікові. Так сказав мені колись глоговський пан священик. Парасолька належить його сестрі, якщо, правда, вона не подарує її церкві, коли вийде заміж.
— Ні, ні, — затрусив головою адвокат, роззираючись навколо розгублено та ніяково, неначе був трохи як не свій. — Я не дозволю... Тобто що я кажу? Так, так, про що йшла мова? Мені страшенно жарко. Я зараз задихнуся! Прошу вас, пане Мравучан, чи не можна було б трохи відчинити вікно?
— Чому ж не можна?
Мравучан кинувся до вікна.
— Застібни піджак, Владіне!
Прохолодне нічне весняне повітря посунуло від вікна, примхливий струмінь, пустуючи, несподівано загасив обидві свічки.
— Можна цілуватися! — закричав у темряві бешкетник Клемпа.
Із садка у вікно похилилася гілка бузку, і, на зміну цигарковому димові, що ринув до вікна, у кімнату полився, збуджуючи любов, ніжний аромат.
Мадам Крісбай заверещала, напевно, перелякавшись темряви, але пустун Клемпа постарався використати цю невинну обставину, кинувши єхидну репліку:
— Слово честі, це не я!
Навкруги почулося загадкове хихотіння. А втім, у темряві здавлений сміх завжди звучить загадково. Тільки пані Слімінскі, бажаючи продемонструвати, що вона стоїть вище грубих двозначних жартів, незворушно розповідала далі історію парасольки, чекаючи, поки запалять свічки, і доводячи у такий спосіб, що губи її зайняті розмовою, і тільки розмовою.
— Повірте, пане Вібра, це чудова легенда. Я жінка недовірлива, крім того, ми лютерани (хоча в цьому не звикли зізнаватися), але хоч би там як, це справді дуже красива легенда. Парасолька — справжнє чудо. Хворі, які постоять під нею, одужують. Стався навіть випадок, коли воскрес небіжчик, якого торкнулася парасолька. Даремне ви хитаєте головою. Це дійсно так. Я сама знайома з цим чоловіком. Він і справді ще живий. І взагалі незбагненно, чого тільки не траплялося з цією парасолькою! Хоча б і те, що вона принесла щастя і багатство у дім глоговського священика...
Страшна підозра охопила Дюрі. Оскільки свічки запалили знову, в світлі їхнього полум'я можна було помітити, що обличчя його зблідло, як у мерця.
— А священик багатий? — запитав він тихо, і його очі похмуро блиснули.
— Дуже багатий, — відповіла пані Слімінскі.
Він ще ближче нахилився до неї й раптом гарячково схопив її за руку. Слімінскі просто не знала, де сиділа. (Якби він зробив це раніше, вона б зрозуміла, але ж тепер свічки вже горять!)
— Значить, він щось знайшов у парасольці? — задихаючись, запитав він придушеним голосом.
Пані Слімінскі манірно стенула білим плечем, що майнуло крізь мережані комірці.
— Та що ж могло бути в парасольці? Це не казан, не залізна скриня. Але ось уже чотирнадцять років поспіль у Глогову їздять вінчатися під парасолькою з найвіддаленіших місць і щедро за це платять. І крім того, скільки б не було заможних хворих та небіжчиків по берегах Бєлої Води від Сітні до самої Крівани, всі вони сповідаються перед смертю у глоговського священика, і він же потім ховає їх зі своєю парасолькою.
Веронка, якій пані Мравучан показувала вишивані скатертини та чудове льняне полотно, лише тепер краєчком вуха почула, про що говорять сусіди.
— Ви говорите про нашу парасольку? — невимушено запитала вона, мило гойдаючись на стільці.
Дюрі і пані Слімінскі здригнулися.
— Так, панночко, — відповіла лісничиха дещо розгублено.
Дюрі глузливо усміхнувся.
— Ну, а ви, бачу, не вірите? — запитала Веронка.
— Ні!
— О! — сказала дівчина, з докором поглянувши на нього. — А чому?
— Тому що я не вірю в такі дурниці і тому що...
Він уже ладний був виказати все про велику справу,
але слова, як кажуть, застигли у нього на вустах — такими явними були образа, переляк, які заполонили все єство дівчини. Вона зіщулилася, мов пташка, у якої висмикнули перо. Відвернувши голівку, вона мовчки втупилася в тарілку, де зеленіло лушпиння — скоринки копченого овечого сиру.
Дюрі також замовк, хоча щось лоскотало його, неначе якийсь біс під'юджував стрибнути з місця і вигукнути: "Я багач, я став вельможею, адже в ручці парасольки сховані мої скарби!" Дивно, але коли людині випадає велике щастя, першим її бажанням (тому що якесь бажання все одно залишається, навіть коли всі бажання здійснюються) — першим її бажанням буває потреба про все розповісти: їй хочеться, щоб гриміли фанфари, хочеться, щоб герольди на весь світ трубили про велику подію...
Але якщо перше почуття таке, то другим уже буває сумнів; навіть над найбільшим щастям нависає тінь, неприємне "а що, коли". Це "а що, коли" виникло тепер у Дюрі.
— Як виглядає парасолька, панночко?
Веронка примхливо випнула губки, не варто, мовляв, відповідати на таке питання.
— Та в ній нема нічого особливого, — промимрила вона нарешті. — Яскраво-червона матерія, вицвіла, немов їй тисяча років, є на ній латки, не знаю навіть скільки.
— А довкола, по краю, дрібні зелені квіточки?
— Ви її бачили?
— Ні, тільки запитую.
— Так, по краях квіти.
— Можна її подивитися?
— Звичайно. Хочете подивитися?
— Таж я за тим і їду до Глогови.
— Хіба за цим? Як це зрозуміти, якщо ви не вірите у її походження?
— Саме тому. Якби вірив, не поїхав би.
— Ви лиха людина. Язичник!
Вона злегка відсунула стілець від Дюрі. А Дюрі раптом дуже розхвилювався і відразу споважнів.
— Я вас образив? — запитав він лагідно, з каяттям.
— Ні, тільки налякали. — І на її прекрасному овальному личкові відбилося розчарування.
— Краще я буду всьому вірити, тільки не бійтеся мене!
На губах Веронки майнула посмішка.
— Гріх було б не вірити, — втрутилася пані Слімінскі. — Це не забобони: це все факти, які можна довести. Хто в це не вірить, той ні у що не вірить. Або чудеса Христа — істина, і тоді це чудо також істина, або...
Але закінчити вона не встигла, тому що мадам Крісбай, першою вставши від столу, заявила, що вона стомилася і йде спати. Усі попідводилися, і пані Мравучан повела мадам і Веронку у дві кімнати, що виходили у двір.
Біля дверей Дюрі підійшов до Веронки, яка і йому побажала добраніч, кивнувши голівкою.
— Вранці вирушимо чимскоріше? — запитав він.
З пустотливою покорою вона присіла, схиливши набік, неначе надламану, сніжно-білу шийку.
— Як вам буде завгодно, пане Хома невірний!
Дюрі влад їй жартома відповів:
— Усе залежить від того, наскільки довго будуть спати святі.
Веронка озирнулася з передпокою і викривила сердиту міну; стиснувши маленькі кулачки, вона вдавано насварила Дюрі:
— Ну, стривайте!
Дюрі не міг відвести від неї очі. Вона була така хороша, пустунка з цими загрозливо зведеними кулачками! Нехай би святі спробували так зробити, коли б зуміли!
Невдовзі вирушили додому і Слімінскі. (Мравучан послав з ними провідника з ліхтарем, бо ніч була безмісячна). Пані Слімінскі закутала Владіна у весняне пальто, на пальто накинула ще плащ, шию вгорнула шерстяною хусткою, залишивши лише отвір для носа, щоб можна було дихати. При цьому вопа встигала ще цокотіти з Дюрі:
— Справді, це прекрасна легенда! Мене принаймні вона дуже розчулила.
— О, бідні легенди, — відповів Дюрі. — Дмухнеш на таку легенду, і злетить з неї позолота, аромат святості, туман таємничості, зостанеться лише дивна, але і буденна дійсність.
— То й не треба дмухати, — сказала жінка. — Підніми комір плаща, Владіне!
Адвокат замислився.
— Можливо, ви й маєте рацію, — мрійливо пробурмотів він.
Трохи зачекавши, Дюрі також виявив бажання лягти спати або просто побути на самоті, і він попросив пані Мравучан показати йому місце для ночівлі.
— Гм, пішов, нарешті, і магніт! — пробурчав помічник нотаріуса.
Щойно Дюрі зачинив за собою двері, як різник Кукучка, весело гикнувши: "Бур'ян із поля геть!" — скинув піджак, хвацько підсукав розвіяні рукави сорочки (на оголеній лівій руці його видніла витатуйована бичача голова) і лукаво підморгнув Мравучану.
Мравучан відразу збагнув суть справи.
— Вірно, вірно! — заохотив він із сяючим обличчям. — Не можна іти на спочинок, не перевіривши, чи люблять ще нас жінки?
І він витяг із старого гардероба шухлядку, а з шухлядки видобув колоду карт.
У картах, щоправда, бракувало зеленого валета, але це зовсім не турбувало бабасекську інтелігенцію, вони вже не раз гак грали в преферанс: останньому під час роздачі припадало на карту менше, однак вважалося, що вона в нього є і бере участь у грі, називаючись при цьому "уявною". Якщо треба було ходити з зелених, останній "давав" на взятку зеленого валета, приказуючи:
— А ось і "уявний" валет!
А іноді навіть бив ним, особливо якщо зелені були козирі.
Однак цього разу відсутність однієї карти була узята до уваги, і почалася гра у ферблі, яка затяглася до глибокої ночі. Грали сенатори, різник і пан преподобний. Помічник нотаріуса обносив усіх вином, а Клемпа, що не мав грошей (кантори завжди найбідніші), вештався, по-пустому переходячи з місця на місце, бо його всі проганяли, твердячи, що він приносить невдачу; твердження це дуже гнітюче та прикре по суті, але все ж не образливе. Бідний Клемпа те й знай пересідав, мандруючи від одного гравця до другого, поки нарешті не похилив свою натомлену голову на край столу між різником та паном преподобним і не заснув, поклавши підборіддя, мов на подушку, на свою довгу, густезну бороду. Однак цим він підготував собі неприємне майбутнє, оскільки бешкетник Пал Кукучка в піднесеному настрої (зірвавши великий куш) запропонував припечатати бороду Клемпи до столу. Ото буде кумедія, коли він прокинеться, а стіл його не пустить!
Отож усі жадібно вхопилися за цю вишукану ідею: Мокрі тримав свічку, Кукучка у трьох-чотирьох місцях накапав на бороду віск, а сам Мравучан притис до столу кільце з печаткою.