Дорі так міцно тримав його руки своїми, схожими на кліщі, пальцями, що той не міг навіть і ворухнутись.
— Ну, ну, синку, не сичи, не дмися! Все одно це тоб і не допоможе.
Ці слова дуже розлютили Буттлера, і, коли Дорі випустив його руки, він з усієї сили так вдарив його кулаком у груди, що старий вояка похитнувся. Скрегочучи зубами, Янош збирався кинутися на священика , який стояв з розширеними від страху очима й бурмотів заклинання. На щастя, Дорі опам'ятався й несподівано швидко схопив "жениха" ззаду. Зав'язалась боротьба, почалась штовханина. Нарешті граф, і без того слабий, звалився в шкіряне крісло.
Тим часом бридкий Гергель підійшов до тітки Сіманчі і сказав їй на вухо, вишкіривши зуби, мов собака на місяць:
— Видно, бабусю, пани повинні були нам і очі заліпити чимсь.
— Заліплять, — відповіла йому, посміхнувшись, стара жінка , — я тобі наперед кажу, що це дешево не обійдеться. Те, що ми тут бачили, синку, варто золота й срібла.
Тепер уже й сам Дорі втратив терпіння. Роль ката і борця зовсім виснажила його. Хриплим голосом він шепнув святому отцю:
— Швидше, швидше, бо зараз дочка знепритомніє.
Aлe вже не треба було боятися непритомності, у неї градом покотилися сльози, а від цього їй стало легше.
Вона кинулась на диван і плакала, гірко ридала , наче серце виривали з її грудей.
— Де книга? — спитав священик.
— Гергель, книгу!
Дорі сам кинувся за ручкою і чорнилом і стояв на варті, поки піп заносив у метричну книгу імена одружених.
— Ну, тепер цього й кіт не видряпає! — сказав барон з неприхованим задоволенням, глянувши одним оком на Буттлера, чи не збирається той, напруживши останні сили, стрибнути й розірвати на шматки цей фальшивий документ.
Але Янош був настільки виснажений, що його нерви відмовились йому служити, душа надломилась, у збудженому мозку метушились хаотичні думки: його скляні очі нерухомо, апатично дивились на відчинені двері, з яких один по одному виходили люди й розходились хто куди. Так, розходились дійові особи цієї незабутньої інсценівки.
— Погано ми все влаштували,— сказав священик, звернувшись до Дорі, коли вони опинились в темному коридорі.— Його потрібно було напоїти. Ох, важко було з ним! Але я своє зробив. Ви не можете мені доріка ти. Можливо, за це доведеться розплатитись посадою священика, а можливо, й до тюрми попаду; жаль тільки, що м и не зовсім добре влаштували цю справу.
Дорі ляснув пальцями.
— Це ви залишіть на мене, domine reverende* (* Преподобний отче(лат.)). Це вже моя справа. З них ще така парочка вийде, ось побачите, що аж серце радіти ме!
— А свідки надійні?
— Ще б пак! Два запеклих бандити, яких я, коли захочу, можу в кожну хвилину віддати в руки ката.
Хвилини, довгі хвилини пройшли, перш ніж Буттлер опам'ятався від своєї летаргії й забажав вийти. Він дуже здивувався, що двері замкнені, навіть і ті, що вели до коридора. Він почав грюкати в усі двері, але ніхто не озивався, ніхто не підходив. Він відчинив вікно, але воно ззовні було загратованим. Тікати було ніяк. Після всього того, що трапилося, ставало незрозумілим, чого вони ще від нього хочуть? Мабуть, ще до чогось готуються. Це невідоме. непевне, мучило його більше, ніж щойно розіграна комедія шлюбу, який все одно розірве церковний суд. Зрозуміло, цей шлюб жодної хвилини не буде правомочним. Але що вони ще готують для нього! Невідомість примушувала знову його думати і розбурхала вже й без того дощенту наповнене великим горем серце. Але й проти цього є ліки: він упав на коліна і почав молитися, не ніжно, не пристрасно благаючи, а жаліючись, стогнучи: "Боже мій, боже мій, чим я завинив перед тобою, що ти такий немилосердний до мене, боже? Адже я тебе люблю, я весь твій, я йду по твоїй дорозі, а ти безжалісно караєш мене". Враз він відчув, як кольнула його в серце страшна погроза : "Гріхи батьків ваших відпокутуєте до сьомого покоління". Він гірко зітхнув:
"Гей, Буттлер, Буттлер, мій старий предку, навіщо було тобі заганяти кинджал у того чесного Валленштейна ... За кого? Заради імператора? Поглянь тепер на свого внука ... Поглянь на мене!"
В цю хвилину хтось зазирнув у вікно. Але це був не предок Буттлера, а Гергель, який постукав і просив відчинити.
— Його світлість пан барон просить його світлість пана графа залишитися на ніч у цій кімнаті. Вам принесуть сюди вечерю і тут приготують для вас ліжко. Ранком ми всі будемо до ваших послуг, а вночі, сказали, ви повинні тут побути.
Буттлер посміхнувся, низько вклонився і відповів:
— Скажіть його світлості пану барону, що я низько кланяюсь і залишуся тут, хоча б тільки тому, що іншого виходу в мене нема . І передайте пану барону, що я бажаю йому спокійної ночі.
Далі він присів до стола і почав писати дуже довгого листа Пірошці, який починався так: "Уяви собі, дорога моя, щастя моє, який дивний випадок довелось мені пережити сьогодні. Тільки не лякайся: дякувати богові, я живий і здоровий. Напишу тобі все так, як воно було..."
Розділ тринадцятий
ЙОЖІ ВІДОНКА
Коли Дорі запросив до своєї канцелярії Буттлера, який нічого не запідозрював, священика він залишив розважати другого студента. Невдовзі між двома вченими мужами почався палкий диспут.
Вони говорили про дивну моду, поширену тоді серед шляхтичів комітата Земплен та інших комітатів. Ця мода полягала в тому, що представники шляхетських родів Верхньої Угорщини розмовляли трьома мовами: німецькою, угорською і словацькою, а двома — угорською і словацькою — як правило.
Ну, і ці дві мови вони використовували для своєї вигоди. Коли шляхтичі жили в словацькому селі, то розмовляли по-угорськи, щоб челядь не розуміла їх, а в угорському селі розмовляли по-словацьки.
— Якщо не зміниться цей звичай, угорська мова зовсім зникне,— обурювався молодий Бернат.
Священик негайно став на захист словацької мови і взявся доводити per longum et latum*, що Арпади** розмовляли по-словацьки.(* Дуже широко і довго (лат.). **Арпади — перша князівська, а пізніше королівська династія в Угорщині (з кінця ІХ в. до 1301 року). Родоначальником її був князь Арпад (890-907), який об'єднав під своєю владою сім угорських племен). Він додав, що якраз на цю тему він пише вчений трактат, який збирається надіслати в село Банячку на рецензію панові Ференцу Казінці.
Пан Жіга нечемно відповів:
— Ну, що ж, надсилайте, він не викине вашого трактату за вікно: йому папір теж потрібен.
Піп не піддався, він доводив, що древні угорці, прибувши на нову батьківщину***, не привезли з собою достатньої кількості жінок свого племені й їхніми дружинами ставали світловолосі словачки.(*** Мається на увазі переселення мадьярських (угорських) племен, які перекочували в середині V в. з своєї прабатьківщини — Приуралля — в чорноморські степи, де вони жили до ІХ віку. В 895-896 роках угорські племена під керівництвом Арпада проникли через Карпатські перевали на Тисо-Дунайську рівнину і осіли на території, яка в основному співпадає з межами сучасної Угорщини). Вони і внесли в угорську мову словацькі найменування речей домашнього вжитку. Цілком можливо, що їхні діти не розмовляли мовою батьків, які майже весь час проводили в сідлі в загонах Лехела та Ботонда****, а розмовляли мовою матерів.(**** Лех і Ботоид — ватажки бойових дружин, які робили спустошливі напади в першій половині Х в. на країни Західної Європи і Балкан).
Можливо, в окремих випадках так і було, але тільки серед простого люду. Самі ж Арпади ніколи не могли відмовитись від своєї старовинної мови.
— То чому ж свої комітати Ноград і Чонград вони назвали по-словацьки Новіград і Черноград? І навіть свою резиденцію називають по-словацьки — Вишеград?
Бернат сердито замахав руками.
— Неможливо, щоб так було. Певно, народ ще раніше назвав ці місцевості; а королі залишили старі назви, бо угорці завжди мирились з усім. А коли сказати правду, преподобний отче, то іноземні священики посилено крутилися біля нашого святого Іштвана* і насаджували йому чужі, вигідні їм, політичні ідеї, догми, як, наприклад, цю: "Народ, який говорить тільки на одній мові, слабкий народ".(* Іштван І (997— 1038) — угорський король, який впровадив християнство в Угорщині). Таке тільки піп міг вигадати. Король за ними повторив, а нащадки це вже прийняли за святі слова.
Преподобний отець скипів:
— У свій час ті слова були мудрими, а сьогодні вони, можливо, втратили свій грунт; тепер не ті обставини. А втім, це говорив не я, а святий Іштван; я відносно цього дотримуюсь іншої думки. Але те, що я доводжу, істинно. Немає ніяких сумнівів, що Арпади у свій час розмовляли по-словацьки. Замки міг назвати народ, але імена дітей при хрещенні вибирають самі батьки. Герцогам давали словацьке ім'я Бела. Але ім'я Бела ніщо інше, як Альберт у перекладі на словацьку мову. Альберт, аlЬа equale, тобто білий, по-словацьки — Бела.
Студент Жіга ще більше розсердився.
— Від вас, попів, треба назавжди забрати чорнило й перо. Бо ви все можете перекрутити, сфальсифікувати. Бідна наша історія, як ви її спотворили ще в часи її дитинства, коли ви, попи, займались цим. Прикладом може служити король Кальман**.(** Кальман (ІО95-1116) — угорськні1 король з династії Арпадів. В період його царювання Угорщина досягла великої могутності, відстоявши і свою незалежність від зазіхань германських завойовників і папи римського). За те, що він боровся проти забобонів і поширював освіту серед народу, йому приписали, що він начебто був горбатим.
— Ви, паничу, протестант?
— Протестант.
— Ну, тоді все зрозуміло.
— Так, для вас усе зрозуміло,— з іронією кинув йому Жіга,— мабуть і те, чому попи зробили Кальмана горбати м.
— Коли це неправда, то докажіть, пане, що у нього була пряма спина .
— Це дуже просто і зрозуміло без всяких доказів. Якби він не мав хорошої постаті, його б не обрали ватажком військ хрестоносців. Навіть не можна уявити собі, щоб у ті часи ватажком обрали горбатого, коли тільки фізична сила і красива зовнішність могли імпонувати військам. Хоч багато води протекло в Дунаї з того часу, а цісар не хотів прийняти в армію Євгенія Савойського, бо принц був невродливим. Просто не хочеться вірити, що історики, позбавлені найменшої логіки, і досі користуються цими дурними попівськими вигадками і приймають їх всерйоз.
— Паничу, ви великий ворог духовного сану!
— Я проти семінарій, що виховують попів такими брехунами.
— А я проти світських шкіл, що виховують вас такими грубіянами.
Це ви мені натякаєте?
— Як хочете, так і розумійте.
— Я попрошу ...
Суперники стояли віч-на-віч, мов два розлютованих індики.