Скільки заплатили?
— Замовив по мірці у кравця Клеиера, точно по моїй фігурі скроєний...
— А скільки коштує?
— Це польське сукно, ох, і щільне! Навіть воду не пропускає; його вдень треба було б дивитися...
— Так, але ж у скільки він вам обійшовся? — неуважно запитала польська молодиця.
— Сам бачив — рулон ще був непочатий, на краєчку
навіть жовта марка фірми стояла... Переді мною й кроїли. А як виграє матеріал на сонячному світлі!
— Добре, добре, але ж я питаю про ціну.
Однак Мокрі тяжко було вибити з колії, якщо вже йому випала нагода поговорити про свій новий костюм.
— У Кленера є закрійник, на ім'я Купек. Раніше він у Відні працював у придворного кравця. Отож цей Купек сказав мені: "Не шкодуйте грошей, пане Мокрі, це таке сукно, що і шкірі не поступиться". Та ви самі помацайте, пані!
— М'яке, як шовк... Владіне, серденько, що, коли б ти помінявся зі мною місцями. Там дуже тягне, коли відчиняють двері. Ну, що ти зробив таку вперту квасну міну? Може, хочеш мені заперечити? Ану, раз-два, пересідай, Владіне!
Мученик любові помінявся місцями з дружиною, і пані Слімінскі опинилася тепер поруч з молодим адвокатом Вібра, який був зайнятий переважно Веронкою. Та й сама дівчина щебетала з Дюрі так, наче язик у неї був добре вигострений. Славнозвісний розумник, якого ладили рано чи пізно у депутати від Бестерцебані, слухав її з такою напруженою зацікавленістю, ніби з самим єпископом розмовляв; нізащо в світі не спустив би він з неї очей, хіба що тільки на мить, коли сама Веронка позирала на нього.
Вони говорили тихо, можна було навіть подумати, бозна про які важливі справи радяться, а насправді мова йшла про неістотні дрібниці. Що звикла робити Веронка вдень? Коли що, читає, гуляє. Звідси випливало інше питання: що вона читає, де гуляє? Веронка назвала книжки. Дюрі їх також читав, і вони почали згадувати героїв романів, наче спільних знайомих: орла Елемера, Івана Беренда, Ержіке Анкершмідт, Аранку Бельді. Звичайно, Пал Бельді явно схибив, не прийнявши князівського титулу.
— А може, це було і не так нерозумно. Адже коли б він прийняв цей титул, на чому б тоді будувався прекрасний роман?
Далі адвокат почав розпитувати про Глогову, про те, чи дуже там нудно.
Веронка здивовано зняла на нього темно-сині очі.
— Хіба можна нудьгувати у Глогові? (Неначе якийсь невіглас запитав, чи не нудно у Парижі).
— А ліс у Глогові є?
— Ще б пак!
— Ви туди ходите?
— Звичайно, ходжу.
— І не боїтеся?
— Чого ж мені боятися?
— Ну, знаєте, в лісах іноді зустрічаються такі його мешканці...
— Ох, в нашому лісі якраз навпаки! Його мешканці мене бояться.
— Правда? Вас також можна боятися?
— Так, тому що я їх ловлю.
— Розбійників?
— Та годі бо вам! Будете гак говорити, то я вас по руці вдарю.
— Ну бийте! Ось моя рука.
— Якщо ви ще хоч раз так скажете... Я ловлю у лісі метеликів.
— А трапляються вам гарні метелики? Коли я був студентом, у мене була колекція. Досі збереглося декілька екземплярів.
Але і Веронку охопило бажання похвалитися:
— От коли б ви мою колекцію побачили! У ній все є: "жалібник", "адмірал", "поповий кіт", "Аполлон". Шкода тільки, що у мого "Аполлона" надірване крильце.
— А "хебе" у вас є?
— Є, та ще який великий! З мою долоню завбільшки.
— А долоня у вас велика? Ану лишень покажіть!
Веронка поклала долоню на скатертину. Звичайно, вона була крихітна та така тоненька, неначе пелюсток троянди.
— Ого, майже цілий сажень у країні ліліпутів, — лагідно сказав адвокат і, схопивши сірника, почав, пустуючи, вимірювати ширину долоні.
Під час обміру він ненароком торкнувся долоні Веронки пальцем, дівчина здригнулася, відхопила руку і за— шарілася.
— Дуже душно, — сказала вона здавленим голосом і притисла руку до розпашілого личка, наче тільки для цього і відхопила її.
— Справді, жарко, — підтримала пані Слімінскі. — Розстібни піджак, Владіне!
Владін зітхнув і розстебнув піджак, а Веронка повернулася до своїх метеликів.
— Лови метеликів для мене справжній спорт. Напевно, як для чоловіків — полювання на звірів.
— Я також захоплююся метеликами, — запевняв Дюрі, — адже вони люблять тільки один раз.
— О, я люблю їх за інше...
— Чи не тому, що у них с вуса?
Веронка ображено відвернула голівку.
— Пане Вібра, ви стаєте нестерпним!
— Дякую за освідчення!
— Яке освідчення?
— Що я стаю нестерпним. Отже, дотепер я таким не був.
— Ага, ось ви себе і показали! Відомий адвокатський прийом — тлумачити слова по-своєму, приписуючи людям те, чого вони не говорили. Знаєте, з вами небезпечно розмовляти! Я не вимовлю більше жодного слова.
Дюрі благально склав руки.
— Я більше не буду! Ніколи! Тільки, будь ласка, кажіть!
— Ви серйозно цікавитеся метеликами?
— Слово честі, ніякі леви чи тигри не цікавлять мене зараз так, як метелики.
— Знаєте, метелики прекрасні, неначе святково вбрані жінки. А яке сполучення кольорів! Коли я розглядаю їхні крильця, мені здається, ніби це візерунчаста матерія. Ось, наприклад, "хебе": хіба не чудове сполучення його нижніх чорно-червоних крилець з верхніми жовто-синіми? Така ж чудова гармонія і у строкатому вбранні "попового кота". А наскільки урочисто-похмурий туалет "жалібника" — брунатний із жовтою мережкою та синіми цяточками! Повірте, знаменитому паризькому Ворту й тому не завадило б піти у ліс та повчитися у метеликів мистецтва одягатися!
— Тихіше, Владіне! — скрикнула в цю хвилину пані Слімінскі. — Побережи свої легені! На місцевого листа досить наклеїти марку в три крейцери!
Владімір Слімінскі зайшов у суперечку з сенатором Файкою на злободенну тему про те, що сталося б, коли б люди не мали слуху, і так голосно заперечував йому, що велелюбна його половина не могла залишити без уваги марнотратство Владіна щодо власних легень і закликала його до порядку.
— Сидять поруч і так кричать, — бурчала вона, хитаючи головою. — Це те саме, що на місцевого листа наклеїти марку в п'ятнадцять крейцерів. О Боже мій, Боже, чи наберуться колись ті люди розуму?
У цю мить звівся сенатор Конопка і підняв тост за господаря, "відбудовника" Бабасека. Він говорив тим же тонким скрипучим голосом, який був у Мравучана: якщо заплющити очі, можна було подумати, що Мравучан сам себе вихваляє, і це викликало гомінке пожвавлення. Потім вихопився Мравучан і підняв келих за Конопку, жестами, гримасами та підморгуванням наслідуючи манеру Конопки. І з цього багато сміялися. (А тим часом хіба не так роблять і королі, коли, демонструючи ввічливість, з'являються у шатах один одного, — однак із цього ніхто не насмілюється сміятися!)
Почалася злива тостів.
— Спустили собак з ланцюгів, — шепнув Файка Конопці.
Мокрі виголосив тост за здоров'я господині, потім знову встав Мравучан і від імені жінки і свого власного імені випив за шановних гостей, подякувавши за те, що віддали їм шану своєю присутністю. Він відзначив, що з числа запрошених не змогла прийти одна лише Мюнц, — понад вечір у неї розігралася подагра. Та й не диво: адже бідній жінці випало сьогодні, під час ярмарку, чимало турбот. І він підняв келиха за відсутню єврейку Бабасека.
Почулися голосні та радісні здравиці, а коли вони стихли, пролунав вигук Владіміра Слімінскі.
— А тепер я беру слово!
— Владіне, не смій! — загрозливо сказала жінка. — Тобі не можна говорити! Твоїм легеням шкодять голосні промови.
Але з Владіном уже не можна було порадити. Чоловік, що живе під каблуком у жінки, ладний на все: застібатися, розстібатися, не пити, не їсти; але не проголосити тоста, що зав'яз у горлі, — така покора невідома в угорській історії.
— Я піднімаю свій бокал, панове, за найпрекраснішу квітку цього товариства! За сестричку Господа нашого, Ісуса Христа, за невинну овечку, заради якої Бог явив чудо, сказавши своєму слузі: "Йди швидше, Петре, не дай крихітці змокнути!" Хай живе і процвітає многая літа Веронка Бейї!
Веронка стала яскраво-червоною, мов ягода, коли гості поскакали з місць і по черзі почали підходити до неї цілувати ручку, причому деякі навіть ставали перед нею на коліна, а побожна пані Мравучан схилилася до землі й торкнулася губами до краю її спідниці.
Почувши блазенські епітети, Дюрі спочатку подумав, що лісничий спав з розуму, але коли побачив, що і все товариство звихнулося, його охопив глибокий подив, змішаний з якимось дивним почуттям ніяковості.
— Про яке чудо казав ваш шановний чоловік? — знічено запитав він, звернувшись до пані Слімінскі.
Слімінскі сплеснула руками.
— Як? Ви не знаєте? Правда, не знаєте? Просто неймовірно! Про це навіть словацькі вірші були надруковані.
— Що було надруковано?
— Та історія парасольки... Владіне, ти дуже розігрівся, — червоний як рак, спітнів увесь... Дати тобі моє віяло?
— Яка парасолька? — нетерпляче квапив її адвокат.
— Ну, та це цікаво! Значить, ви нічого не чули? Це сталося тоді, коли ваша красуня сусідка була маленькою дитиною, і її забули десь на подвір'ї будинку священика. Її старший брат, глоговський священик, молився у церкві. У цей час знялася буря, ринула злива, і слабе дитя загинуло б, діставши запалення легенів, або, звідки мені знати, яка ще біда могла б скоїтися, якби не сталося чудо. Де не взявся, з'явився раптом сивий чоловік, немов посланець божий з неба впав, і розкрив над дівчинкою парасольку.
— Мою парасольку! — мимоволі вихопилося у адвоката.
— Що?
— Нічого, нічого.
Кров швидше заструмувала в його жилах, серце голосно забухало, він, не стримавшись, змахнув руками, та так, що також перекинув келих.
— Хрестини! Ще одні хрестини! — знявся веселий гамір навколо. Розлите вино потекло до пані Слімінскі.
— Вітаю вас, пані лісникова, — ущипливо зачепив її преподобний пан Рафанідес.
Пані Слімінскі потупила очі.
— А от і ні, — засоромлено пробуркотіла вона. — Правда, Владіне?
Але адвокат не міг допустити, щоб нова недоладна дрібниця поглинула велику тему, над якою він працював. Він підсунув стілець ближче до молодої Жінки.
— А потім? — запитав він, нервово дихаючи, мов у лихоманці.
— Сивоголовий старець зник у тумані, і сліду не залишилося. Але ті, хто бачив його мигцем, по великій бороді пізнали в ньому святого Петра.
— Це був єврей Мюнц!
— Ви щось сказали?
Дюрі прикусив губу, соромлячись, що знову подумав уголос.
— Нічого, нічого.