"Яка ганьба!" — бідкалася вона і нарешті принесла різні компоти, за які мадам і узялся з найбільшою ретельністю. Як тільки її шлунок змирився з харчами, почала призвичаюватися до свого становища і вона.
Та й час уже було їй оговтатися — адже місцевий пастор-лютеранин преподобний Шамуель Рафанідес і кантор Теофіл Клемпа всіляко розважали її за столом: один зліва, другий справа. Це навіть у запрошенні було обумовлено: "Неодмінно приходьте, серед гостей буде німкеня, її треба розважати". А втім, вони робили б це і без попередження, просто з бажання похвалитися перед сенаторами, наскільки вони вправні у вишуканій німецькій розмові.
Мадам Крісбай вирішила, що її сусіди — приємні люди, особливо коли довідалася, що преподобний Шамуель Рафанідес не від того, щоб одружитися. Як? Значить, тут священики одружуються? (Можливо, вона потрапила не в таку вже погану країну?)
Кантор був гарніший, але він був жонатий та й підстаркуватий. Його інтелігентне довгасте обличчя неначе мало своє продовження у довгій, чорній, блискучій бороді, яка прикривала його груди; крім того, він був не позбавлений почуття гумору, але проявлялося воно у дещо дивній формі, просочуючись неначе піт або смола із грубого стовбура дерева.
Мадам Крісбай часто сміялася з дотепів, шкода тільки, що вона не насмілювалася повністю віддатися нападам сміху: у горлянці все ще пекло від клятої паприки або принаймні від жахливих спогадів про неї. Її жовтувате, наче віск, обличчя час від часу буряковіло, і було помітно, як натужно вона противиться кашлю, — а це не тільки провісник старості, а до того ж і порушення правил пристойності.
— Ет, дрібниці, — підбадьорювала її пані Мравучан, — сміливіше, серце, відкашляйтесь гаразд! Кха, кха! Ні кашель, ні бідність приховати не можна!
Що далі, то краще почувала себе мадам. З'ясувалося, що преподобний учився колись у Мюнхені і вмів розповідати сміховинки про тамтешнє життя на місцевому мюнхенському діалекті, а це для мадам було правдивою насолодою.
Преподобний пан Шамуель Рафанідес аж ніяк не належав до тих нудних попів, що прикидаються побожними. І хоч у Бабасеку дуже популярна була словацька приказка: "Седі на фаре Рафанідес" (тобто "Сидьма сидить у парафії Рафанідес"), — так дотепно складена Теофілом Клемпою, що звучала однаково, як її не читати — зліва направо чи снрава наліво, — приказка, що характеризувала преподобного, як любителя посидіти вдома, та насправді він був цілковитою протилежністю і вічно десь волочився та мандрував. Словом, у нього була добра кров, а з попередньої парафії (десь у комітаті Но— град) йому навіть довелося забиратися через якусь романтичну історію. Пані Мравучан ця історія була відома, і жінку вона ту знала, якусь Баго; невеликого розуму, напевно, була ця особа — сама ж і розпатякала усе чоловікові, церковному старості, про свої стосунки з пастором, — та й не бозна-яка красуня.
Ось що сказала про неї пані Мравучан, слово в слово:
— Дурний був Рафанідес, що з нею злигався. У негарної жінки не слід просити поцілунку, а у злидаря брати в борг: вони зараз же почнуть цим хвалитися.
Так проголосила Мравучан, щоправда, при цьому додавши: "Та тільки якщо хто-небудь на мене посилатися буде, я, звичайно, усе заперечуватиму". Тому не ручуся, що пані Мравучан сказала саме так, — довести ж бо цього однаково не можу.
Та, врешті-решт, хіба не все одно! Головне, що мадам Крісбай весело цокотіла із своїми сусідами. Обидва високоосвічені мужі поліпшили її думку про нашу країну. Воістину щастя, що вона не розуміла по-словацькому і не могла чути відверто буденної розмови, котру провадили між собою запрошені представники вищого бабасекського товариства. Звичайно, вони також люди тямущі, але на свій манір. Прекрасна Веронка не раз сміялася з їхніх жартів — вона таких ще не чула, — але місцеві жителі здавна знали усі застільні дотепи кожного з присутніх: і звичай багатого різника Пала Кукучки щоразу, коли приносили печеню, вставати і, рохкаючи, пропонувати вихилити келихи за його власне здоров'я: "Дай боже здоров'я чоловікові моєї жінки!" — і сто разів загадуваний ребус опецькуватого помічника нотаріуса, який оце зараз — у сто перший уже раз — загадав його панночці Веронці, стягнувши з пораненого (нібито на полюванні) мізинця захисний гумовий пальчик: "Що це за місто, панночко?" Хто ж тут відразу здогадається, що мова йде про Кішуйсаллаш[35]. А втім, у коротуна помічника нотаріуса у цю мить навряд чи болів мізинець, а скоріш за все і взагалі ніколи не болів, а гумовий палець він лише для того носив, щоб мати можливість загадувати панночкам свій ребус.
Власне кажучи, бажання описати подібну вечерю є не що інше, як завзята зухвалість. Адже нічого визначного на таких вечерях не відбувається. їдять, п'ють і розходяться по домівках. Може, говорять про щось цікаве? Аж ніяк. Випливає тисяча неістотних дрібниць. Боронь Боже усе це надрукувати! А тим часом у Бабасеку день у день будуть перебирати усі ці дрібниці — наприклад, як пан Мравучан розілляв червоне вино і воно розтеклося по скатертині, як заходилися посипати пляму сіллю, а сенатор Конопка вигукнув:
— Еге, сусідочко, видко, хрестини будуть!
Пані Мравучан, звичайно, зашарілася. А Веронка, навпаки, з невинним личком запитала:
— А звідки ви знаєте, що будуть хрестини?
(Дівчина була ще або зовсім дурненька, або вже
справжня актриса).
От і спробуйте їй відповісти! А обличчя у неї при цьому таке невинне, яке, напевно, було у діви Марії, коли вона ще бігала у коротенькому платтячку. Всі перезирнулися. Але, на щастя, серед запрошених була і жінка лісничого Владіміра Слімінскі. Це була кмітлива жінка, і вона пояснила так:
— Знаєте, панночко, часто лелека, який приносить дитину, спочатку з'являється невидимий і штовхає склянку, ніби попереджуючи...
Веронка на мить замислилася, а потім недовірливо струснула гарненькою голівкою, навколо якої, здавалося, майорів ореол невинності.
— Але ж я бачила, як пан преподобний перекинув склянку ліктем!
Пані Слімінскі не знала, що на це відповісти, і повернулася до звичних своїх турбот — оберігати та плекати чоловіка:
— Зніми жир з гусячої ніжки, Владіне!
Владін ображено наморщив чоло, на його тонкій шиї зарухався борлак: усе це свідчило про те, що він гнівається.
— Але ж я більше всього люблю жир!
— Все одно, Владіне! Я не дозволяю. Здоров'я понад усе!
Владін слухняно зняв з ніжки гусака жирні частини.
— Чому у тебе розстебнутий піджак? Ти що, не відчуваєш, як тут прохолодно? Зараз же застібнися, Владіне!
Лісничий застібнувся і з приємним відчуттям виконаного обов'язку знову потягнувся до тарілки.
— Більше ні шматочка, Владіне! Навіть найменшого! Досить! Зовсім не обов'язково, щоб уночі тобі снилися бики.
Владін слухняно поклав виделку й побажав випити склянку води.
— Дай-но. спочатку сюди! — злякано скрикнула жінка. — Я покуштую, чи не дуже холодна.
Владін простягнув їй склянку з водою.
— Можеш випити два-три ковтки. Вона досить тепла. Але більше не пий, недобре, коли у шлунку хлюпоче багато води. Але що це, Владіне! Ти п'єш, неначе кінь! Досить, ради Бога, досить!
Бідний Владімір, мученик подружньої любові! Шістнадцять років поспіль він був оточений цією невсипущою турботою, і хоч одружувався міцним здоровим чоловіком, та й відтоді теж ніколи не хворів, він, проте, жив у невідступному очікуванні катастрофи: адже внаслідок безперервного опікування тюхтій поляк і сам свято повірив, що досить одного струменя повітря або одним єдиного несвіжого шматка — і йому кінець. Він гостро й постійно відчував, як природа у найрізноманітніших своїх подобах чигає на нього повсюди із найсмертоноснішими намірами.
— Обережніше, Владіне! Собака укусить тебе за ногу!
Під столом, пробравшись серед ніг гостей, гриз кинуту кістку великий пес, а трохи далі відчайдушно нявкала кішка, ніби говорячи: "Тут так багато їжі! Дайте й мені що-небудь!"
Запанувало так зване amabilis confusio[36]. Усі говорили разом, кожен про своє і по-своєму. Сенатори знову повернулися до громадських справ — конфлікту, викликаного чоловіком, якому заманулося повіситися; пані Мравучан бідкалася, що ніхто не їсть, і на її чесному, простому обличчі знати було щире засмучення. Поки пастор розважав мадам своєю розмовою, Теофілові Клемпі розв'язало язик червоне вино, і він вигукнув, бажаючи привернути до себе загальну увагу:
— Панове сенатори, я хочу зробити щиросердне зізнання.
— Слухаємо! Слухаємо! Про що?
— Про самогубство собак.
А, оце питання справді варте уваги. Запанувала загальна тиша, навіть пасторові довелося припинити своє базікання. Тсс, тсс! Послухаємо про самогубство собак!
Від якихось пір в окрузі почали коїтися загадкові події: на пасіці кантора Клемпи в ранковий час стали знаходити мертвих собак, які явно здійснювали самогубство, прострілюючи собі з рушниці не голову, а хребет.
— Це я вбивця! — заявив Клемпа. — Я це ось як звичайно влаштовую: дуло рушниці застромлюю в горішню частину порожнього вулика, зведений курок залишається назовні, я беру мотузку, обв'язую приклад рушниці і, підтягнувши її під спусковий гачок, заводжу всередину вулика. До кінця мотузки прив'язую шматок м'яса. Собака підходить, чує м'ясо, засовує голову у вулик і, звичайно, хапає м'ясо зубами. Рушниця гримить — бум! — у результаті — смертельний випадок!
Розповідь про хитромудру вигадку була зустрінута гомеричним реготом, а Мравучан одразу ж вивів з цього мораль:
— Самогубства, безперечно, бувають різні, але най— жахливіше самогубство, викликане спрагою. Вип'ємо, панове!
Всі цокнулися, але у веселий дзенькіт келихів вплівся голос:
— Гей, Владіне, Владіне!
То був голос пані Слімінскі, незадоволеної з того, що Владін також підхопив свою чарку. А втім, незадоволе— ний був і коротун Мокрі, помічник нотаріуса: йому не подобалося, що, незважаючи на захопливу тему, якою він розважав свою даму, її увага була весь час прикута до чоловіка.
— Міцні сигари шкідливі, Владіне! Поклади назад! Затягся кілька разів і досить... Для чого ж ви їздили у Бестерце, любий Мокрі?
— У мене було багато дрібних справ, і на додачу до всього я привіз од кравця одежу, що зараз на мені.
Із захватом, змішаним з насолодою, хтозна вкотре за сьогоднішній вечір, він оглянув свій новий темно-синій костюм.
— Гарний костюм.