Лютерани, присягаючи, клали руки на біблію, а коли її не було під руками, за необхідністю користувались "Сібіллою" — книжкою, що тлумачить сни, яка зовні дуже нагадувала біблію. (Зараз вона лежала розгорнутою на дивані ).
В кутку безладно валялись "corpus delicti"*: пістолети, бритви, коси, дрючки; під стіною лежала в'язанка різок з ліщини — найбільш діючі ліки проти всякого земного зла.(* Речові докази (лат.))
— Ну, от і моя канцелярія. Сідай, братику. Ось сюди, на диван. Непривітне, закурене приміщення, правда? Але бачиш, я тут добре себе почуваю. Правда, є і такі люди, які тут почувають себе дуже погано. Бо ж люди є різні. А втім, досить про це. Ось і сито з тютюном; бери, закурюй, братику, бо нам буде легше при тютюновому димі обговорити, обміркувати мій прекрасний план, який я розробив під час твоєї відсутності; я його сформував, як бджілка клітину у вощині, в яку після кладе мед. Хе-хе-хе, мед.
Розділ дванадцятий
ОЛОСРЕСЬКА ДРАМА
— Я вас слухаю, пане.
— Гаразд, але ще не розгорілась твоя люлька. Візьми другу, якщо ця не загоряється. Це справжня люлька, виріб славного Надя*.(* Надь — відомий майстер люльок в Будапешті приблизно в 90-х роках XVIII віку; його люльки продавались по 40-50 золотих, а в ті часи це були великі гроші.-Прим. авт.) Тепер вона коштує тридцять золотих. Дивись, як у неї шийка зігнута, які чудові лінії, а яка різьба, а як просвердлена! Шкода, що й такі люди, як Надь, теж помирають. Ну от, тепер вже горить. Про що я хотів тебе спитати? Ага, згадав. Якої, наприклад, ти думки про мене? Тільки правду кажи, як личить справжньому угорцю.
Хоча запитання здалось графу Буттлеру трохи дивним, він все ж відповів:
— Я вас вважаю дуже хорошою людиною.
— Такий я і є, саме такий,— сказав старий пан, притакуючи головою. — А тепер скажи, що ти думаєш про мою дочку?
Це питання здалося Буттлеру ще дивнішим.
— Про панночку? Я шаную і дуже поважаю баронесу.
— Знаю, синку. Ну, а як вона — красива, мила, га?
— Настільки, наскільки може бути красивою молода дівчина.
— Ну, а як, вона подобається тобі? Не дивуйся такому прямому запитанню: я ж людина військова.
— Безумовно,— відповів Янош, — чому б вона не подобалась мені?
— Ну, поки що все йде як слід. Угорці розуміють один одного з півслова; але чим більше сказати, тим зрозуміліше. Цікаво, що ти мені відповів би, коли б я тобі сказав: крутись-вертись, підкова, — ці студенти дуже припали мені до серця; рідко кого я так любив, як вас, хлопці; хіба що колись у Празі, коли я був старшим лейтенантом, полонив мене один студент... Правда, пізніше виявилось, що це була переодягнена молоденька герцогиня. Надіюсь, від вас я не можу чекати такої несподіванки.
— Ні, не думаю,— посміхаувся граф Янош.
— Ну, то давай повернемось до нашої справи, а ту історію про герцогиню я розповім увечері. Тож, коли б я сказав: з цих двох студентів я залишу собі одного, віддам за нього свою дочку і вшкварю таке весілля, що й мертві оживуть,— що б ти на це відповів?
Буттлер вирячив на барона неспокійні очі, намагаючись зрозуміти, серйозно говорить цей дивак чи жартує. Але, на велике здивування, обличчя в барона було серйозне, і видно було, що він нетерпляче чекає відповіді.
"Ні, це ж неможливо, нечувано,— думав Янош,— так пропонувати руку баронеси".
— Ну? — наполягав Дорі.
— Я сказав би вам, дорогий пане, що з свого боку — дуже вдячний за таке довір'я, але, на жаль, не можу ним скористуватися, бо ця обручка вже зв'язала мене навіки.
— Куть-куруть! — застогнав барон, ніби вкусила його змія.— Що це за обручка ?
— Днями я заручився з панночкою Горват,— відповів Буттлер із сяючим обличчям і машинально простягнув руку, надіючись, що Дорі почне його щиро вітати. Але сталося зовсім інше: барон весело зареготав.
— Заручився? Тільки і всього? А я боявся, що ти вже одружився з кимсь. Вже хотів був розсердитись на тебе, таким необдуманим кроком ти б мені всі плани поламав,— продовжував Дорі ніжним тоном,— але коли у вас тільки заручення було, це — дрібниця. Заручення — це тільки маленька прелюдія. Дурниця! Людина бачить красиве яблуко і каже: "Я його зірву, почищу, розріжу на частинки і з'їм". Але яблуко поки що продовжує висіти на дереві. Я ніяк не розумію, чому у цей час не могло статися так, що ця сама людина побачить яблуко на іншому дереві? І так як воно ближче висить, зірве його і вгамує ним свій голод. lntelligis-ne, amice?* (* Розумієш, друже? (Лат.))Голова в Буттлера гула , ніби в ній били дзвони на сполох; йому здалось, що кімната з меблями закрутилась перед ним, мов веретено.
— Ну, не відповідаєш? Що ж ти скажеш на це?
— Нічого.
— Як це треба розуміти?
— Так, як я вже сказав. Я заручений і наречену свою люблю більше власного життя.— Потім, підвищивши голос, додав: — І взагалі я не розумію вас і ваші жарти.
— Отже, ти з власної волі не одружишся з Марішкою?
— Ніколи!
Янош підвівся і попрямував до дверей.
Барон стрибнув, як рись, і перегородив йoмy дорогу.
— Ну-ну! Не спіши, синку. Сядь-но на своє місце. Коли лисиця схопила півника, то вона вже не випустить його. Ти знай, — і голос його став грізним, — коли ти не одружишся з Марішкою з доброї волі, то вона стане твоєю проти твоєї волі. І не пробуй протестувати, дорогий хлопчику! — Він вхопився за гудзик Яношевого піджака і знову став ласкавим; м'яким, улесливим голосом він продовжував: — Бачиш, цього тобі не минути. Не спричиняй прикростей тому, хто за кілька годин стане твоїм улюбленим тестем.
Буттлер вирвався з його рук.
— Але, пане, це вже занадто! — крикнув він сердито.— Я не думав, що ви свою гостинність можете поєднувати з такою безтактністю. Ні хвилини більше я не бажаю бути у вашому домі. Прощавайте! — І він рвонув двері канцелярії, щоб негайно покинути господаря.
Але з глибини темного коридору гаркнули два грубих голоси:
— Назад!
Двоє озброєних жандармів, Єсенка і Кажмарі, стояли в дверях; їхні рушниці забряжчали, вдарившись об кам'яні плити, і зразу ж повернулись дулами на Яноша.
Буттлер, смертельно блідий від розпачу, позадкував у кімнату.
— Що це значить, пане? — запитав він повним гідності голосом. Очі його метали блискавки.
— Таж я казав тобі, серденько, не супереч, — заспокоював його барон ласкавим, підбадьорюючим, привітним голосом, яким умовляють дітей. — Бачиш, що виходить, коли не слухаються старших?
— Ви знаєте, що ви чините насилля?
— Знаю, мій дорогий хлопче.
— А чи знаєте ви, що я вже повнолітній і, як магнат являюсь членом угорського парламенту?
— Цього я ще не знав, але я дуже радий, що ти став повнолітнім.
— Яке ви маєте право мене затримувати? Це вам так не минеться.
Але навіть і ці його слова не вивели Дорі з флегматичного стану.
— Можливо, але, знаєш, намісник далеко звідси і діє дуже повільно. А імператор живе ще далі, а голова його варить ще повільніше. Якщо хочеш знати, доля — більший пан, ніж імператор і намісник: вона і над ними панує. І тому краще буде, якщо заспокоїшся, хлопче, і з любов'ю кинешся мені на шию; тим більше, що це тобі доведеться зробити рано чи пізно.
Буттлер з великим задоволенням краще кинувся б на цю людину, щоб зубами розірвати її на шматки, ніж обійняти їй шию. Його груди високо здіймались, у скронях стукотіло, і він з дикою люттю рвонувся до Дорі.
— Я задушу тебе, помреш у моїх руках! — прохрипів Янош з налитими кров'ю очима.
— Ну-ну, не кричи, не гарячись! Ого, мій маленький хлопчику! Ти мов роздратований дикий кіт! Я ніколи навіть не повірив би, що віддам свою дочку за такого чоловіка.
І низенький присадкуватий Дорі так схопив Буттлера за руки, що той не зумів навіть ворухнутись: ніби кліщами стиснув їх. Потім ласкаво підштовхнув його до крісла:
— Бачиш? Нічого з цього не вийде. Що ти цим досягнеш? Краще буде, якщо підкоришся і зробиш задоволену міну. Але у тебе очі налиті кров'ю! В такому вигляді ти навіть некрасивий. Коли тебе таким побачить Марішка, то, їй-богу, з нею теж трапиться біда. І це все звалиться на мою голову. В тебе і краватка розв'язалась. Опорядися хоч трохи перед урочистим обрядом.
Буттлер від безсилля тільки скреготав зубами. А слова "урочистий обряд" потрясли все його єство.
— Перед яким урочистим обрядом? — спитав Янош хриплим голосом, дивлячись здивованими очима на барона, який, нагнувшись, збирав на підлозі розкидані "corpus delicti" — гостре, рубаюче знаряддя — і складав його до великої шафи. Закінчивши роботу, він повісив на шафу великий замок.
— Е, і дивний же ти! Тобі все ще не зрозуміло? Таж перед весіллям, дитино моя, перед шлюбом. Ти бачив священика? Він уже тут.
Але замість страху це неймовірне зухвальство викли кало в Буттлера надію на порятунок. (Дивний механізм — людський розум!) "Дурниця,— думав він,— шкода навіть думати про це. Адже Угорщина знаходиться в Європі... Зрозуміло, звідки вітер віє! Це, мабуть, підступи Міклоша Горвата, який хоче востаннє випробувати мою любов до Пірошки. Вони, певно, приятелюють з Дорі і, знаючи, що я зупинюся тут на один день, написав другові листа про заручини й попросив, щоб той випробував жениха". Ця думка здалась йому настільки правдивою, що Яношу зразу стало соромно за свою попередню поведінку.
— З цього нічого не вийде,— відповів він майже спокійно.
— Чому?
— Бо, коли священик спитає: "Чи любиш ти цю дівчину?" — я відповім: "Не люблю". Я скажу, що люблю іншу.
— У священика в вухах буде вата, дитино моя, повір — вата.
— Припинімо цю комедію, бароне; знаю, що ви тільки жартуєте зі мною: хочете випробувати, чи справді я люблю свою наречену. Можете відповісти моєму майбутньому тестю, що ніяка пекельна сила зі всіма чортами й ніяка сила на землі не зможуть мене відвернути від Пірошки.
Хитрий старий лис відразу відчув ситуацію, зрозумів, що думає Буттлер. Він· побачив, що ласкою нічого не доб'єшся, а тому задумав скористатися з помилкової думки Яноша, щоб добитися свого.
Дорі прикинувся дуже здивованим, як людина, якій заглянули в карти і яка намагається швидко виправити становище з незграбністю, спеціально розрахованою на глядача.
— Що ти, що ти! Як ти міг таке подумати? Щоб я з моєю тупою головою перевіряв для твого тестя багатого зятя?? Адже ми з ним за цей час навіть не розмовляли, слово честі.
Та обставина, що Дорі намагався заперечити підозріння, ще більше переконала Буттлера в правоті його догадки.