Дюрі слухняно нахилив голову (діставши в нагороду сонячну посмішку), а Мравучан, просяявши, кинувся в залу засідань доручити головування Конопці (він готовий був на все, тільки б звільнитися від неприємної справи): у нього, мовляв, гості, йому зараз не до засідань. Він тут-таки шепнув кільком сенаторам — найкраще з них одягненим, — що буде радий бачити їх у себе на вечері, а потім побіг додому, щоб попорядкувати й підготувати частування для вельможних гостей. Помітивши на східцях Фіалу, він надіслав його за коляскою пана адвоката Вібра, що стояла біля крамнички старої Мюнц, і наказав пригнати її на мравучанський двір.
Незабаром сама пані Мравучан з'явилася за дамами. Це була невисока мила жінка, широке усміхнене її обличчя випромінювало лагідність та доброзичливість. Убрана вона була в одежу, що підкреслювала гідність простого люду Верховини: гладка спідниця кольору лисячих очей пов'язана спереду чорним шовковим фартухом, на голові її красувався також чорний шовковий очіпок з оборкою та стрічкою, зав'язаною під підборіддям.
Вона вторглася бурхливо, із галасом, як це заведено у простому, привітному світі:
— О Господи, чи правда це, що я почула? Мравучан сказав, що ви будете нашими гостями. Яке щастя! Але я знала це, передчувала. Минулої ночі я бачила уві сні, ніби у моєму вмивальному тазі виросла біла лілея. І от справдилося. Ну, прошу вас, серце, збирайтеся! Де ваші речі? Я їх понесу, адже я міцна, як ведмедиця. Ох, а найважливіше я й забула! Перш за все мені треба сказати, що я — жінка Мравучана. Ох, серденько моє, панночко, я й не знала, що ви така прехороша! Ох, пречиста Мати Божа, пресвята Богородице! От тепер я розумію, чому Діва Марія, заступниця наша, саме вам послала цю парасольку! Щоб не змокло ваше ніжне, оксамитове личко! Я чула, що ця пані хвора, плече забила. Та це нічого, я маю таку траву, що ми її прикладемо до забитого місця, — тільки ходімо, ходімо. Ви не журіться, дорога моя! Загоїться, поки весілля скоїться! От і я одного разу перекинулася з воза, хоч Мравучан і тримав коней на поводі! Ми скотилися з гори просто у яр, я два ребра поламала — і ось жива-здорова... Щоправда, нирки відтоді часто дають про себе знати. Ну, та в дорозі всяке трапляється. Вам дуже боляче?
— Мадам не розуміє ні по-словацькому, ні по-угорському, — сказала Веронка.
— Боже милосердний! — сплеснула руками Мравучан. — Така солідна пані навіть по-угорському не говорить! Як це так?
Веронці довелося розповісти, що мадам прибула до неї за компаньйонку просто з Мюнхена і досі ніколи не бувала в Угорщині; вона вдова французького офіцера (пані Мравучан за всі скарби світу не залишила б нез'ясованою ані найменшої дрібниці), позавчора до Глогови прийшов лист, що повідомляв про її приїзд, і Веронка сама виявила бажання зустріти мадам на залізничній станції.
— Отакої! Отже ця, як її... (Мравучан хотіла сказати "жердина", але вчасно прикусила язика) ця пані не говорить ні по-словацькому, ні по-угорському. Бідолашне створіння! Що ж мені з нею робити? Кого посадити поруч з нею за столом, чим пригощати? Ото погуляємо! Щастя ще, що диякон говорить по-німецькому! І ви, пане, звичайно, також?
— Не турбуйтеся, пані, я буду і розважати її за столом, і пригощати, — відповів Дюрі.
Нарешті сяк-так зібралися. Мадам Крісбай бідкалася та стогнала, поки її одягали спільними силами. Дюрі випровадили за двері, щоб він не дивився, тому, що мадам Крісбай була дуже цнотлива дама. Пані Мравучан узялася нести великі хустки та накидки.
— А по скриню я надішлю слугу.
Потім вона запропонувала мадам руку, щоб та могла на неї спертися, і з великою бідою звела гувернантку їх східців.
Мадам стогнала і бурмотіла щось на змішаній німецько-французькій мові, а пані Мравучан тим часом не затихала ні на мить, звертаючись то до молодих людей, що йшли попереду, то до бідолашної мадам, скуйовджена зачіска якої надавала їй схожості з хворим какаду.
— Сюди, сюди, панночко! Он-но наш будинок. Кілька кроків залишилося, люба моя пані. Собака не кусає. Тубо, Гарам! Зараз будемо дома. Ось побачите, яку постіль я вам улаштую на ніч. Подушки — чистісінький пух!
Її зовсім не бентежило, що мадам Крісбай не розуміє ані слова. Деякі жінки говорять лише через саме задоволення поплескати язиком. Та й що б вони робили, якби не розмовляли? Не дай боже, — рот павутинням би затягло!
— Боляче, правда? А завтра ще більш болітиме. З побитими місцями завжди так. Ще зо два тижні відчуватимете, будьте певні! Але ж гляньте, — сказала вона, кинувши багатозначний погляд на молодих людей, що йшли попереду, — нічого сказати, прекрасна з них буде пара!
Будинок Мравучана з привітним ґанком та усміхненими вікнами стояв усього за кілька кроків, але був би ще ближче, якби перед ратушею не утворилася велика калюжа, через яку доводилося повертати до корчми. А втім, ця калюжа також була потрібна, і усі у Бабасеку ставилися до неї з пошаною, бо в ній плавали міські гуси, по краях її валялися свині і, нарешті, під час пожеж з неї тягли воду пожежники. Я вже не згадую про те, що вона була оселею усіх міських жаб, які давали чудові концерти для місцевих мешканців.
Отже, калюжа була необхідна, її охоче терпіли, як загальнокорисне явище, і, коли одного разу головний інженер комітату Янош Непомук Брункус, проїжджаючи ці місця, вказав міській управі, що вибоїну біля ратуші слід було б засипати, інженера підняли на глум.
Зважаючи на це, і гостям Мравучанів довелося обійти калюжу, тримаючись ближче до корчми, яку подорожні називали між собою "Замерзлою вівцею", натякаючи на кліматичні умови Бабасека. Із "Замерзлої вівці", як завжди, долинала музика; усі гості не могли поміститися всередині, і двоє турецьких лоточників пили паленку, стоячи надворі, тоді як зойомський візник, присівши до єдиного столу, замовляв собі по три пляшки вина заразом. Він уже добряче упився і провадив голосну розмову з самим собою, моргаючи приязним оком своїй миршавій шкапі, яка з похиленою головою чекала господаря біля сплетеного з комишу стійла.
— А мій сусіда, той каже, — філософствував візник, — що коняка моя, мовляв, не кінь. Та як це так не кінь! Та він уже за Кошута конем був... А що сусід каже, ніби воза він не тягне, то це справді так, це точно, тому що віз тяжкий. Худючий він? А як він буде не худючий, коли я йому вівса не даю? Чому не даю? Так от дав би, коли б мав. Він каже, що коняка і раніше, мовляв, не могла воза тягти. Ну, не могла! Що ж вдієш, коли колесо у вибоїну ускочило!.. Ох, і осел же мій сусіда! Так чи ні?
Він устав, заточуючись, і почав вимагати, щоб турецькі лоточники неодмінно висловилися: осел його сусіда чи ні?
Ті намагалися його спекатися, а візник, неначе скажена собака, яка не бачить, не чує, але якимсь нюхом знаходить людину, кинувся до мадам Крісбай, що повагом ішла під руку з пані Мравучан.
— Ану, кінь моя коняка чи не кінь?
Мадам Крісбай злякалася, заверещала, від винного перегару, яким тхнуло з рота візника, вона мало не зомліла.
— Господи Боже милосердний! — простогнала вона передсмертним голосом. — У яку країну я потрапила!
Але лагідна пані Мравучан, як з'ясувалося, могла бути і дуже войовничою.
— Чи кінь твоя шкапа, я не знаю, — сказала вона, — але що ти п'яна свиня, це я бачу!
І вона так штовхнула його, що візник розтягся на вулиці, як колода. Але, і лежачи, він і далі розводився хрипким своїм голосом:
— А от сусіда патякає, що кінь кривий на одне око. Це все дурниці! Адже і одним оком він ту саму дорогу бачить, що і двома...
Потім він сяк-так підвівся і з несвідомою послідовністю п'яного спробував кинутися навздогін за дамами, а мадам Крісбай, забувши про свої рани, дременула від нього, незграбно до колін підібравши довгу спідницю, щоб не заплутатися в ній. Логочники дивилися їй услід і, сміючись, показували на худенькі литки: "На таких ногах тільки в пекло бігти!"
Ще більше здивувалася Веронка, яка, йдучи попереду і заговорившись із Дюрі, не помітила нетактовного вчинку зойомського візника і не знала, що й подумати, коли побачила прудкі стрибки хворої дами.
— Мадам, мадам, що з вами?
А та, не відповідаючи, мчала просто до воріт Мравучанів, від яких, проте, з відчайдушним криком сахнулася назад, на смерть перелякана трьома величезними псами, що зустріли її голосним гавкотом.
Вона б тут-таки і зомліла, впавши просто на землю, коли б перед нею раптом не з'явився Мравучан, що дожидав гостей, і вона знепритомніла вже у його обіймах.
Шановний бургомістр тримав її на руках, і обличчя у нього було ошелешено-безпорадне; він ніколи ще не бачив непритомних жінок, і хоч і чув краєчком вуха, що в подібних випадках слід покропити їх водою, піти по воду не зміг. Він хотів був її злегка вщипнути (а від цього і мертва жінка розплющить очі), але для щипка потрібне м'ясо, а мадам Крісбай складалася з самих кісток.
Тому, зібравши все християнське терпіння, він вирішив чекати, доки підійдуть інші і приведуть до пам'яті бідне нервове створіння.
— Ох, — знову і знову зітхала мадам Крісбай, — в яку глушину я потрапила!
Частина четверта
БАБАСЕКСЬКА ІНТЕЛІГЕНЦІЯ
ВЕЧЕРЯ У МРАВУЧАНІВ
Я не маю наміру детально описувати все, що сталося далі. Лише Христос мав одіж з чудодійною властивістю рости разом із зростанням дитини. Мантія, що прикривала тіло Ісуса, коли він сходив на Голгофу, була тією самою, що він носив її у дитинстві.
Відтоді не стало таких мантій (на велику радість кравців), і тільки з-під руки романіста виходять іноді подібні дива: невеликий шмат матерії, що годиться хіба що на жилетку, розтягується з допомогою їхнього пера до нескінченності.
Але я цього не люблю і хутко впораюся з вечерею у Мравучанів, яка, до речі, була пречудова і пресмачна, а коли і були незадоволені, то це могла бути хіба що мадам Крісбай, яка, скуштувавши першої страви — чудового паприкашу з баранини, — обпекла собі рот.
— Ой, щось кусається у мене в горлі! — скрикнула вона.
Ще менше сподобалася їй друга страва — локшина з сиром і шкварками із копченого сала, колупнувши яку, вона, презирливо скривившись, відклала виделку:
— Mon Dieu![34] Та це ж просто якесь мокре нарізане ганчір'я!
Бідну пані Мравучан аж розпука брала, що гостя нічого не їсть.