В його маленьких очах була прихована — правда погано — підлість, зрада; він був косий на одне око. Природа забула наділити його лобом: руде волосся починалося в нього зразу над очима. Його можна було б повісити за одну лише зовнішність.
— А гайдук, що був раніш, вже не працює тут? — спитав Буттлер.
— Я на його місці, — відповів новий гайдук глухим замогильним голосом.
Янош швидко накидав на папір кілька рядків дорогій Пірошці про свої почуття і думки, про те, що всю дорогу колеса брички вистукували "люблю, люблю, люблю".
"Зараз ми у пана Дорі, багато не можу написати, люба, кохана моя, бо вже просять до столу, а хотілось би сказати тобі так багато, багато! Зате увечері, перед сном, напишу тобі довгого листа".
Янош перечитав написане, і воно не сподобалось йому.
Закоханого можна пізнати по тому, що він не вірить у свої стилістичні здібності; у звичайних людей це не спостерігається. Зім'явши листа , він сунув його в кишеню, написав нового і швидко відніс кучеру.
По дорозі, в одному із закутків темного коридора , він зустрівся з баронесою Марішкою. Привітався, простяг їй руку; баронеса була бліда, погляд опущений, а руки холодні, як у мерця. Буттлер відчув, як її рука тремтить в його руці.
— Отже, ви все-таки приїхали,— зітхнула вона і відвернулась.
Йому це здалося дуже дивним, баронесі наче було неприємно, що вони приїхали.
— Та ми ж обіцяли приїхати, а справжній угорець дотримується свого слова.
— І часто розкаюється в цьому.
Буттлер здивовано глянув на неї: його трошки насторожив цей холодний голос, який приховано віщував біду, голос правди, що проти волі виривається з її серця.
Баронеса була одягнена в пошите з дорогої "помпадур-тканини" у дрібних квітках гарне плаття з закритим комірцем, з високою талією і складками через всю довжину.
Баронеса і сама відчула , що вона надто нечемна, і поспішно виправила себе:
— Я, знаєте, дуже рада, що ви приїхали. Мені так сумно тут.
— Що? Вам сумно в цьому веселому селі?
— Ну, ви самі побачите. Ви самі побачите. — І вона направилась до їдальні.
Через кілька хвилин всі вони вже сиділи за знайомим нам столом. Їх було четверо, бо шимпанзе все ще хворів. На столі було багато смачних страв і міцних вин. Барон Дорі спробував відкрити також свою бочку з анекдотами, але сьогодні він чомусь не міг як слід розповідати про свої різноманітні пригоди і жодного разу не попросив Марішку вийти. Помітно було, що якась похмура думка мучить його. Марішка уникала зустрічатися поглядом з Буттлером. З Бернато вона говорила уривчасто, соромливо. Вони вели розмову про насіння і розсаду квітів, про дерева і рослини.Бернат говорив жартома,·що молоді дівчата і в цьому не розбираються, вони взагалі нічого не розуміють. В їхньому селі, наприклад, є одна красива дівчина (тепер вона вже доросла панночка, невдовзі дамою стане) , якій вони з Буттлером подарували пташине яєчко, і що ж вона з ним зробила, дурненька ? Вона посадила його в землю і чекала , коли з нього виростуть пташенята.
Буттлер спаленів; обличчя його запалало, мов факел. Марішка уважно глянула на нього і зблідла ще більше.
— Пийте, студенти, пийте! — підбадьорював їх Дорі. — Тільки й нашого, що вип'ємо. Життя наше коротке, а перебування на тому світі довге. Пий і ти, Марішко! Я хочу, щоб у всіх був хороший настрій. Цокнись з Буттлером! Ану, подивлюся, чи вмієте ви цокатись так, щоб аж бокали дзвеніли.
Випили. Марішка цокнулась з Буттлером. Від вина її бліде личко розрум'янилось. З білої троянди вона зробилася червоною.
— Все можуть сказати мої супротивники, що їм тільки заманеться, але, що в моєму підвалі не знайдеться доброго вина, — цього навіть мій вoрoг не скаже! Покуштуйте ще оцього, червоного, мов гранат.
Звичайно, студенти покуштували й цього вина.
— А тепер, Гергель, подай золоті келихи, наповни їх старим токайським. Тепер перевіримо, хто з нас справжній мужчина.
З шафи вийняли дорогоцінні келихи з чистого золота.
— Цей посуд, оздоблений рубінами, одержав витязь Паль Дорі від Людовіка Великого*, коли вони разом воювали в Неаполі.(* Людовік Великий (1326-1382) — угорський король, який у боротьбі з феодалами добився укріплення в країні королівської влади) Гей, хлопці, і красива ж жінка колись пила з цього келиха, жінка з рубіновими вустами! Вона убила свого чоловіка. І келих цей забрали. Він належав колись знаменитій Йоганні... Випий з нього, графе Янош! Дві інші золоті посудини також мають свою історію. Одна з них належала колись Меньгарту Балашша. (Підозріле це золото, дідько його візьми, бо його світлість мав звичай чеканити золоті монети з мідних дзвонів) . Третю одержав мій батько в день хрещення від графа Вальдштейна. Взагалі, тепер Дорі одержують що-небудь тільки тоді, коли їх хрестять.
Граф Буттлер здригнувся, почувши, що на столі знаходиться чаша графа Вальдштейна*.(* Предком Вальдштейна був саме той Вальдштейн, або, як йоrо називав Шіллер, Валленштейн, якого в свій час в Егері заколов один із предків Буттлера. — Прим. ред.) Це зіпсувало йому настрій, і він вже не міг більше пити.
Дорі, видно, поставив собі за мету напоїти студентів. Але він не міг умовити хлопців, всі його підступи не допомагали. Даремно він заспівував старовинні підбадьорюючі застольні пісні, які розповідали про те, що наш прабатько, посадивши виноградники, говорив: пий, пий, сучий сину! Графа Буттлера не цікавила настанова Ноя, він рішуче відсунув бокал. Кубок Вальдштейна так впливав на нього, ніби це був череп з вишкіреними щелепами.
Нічого не залишалось, як встати з-за столу і вийти на терасу подихати свіжим повітрям.
Дорі, пропустивши вперед студентів, по дорозі шепнув Марішці:
— Кріпися, дочко моя, бо наближаються вирішальні хвилини.
— Він не захоче, — промурмотіла дівчина придушеним голосом.
— Саме тому треба кріпитись. Все поставлено на карту. Або виграти, або за гинути!
— Ой тату, мені дуже соромно.
Старому кров прилинула до голови.
— Замовкни! Раніш треба було посоромитись. А зараз нема чого говорити про сором. Іди до своєї кімнати і переодягнися.
Марішка слухняно схилила голову. Вона нагадувала гілку, що гнеться під вантажем власного плоду.
Дорі зробив кілька кроків слідом за нею, наздогнав її в тому проході, де вона перед обідом зустрілася з Буттлером, і сказав:
— Хай тебе не покидає сміливість, все мусить закінчитися якнайщасливіше. Такий багач — ласий шматок! Як він дістанеться тобі — справа другорядна. Люди спочатку поговорять, а потім перестануть.
— Ой боже мій, коли б швидше дожити до того!— До чого?
— Коли все це забудеться. .
— Не бійся! І в цих справах час — найкращий спільник. Ну, ти не боїшся?
— Не боюся,— простогнала дівчина, затремтівши як осиковий лист.
Старий пан пішов до студентів. Вони саме прощалися з кучером Іштоком, який, пообідавши і напоївши коней, збирався їхати додому.
— Не забудьте, дядьку Ішток, про листа!
— Хіба можна забути, мій юний графе?
Візок Бернатів виїхав з двору, слуги відразу ж із гуркотом зачинили обидві половини воріт і засунули важкий залізний засув.
Дивно. Звичайно ці ворота відчинені в чеканні гостей.
Незабаром почулося, як стукотів молоток біля хвіртки. Видно, і вона була замкнена.
Жіга Бернат багатозначно глянув на Буттлера , ніби кажучи: "Тут сьогодні повинно щось погане трапитися".
— Гергель, Герrель, поглянь, хто стукає біля хвіртки! Двір був зовсім пустий, жодного слуги не було видно: ні тих, що подавали на стіл, ні тих, що мили посуд; кучери, батраки, які ще недавно сновигали сюди-туди по двору, ніби кудись зникли. Час від часу зривався вітер, проносився по парку між деревами з дуже дивним свистом і зразу ж затихав, як затихає гучний гелгіт гусака, якщо раптово перерізати йому горло.
Гергель дуже неохоче, не поспішаючи, вийшов з їдальні, де він сумлінно трудився над прибиранням залишків вина. Видно, це прибирання мало свої вигоди, біс би його забрав, те вино!
— Йди, хлопче, подивись, хто та м стукає біля воріт. Скажи: нікого вдома немає. Зрозумів? Сьогодн і я хочу з своїми гостями побути наодинці.
Жіга Бернат напружив слух і почув, що хвіртка все ж відчинилася. Цікаво, кого впустив гайдук, не зважаючи на заборону господаря?
Невдовзі на сходах почулися кроки: туп-туп, туп-туп. Жіга спостерігав за виразом обличчя пана Дорі — розсердиться він чи здивується, що гайдук впустив когось? Але прочитав на суворому обличчі старого вояки лише байдужість: видно було, що він знає, хто прибув.
Враз виринув чорний фетровий капелюх, показалося знайоме обличчя, за чорніла сутана — появився святий отець Сучінка своєю власною персоною.
Це вже не був той усміхнений священик, який ще не так давно почував себе тут як вдома, мов метелик на квітці; він наближався непевними кроками, з опущеним поглядом, як покірливий божий слуга; голос його був тихий, надламаний. Здавалося, що він відрікся від усякої земної суєти.
Низенько вклонився він всемогутньому панові господареві, а потім привітався з благородними паничами. Дорі навіть не подав йому руки, тільки вказав на стілець біля себе.
Жіга знову крадькома глянув на Буттлера і жестом висловив своє здивування: дивно все-таки, адже корчмар сказав, що Дорі заборонив священикові появлятися в його домі. Але Буттлер залишався сліпим. За всю дорогу по Земпленському комітату він нічого не бачив, крім своєї золотої обручки. І зараз він оглядав її і, звичайно, не звернув уваги на жести Жіги.
— Добре, що ви прийшли, отче,— сказав барон, дивлячись кудись убік,— розважайте мого молодого гостя Берната, поки я з графом Яношем про дещо поговоримо у моїй кімнаті. Ходім, Яніко!
Жіга неспокійно завертівся на стільці.
Барон обійняв Буттлера за стан і повів його темним і сирим коридором у канцелярію. Раптом кажан злетів із стелі і вдарив крилом по обличчі Буттлера.
— Ох, противний, як ти налякав мене!
"Нічого, ти ще не так злякаєшся!" — подумав про себе Дорі.
Він пропустив Буттлера вперед, і от вони опинилися в канцелярії комітатського начальника, яка була мебльована оббитими коричневою шкірою стільцями і диваном. На одній із стін висіла велика полиця, до стелі завалена різними документами. Біля вікна стояв стіл; на столі жовтіли дві свічки, календар і біблія; посередині стояло розп'яття, на якому присягали ті, що судились.