— Хіба сталося якесь нещастя?
Веронка хотіла відповісти, але її випередив велемовний Мравучан:
— Може, й справді сталося, та скоро від цієї біди і сліду не зостанеться! Серги знайшлися, плече пані також на місці, хіба що посиніло трохи, але, хай йому біс, не в кольорі справа! І, нарешті, коляска також буде, як тільки коваль її відремонтує.
— А, значить, та поламана коляска, яку волочили по базару оскаженілі коні...
— Так, це наша коляска, — сказала Веронка. — Біля цегельні коні налякалися, візник випустив віжки, а коли спробував нахилитися за ними, то й сам вилетів з коляски. Зі мною нічого не сталося, а от бідна мадам побилася. Господи, ану як захворіє! Вам дуже боляче, мадам Крісбай?
Мадам Крісбай розплющила досі заплющені маленькі, колючі, жовтаві очиці, і перше, на що вона звернула увагу у зовнішньому світі, була розкуйовджена зачіска Веронки.
— Поправте зачіску, — зараз же сказала вона по— французькому, потім застогнала, і повіки її знову стулилися.
Веронка сполохано лапнула за волосся: одна коса і справді вибилася із зачіски.
— Ох, моє волосся! — верескнула вона, наче дівчинка, і, схопившись руками за голову, заторочила, затинаючись па кожному слові: — У мене і шпильки для волосся повипадали, коли я вистрибнула, не тільки серги. Господи, що ж робити?
— Опустіть і другу косу, — порадив Мравучан. — Ось так! їй-богу, краще. Чи не так, пане адвокат?
— Краще, краще, — недбало кинув Дюрі, тепер змушений глянути на оксамитові коси, що вигравали темно— синім виблиском і спускалися від дівочого личка — воістину личка мадонни!— до самого подолу мережчатої спіднички із складками.
Так ось вона яка, сестра глоговського священика! Неймовірно! Може, це йому тільки спиться? Не такими він уявляв собі сестер священнослужителів. Усі вони, опасисті, рум'янощокі, ходять перевальцем, наче качки, і поступово в усьому робляться схожими на своїх братів священиків; од їхніх роздвоєних підборідь вічно лине запах помади. Красунь без роздвоєних підборідь у домах служителів церкви не буває!
Адвокат спробував заговорити:
— Уявляю собі, як ви злякалися!
— Та ні, не дуже. Взагалі не знаю, чи я злякалася. Тільки тепер починаю боятися. Мій брат упаде в розпач.
— Священик?
— Так. Він дуже мене любить, просто не знаю, що з ним буде. Адже ми не повернулися додому, і я не знаю, як і коли ми зможемо повернутися.
— Пусте, — бадьорим тоном сказав Мравучан, — коні є, а коляску ми десь позичимо.
У Веронки навіть мурашки по спині побігли, вона затрусила головою, дві великі сліпучі коси зашерхотіли, захвилювалися на плечах.
— Я на цих конях? Ніколи!
— Ет, мила панночко, не треба сприймати цих коней серйозно! У них характер непостійний. Чому так сталося? Біля цегельні стоїть капосний вітряк, тому що, Господи прости, у місті все повинно бути. Життя йде вперед! Еге ж, уперед, хоче чи не хоче цього пан сенатор Файка. Отож, кажу вам, стоїть там вітряк. Це я наказав його збудувати, — нас-бо завжди дражнили, що у нас немає води. Ну, добре, думаю, запряжу вітер, примушу його зерно молоти. Звичайно, коні цього не зрозуміли: норовисті коні, з Верховини, вони ніколи ще не бачили такого жахливого звіра з величезними крилами, що обертаються в повітрі. Ну, злякалися — і в чвал. Не треба на них за це гніватися! Випарує з їхніх голів переляк, і вони тихо га сумирно повезуть вас додому, от побачите.
— Ні, ні, я їх боюся! О, які вони були страшні! Коли б ви тільки бачили! І близько до них не підійду! Я сама і пішки могла б дійти, та тільки бідолашна мадам Крісбай...
— Тільки цього нам бракувало, — жахнувся Мравучан. — Щоб я відпустив сестричку мого любого глоговського священика пішки на її крихітних ніжках! Отакої! Щоб наш маленький ангел тупав серед гір: туп-туп у своїх черевичках із еверластика. Сказав би годі наш шановний дорогий отець Янош: "Ну й лиха ж людина мій друг Мравучан! Скільки разів я пригощав його, у молоці-маслі купав, а він відпустив одним єдине моє малесеньке золотко!" Ось це було б чудово! Та ліпше я на власній спині донесу панночку до глоговської парафії!
Веронка із вдячністю подивилася на Мравучана, а Дюрі замислився про те, чи витримав би Мравучан, якби на світі не було інших засобів пересування і йому довелося б нести дівчину на спині. Чи не сталося б так, що нести її довелося б йому, Дюрі? Адже Мравучан не дуже міцний, літній уже чоловік...
І він з цікавістю почав прикидати, яка фізична сила бургомістра, оглянув плечі, груди, неначе зараз і справді найживотрепетнішим питанням було, хто ж понесе на спині Веронку.
Дюрі вирішив, що Мравучан чоловік слабий, сили якого підупали, і, посміхаючись, відчув, що це йому навіть приємно.
І уявити собі трудно іноді, наскільки легковажні думки можуть з'явитися в голові у людини і з яких далеких каналів просочується часом перша крапля кохання!
— Нічого, нічого, серденько моє! — Мравучан за всяку ціну хотів заспокоїти дівчину. — Насамперед відпочиньте, а ми потім усе обміркуємо, ніякої біди не станеться. Звичайно, краще було б знайти інших коней.
Але що вдієш! У Бабасеку коней не тримають, на волах їздять. Ось і у мене тільки воли. Гори є гори. У горах коні ні до чого, адже тут тільки ступою можна їхати, а для цього і віл годиться. Тут басувати, а чи у чвал коня піднімати, головою ризикувати не доводиться, місця не ті. Просто тягнути треба — і край, — а для цього і воли добрі. Кінь у наших краях нудьгує, ніяк рости не хоче, наче каже: "Нема дурних! Краще навік лошатком залишитися". Тутешні коні не набагато більші від кішки, і дивитися на них гидко!
Він ще довго пряв та снував нитки слів, лаючи на всі заставки місцеву породу коней, поки його урвав Дюрі:
— Але ж у мене є коляска, панночко, і я з задоволенням повезу вас додому.
— Правда?— радісно вигукнув Мравучан. — Я знав, що ви справжній кавалер! Але, ради Бога, чому ви раніше мовчали?
— Таж ви не дали мені й слова промовити!
— Вірно, вірно, — добросердно розсміявся Мравучан. — Отже, відвезете?
— Звичайно! Навіть коли б я і не збирався у Глогову.
— А ви туди їдете?— вражено запитала Веронка.
— Так.
Вона замріяно подивилася на нього, злегка замислилась, потім раптом по-дитячому посварилася на нього двома пальчиками.
— А ви не обманюєте?
Дюрі страшенно сподобався її жест, він усміхнувся.
— Слово честі, я збираюся у Глогову. Ну то як, поїдете зі мною?
Веронка весело кивнула голівкою і вже склала була долоньки, щоб заплескати від радості, коли мадам раптом заворушилася на своєму ложі і глибоко зітхнула.
— Ох, Господи, мадам!— злякано скрикнула Веронка. — Я й забула, що, напевно, з вами не можна їхати.
— Чому ж не можна?— просто запитав адвокат. — Коляска зручна, ми в ній вигідно розмістимося.
— Це так, але ж чи дозволено?
— Поїхати додому? А хто ж вам може заборонити?
— Правила пристойності, — боязко відповіла вона.
Дюрі розсміявся. От дурненька!
— Так, так, — гаряче підтримала вона, гніваючись, що з неї сміються: адже Мравучан також усміхався. — У правилах пристойності говориться: "Не можна приймати руку стороннього мужчини".
— Але ж коляска не рука! — схопився Мравучан. — Як може коляска бути рукою! Тоді у мене відразу стало б дві коляски. Е, серденько моє, біс із ними, з цими правилами пристойності! У Бабасеку я затверджую правила, а не французькі мадами. А я проголошую, що коляска це не рука, і квит!
— Це правда, але спершу мені треба поговорити з мадам.
— Ну, то будь ласка, говоріть!
Веронка знову присіла навпочіпки біля канапи й нахилилася до хворої; вони пошепталися, і з окремих французьких слів, що долетіли до вух Дюрі, можна було виснувати, що мадам Крісбай поділяла погляди Мравучана: коляска не рука, той, хто вже відрекомендований, не сторонній, а тому — так вирішила мадам Крісбай — слід скористатися з люб'язної пропозиції молодого пана. До того ж у разі небезпеки етикет взагалі перестає існувати. Одного разу під час пожежі маркіз Півардьєр виніс красуню Бланку Монморансі[30] просто з ліжка в нічній сорочці, і башти Нотр-Дам через це не обвалилися.
Дюрі відчував таке ж нетерпіння, як картяр під час здачі карт, коли на кону стоїть велика сума. Нарешті Веронка повернулася.
— Ми з вдячністю приймаємо вашу пропозицію, — з усмішкою сказала вона, у душі вважаючи, що в подібному випадку Бланка Монморансі, безперечно, вчинила б так само.
Дюрі жадібно вислухав цю заяву і відчув непереборне бажання виїхати негайно.
— Я поспішу за коляскою, — сказав він, беручи капелюха.
Але Мравучан жваво заступив йому дорогу.
— Еге! Та тут натрапила коса на камінь. Нічого з цього не вийде! Pro primo[31] , якщо панночка і може їхати, то відправляти у такому стані мадам було б грішно, та й не можна, поки вона трохи не відпочине і не оговтається від переляку та ударів. Якщо моя жінка прикладе на ніч до пухлини чудодійний пластир, то вранці мадам прокинеться зовсім помолоділою. Pro secundo[32] ви не зможете поїхати тому, що я не дозволю вам рушити з місця. Pro tertio[33], зараз вечоріє, будь ласка, погляньте у вікно, куди ж тепер проти ночі їхати!
І справді, сонце вже похилилося за сталево-сині зойомські гори. Величезна тінь від крислатих смерек, що росли перед вікном, впала на широку дорогу, досягла навіть до огорожі мравучанського садка, де худюча кішка відправляла серед журавцю вечірнє умивання.
І все ж адвокат намагався заперечувати. (Таке ж бо його ремесло).
— Ніч буде тиха, м'яка, чому б нам не поїхати? Врешті-решт, для мадам немає значення, де стогнати: на ліжку чи в колясці.
— Але ж буде темно, — наполягав Мравучан, — а шлях до Глогови веде через гори та урвища. Хоч я й бургомістр, але не можу наказати місяцеві, щоб він зійшов на небо.
— Ет, та цього і не потрібно робити! На колясці є ліхтарі.
Веронка вагалася, схиляючись то туди, то сюди під впливом категоричних аргументів, що висловлювали в суперечці двоє чоловіків, доки нарешті Мравучан не спромігся на найвагоміший доказ:
— Уночі буде буря, тому що на дереві поряд з дорогою висить самовбивця. Ви самі побачите його, коли переїдете через ліс.
Почувши це, дівчина здригнулася усім тілом.
— Ой, ні за які скарби на світі не поїду вночі через ліс!
Отже, питання було вичерпане.