Але, на жаль, тодішнє суспільство і в цьому обмежило їх: дозволялось вирощувати їм тільки сім дерев.
У комітатах Земплен, Собольч та Унг ознакою рангу служили упряжки. На приклад, сім'я Бернатів належала до сімей, які мали право їздити четвіркою. Бернат не раз ішов пішки, але на одній парі коней — ніколи. Цим він принизив би свою гідність. На парі коней можуть їздити якісь Фодори, Боти, Ороси та Житковські.
Кількість запряжених коней означала ранг сім'ї, а не її матеріальний стан. Шляхтич, що їздив на одній парі коней, міг розбагатіти, навіть міг мати свій кінний завод, але йому, принаймні двом його найближчим поколінням, належало їздити на одній парі; запрягти більше коней він мав право лише тоді, коли усміхнеться щастя і йому підвищать службовий чин. Інакше його осудили б за це. В ті часи ще не було таких смільчаків, які б нехтували цією традицією, хіба якомусь заїжджому в ці краї польському поміщику спадало на думку виступити в такій ролі.
Правда , і упряжки з чотирьох коней відрізнялись одна від одної. Баркоці їздили на четвірці гнідих, а Перені — на вороних, Старої запрягав чотирьох жеребців, а Валдштейни, Майлати підбирали собі по четвірці рисаків одної масті і зросту. І зразу можна було визначити, що вони підібрані з величезного табуна. По цьому можна було визначити магнатів. Було б дуже смішно, коли б Серенчі, Чато і Бернати почали їздити з такою помпою. Їм теж належить чотирикінна упряжка, але підбирати коней по масті — належало більш знатним родам. Четвірка Бернатів складалася з різних коней: була тут і жовта кобила, і вороний кінь, на цілу п'ядь вищий від неї, а спереду біг грайливий чалий жеребець; словом, кожний кінь був сам по собі. І щоб картина мала вигляд ще більш патріархальний, вся кінська сім'я була разом: за матір'ю бігло лошатко з дзвіночком на шиї.
— Що нового, пане Тот?
— Нічого особливого,— задумавшись, відповів корчмар,— хіба те, що моя теща померла.
— Невже?
— Саме на великдень. Сьогодні ми ділили маєток, звідти я й повертаюся.
— Чимало вам перейшло у спадщину?
— Дещо капнуло, але могло б більше дістатись мені, коли б я був біля неї під час хвороби. А то весь час біля неї крутився наш пописько, і більшу частину майна вона лишила церкві. Помираючи, сказала мені: "Не сердьтеся, діти мої, що, крім душі, я дещо з свого майна віддаю богові, бо все, що я мала ,— його подарунок . "Ну, — кажу їй, — мамо, не прийнято ж повертати подарунки". Почувши це, наш священик так рвонув мене від ліжка тещі, ніби я там ніколи і не стояв.
— Місцевий священик? Той, з яким ми зустрічались минулого разу у пана Дорі?
— Він самий, бо сусіднє село входить в йoго парафію. Слизький і хитрий чоловічок, але дуже красивий парубок; він або епіскопом стане під старість, або чортом. Він уже не заходить до пана Дорі. Пан фівсолгабіро вигнав його. Він, мабуть, погано вчив баронесу.
— А курчатка у вашої господарки підросли?
— Підросли, але яка користь вам з цього? Ви їх все одно не будете їсти, бо вже три дні вас виглядають на шляху, в кінці села , два жандарми. Хочете ви цього чи не хочете, а вас мають привести в палац до пана Дорі. Ви аж ніяк не зможете попробувати страв моєї дружини. А втім, я і сам не радив би вам їсти її страви, бо вона тепер оплакує померлу матір і сльози її капають у кожний горщик; я їм, бо я ж її чоловік, а ви не зобов'язані цього робити.
— Отже, Дорі дома?
— Завжди вдома. Тепер до них ніхто не заходить. Видно, до чогось готуються, бо там вже десять днів працюють і вдень і вночі муляри, столяри, теслярі, ковалі.
— Можливо, баронеса виходить заміж?
— Я не чув. Гувернантку теж звільнили.
— Так? Чуєш, Яноше, мадам Маліпо вже більше не служить у пана Дорі.
— Не біда,— сказав Буттлер,— вона залишила свого заступника — мавпу.
— А-а-а, того шимпанзе?! Ще трошки, і його не стало б. Ви знаєте, що з ним трапилось? Щось надзвичайне. По сусідству з Дорі живуть Іжепі: дві старі діви з батьком. В одної з панночок, Анни, в спальні на вікні щоранку знаходили розквітлу троянду. Хто її приносить? По селу пішла чутка, що до Анни Іжепі хтось залицяється! Але той "хтось" мусить мати собаче серце, бо панночка Анна не спить і не їсть від щастя. Мов на голках сидить. Хто він, цей таємний залицяльник? Весь дім піднявся на ноги, всі чека ють, що ось-ось він появиться. Але той не приходить і не приходить. Вночі стояли на варті батра ки, візники, але жодної людської поста ті не бачили під вікна ми, а вранці на вікні, як завжди, знаходили троянду. Панночка Анна , щоб дізнатися, звідки приходить і куди йде її залицяльник, веліла увечері землю під вікнами посипати попелом. Мовляв, коли прийде милий, то на попелі залишаться його сліди. Ранком дивляться і бачать... Боже ти мій! На попелі залишився слід усіх п'яти пальців. "Ого! — здивувався візник. — Та цей пан босий ходить!" Але це було б ще півбіди. Подивилась куховарка, подивились Секереш, Койсої, Відак, словом, усі домашні й сусідські жінки. Перезирнулись між собою, зблідли: "0 свята Маріє, Йосифе святий, поможіть! У нього ж немає п'ят!" І рознеслась по селу чутка , що квіти приносить молодший син чорта Вельзевула і відьми Дроми. Видно, він ще занадто молодий, у нього ще не виросли п'яти й кінські копита.
Ці плітки так обурили старого Іжепі, що він дав наказ одному безбожникові, старому солдату-пенсіонеру, який стеріг сад, щоб він убив негідника, хто б він там не був. Той послухався старого. Вночі сторож почув кроки під вікном і випалив у щось чорне. Пролунав страшний крик, хтось завив. Коли збіглись люди, то побачили, що під вікном валяється поранена мавпа пана Дорі. Нещасна панночка (бігме, жаль мені бідної!) від великого сорому занемогла — її почала трясти пропасниця — і досі не піднімається з ліжка. А мавпу ще й досі лікують: не заживає рана від пострілу і невдалої любові.
Жіга від щирого серця реготав.
— Чудово! Любовна драма в Олосреську! Навіть Янош засміявся і з іронією додав:
— Мабуть, шимпанзе когось наслідував. Але кого? Певно, він бачив ночами щось подібне вдома. Скомпонуй щось на цю тему, Жіго!
— А де мавпа діставала в цю пору троянди?
— Крала в теплиці.
— Ну і шельма ж! — засміявся Бернат. — Так, любов є любов! З нетерпінням чекаю, щоб побачитися з паничем шимпанзе.
— Тпру, — гукнув пан Тот, — ми майже вдома. Я, мабуть, тут зійду. Он дивіться, і жандарми стоять!
Дійсно, на краю села верхи на конях чекали їх жандарми комітатського управління — Єсенка і Кажмарі. Вони стояли саме на тому місці, де дорога розходиться: одна йде в село, а друга обходить його. Жандарми зайняли цю позицію, щоб студенти не надумали обминути села й поїхати просто на Поток. У селі на них чекав caм гостинний господар.
Жандарми зупинили візника, козирнули і заявили студентам, що вельможний пан фівсолгабіро шле їм привіт і, вже два дні з нетерпінням чекає панів-студентів у гості.
Пан Тот, гаряче потиснувши хлопцям руки, зліз із воза. А жандарми з боків оточили бричку і галоnом cyпроводжували її через село. Жителі села — молодиці, дівчата, діти — вибігали до прикрашених різьбленими тюльпанами воріт, як це завжди буває, коли селом проїжджає віз, запряжений четвіркою коней. Зрідка дехто, вітаючись, знімав з голови засмальцьований капелюх. Це були в більшості старики, які залишилися вдома , щоб нарубати дров, принести води, або нездібні до важкої польової роботи люди, що пораються біля хати, прополюючи на городі бур'яни. В ті часи селянин ще був покірним і любив панів: думав, що це вони дали йому землю — матір-годувальницю. Тільки пізніше довідався він про те, що, власне, він сам своєю працею годує панів. Є, очевидно, такі справи, які краще не знати.
В ті часи пан виступав у ролі опікуна і захисника селянина. Навіть ось що трапилося в Олосреську: коли хутровик Янош Урбан дізнався, що він походить із шляхти, дуже засумував. Урбан сам написав у комітатське управління, щоб його залишили в стані кріпака , бо він без опікуна не зможе прожити.
Звання шляхтича тільки тоді цінне, коли до нього додається четвірка коней. От і тепер мешканці Олосреська вітають чотирикінну упряжку, а не тих, хто на ній їде.
— Тепер побачать, що ми так їдемо,— озвався граф Буттлер,— подумають, що ми заарештовані.
Бернат хотів був щось відповісти, але помітив, що вони вже приїхали.
Ворота палацу пана Дорі із скрипом відчинилися; стрельнула гармата, видихнувши клуби диму. На другому боці пролунав другий постріл, від якого коні піднялись на диби.
— Куть-куруть, хлопці! — гукнув до них барон, махаючи солом'яним капелюхом.— А я вже думав, що ви повмирали.
Розділ одинадцятий
ДИВНІ ПРИКМЕТИ
Дорі зустрів студентів з рідкісною привітністю, ніби дуже знудьгувався за давно очікуваними давніми друзями (ця велика любов здавалась навіть неприродною}. Барон по-родинному обійняв їх, що в них аж кістки затріщали, і провів хлопців у відведені для них кімнати.
— Струсіть з себе дорожній порох,— порадив Дорі, хоч, правда , у нас немає чужих: ми тільки самі з дочкою. Дивним здалося, що Жігу він одвів у друге крило будинку, хоч і тут поруч були вільні кімнати для гостей, бо, як відомо, нікого, крім студентів, не було. Жігу дивувало також те, що в будинку майже немає челяді; безлюдним, сумним показався йому палац, зовсім як "проклятий замок" у казці.
Якісь тіні загадково тихо проносились по терасі, біля стовпа потягувався чорний кіт, вп'явши свій уважний погляд у студентів. З боку кухні появлялись якісь постаті, одна з служниць вийшла з мискою в руках і вилила з неї щось; потім у дверях появився білий куховарський ковпак, але тут же сховався. Всі обличчя були нові, незнайомі.
Дорі попередив гостей:
— Кінчайте чепуритися, зараз сядемо обідати.
Граф Янош попросив дозволити йому перед обідом написати додому кілька рядків. Листа цього відвезе кучер, як тільки нагодує коней.
— Може, якась біда трапилася з вами в дорозі?
— Ні, тільки щось згадалося мені.
— Ну добре, я трошки затримаю суп і пришлю письмові приладдя.
Новий гайдук приніс на срібному підносі папір, чорнильницю і незастругані гусячі пера; за звичаєм, перо повинен був застругати сам гість своїм ножиком.
Цей новий гайдук був незграбний, з неприємним обличчям.