Адже, на думку бабасекців, ця операція пов'язана з величезними збитками: після неї, як відомо, треба чекати градобою.
— Дурні забобони! — схопився Конопка.
— Ваша правда, пане Конопка! Та що вдієш, якщо народ у це вірить, — наполягав сенатор Файка, прибічник Кожегуби.
Конопка гнівно ударив но столу грубезною рукою з каблучками-печатками; запанувала тиша, неначе у церкві.
— Жаль, що так говорить сенатор. Запевняю вас, шановне панство, що через цього нещасного покійника Господь Бог не пошле на нас грозових хмар. Через одну людину, що віддала душу чортові, не буде він карати тисячі віруючих, тим паче що самого винного ця кара не спостигне. Що це був би за Бог!
Мравучан полегшено зітхнув, вислухавши красномовні докази, що, як здавалося, потрясли увесь магістрат. Тієї ж миті скориставшись зручною нагодою, він, як колись крихітний метелик, що піднявся вгору на орлиних крилах, спробував злетіти вище самого орла.
— Що правда, то не гріх, — солідно проказав він, поправляючи скособочений галун на куртці, — отож оголошую вам мою резолюцію: з наведеної причини градобою не буде.
Але тут, неначе хом'як, підхопився пан Файка.
— Це не має значення! Якщо вже так стоїть питання, то нехай краще буде! Якщо все місто застрахується у страховому товаристві "Трієст"[28], то яка різниця — буде градобій чи ні? Навіть краще, якщо буде. А я бабасекців знаю: якщо ми понесемо покійника через місто, вони застрахують свої посіви вище од справжньої вартості. Тут біда не в градобої, а в самому перенесенні.
Великий любитель посперечатися пан Файка знову влучив саме в точку: прихильники Гальби і Кожегуби були наелектризовані.
— Що то за розум, що за мозок! — вигукнув Кожегуба.
Почувши слово "мозок", Гальба згадав — per associationem idearuin[29] — про розтин і поквапливо сказав:
— А навіщо розтинати чоловіка? І без того ясно, хто він. Бодай я з цього місця не зійшов, коли це не який-небудь жаднюга агент із страхового товариства, який і повісився тут у нас тільки для того, щоб примусити населення застрахуватися. Адже це ясно як білий день!
— Та ви здуріли, Гальба! — обурено загурчав Конопка.
Після таких слів знялося хвилювання, неймовірний галас, сенатори поскакали з місць; казани містечка закипіли, як любив висловлюватися гайдук Фіала, і всі погляди звернулися на бургомістра — ту ложку, яка знімає зайве шумовиння.
Але бургомістр втягнув голову у високий комір синьої, ніби в борошні, куртки і мало не зник, наче мурашник серед розбурханих хвиль. Він безпорадно гриз вуса, не знаючи, що йому робити, що сказати, коли раптом відчинилися двері і увійшов Дюрі Вібра... Дарма, авторитет влади, боронить, як видко, саме провидіння!
Побачивши дивного незнайомця, який дві години тому хотів купити у старої Мюнц уживану парасольку, Мравучан несподівано відштовхнув від себе стілець і поквапливо кинувся назустріч прибулому: нехай сенатори думають, ніби він має важливі невідкладні справи з цим паном.
— О, пане, — із запалом вигукнув він, — чи не мене ви шукаєте?
— Вас, якщо ви бургомістр.
— Звичайно, так, звичайно! (Та і кому іншому бути у Бабасеку бургомістром, коли не Мравучану?)
— Ви оголошували стосовно сережок?
— Так, так, оголошували!
— Я знайшов сережки, ось вони!
Обличчя Мравучана заясніло від задоволення.
— Ось це чесність, пане! Оце я люблю! Протягом мого правління серги ще не пропадали, хіба що тільки ці, та й ті знайшлися. Це я називаю адміністративним порядком.
Мравучан повернувся до сенаторів.
— Годину тому я послав Фіалу з барабаном, і ось серги вже тут! Такого навіть у Будапешті не трапляється! Це можливо тільки у Бабасеку!
Помітивши, що незнайомий прибулець збирається йти, він з підозрілою запопадливістю почав його затримувати:
— Як! Невже ви хочете піти! Але, хай йому біс, за це ж обіцяна винагорода!
— Я не претендую на винагороду.
— О, та як же це? — Мравучан несхвально похитав головою. — Прошу вас, не кажіть так! Не знаю, у якого апостола сказано: не всі розкоші із золота та срібла зроблені. Ех, юначе, юначе, не жартуйте легковажно із щастям! Наосліп лише бідняк продав дияволу своє щастя, та й то не знаючи про це, а потім дуже пошкодував. Так в одній казці розповідається.
— Так, пошкодував, — усміхаючись, відповів адвокат, згадавши казку, — але ж тут навряд чи може таке статися.
— Вам, напевно, навіть і не снилося, чиї це серги.
— Ай справді, чиї?
— Сестрички глоговського священика.
Пан Дюрі глузливо закопилив губи.
— Но-но, не думайте, що ви тут розумніший за всіх! Зайдіть на хвилинку, не пошкодуєте.
— Куди зайти?
— Та ось сюди, до сусідньої кімнати.
Мравучан ладний був силоміць затримати Дюрі, аби тільки виграти час, доки вирішиться доля самогубця. Він учепився в адвоката і потяг його за собою.
— Але ж, пане, у мене пильні справи!
— Все рівно, зайти треба!
І, прочинивши двері у сусідню кімнату, він буквально заштовхнув туди Дюрі.
— Панночко, — закричав він з-поза спини Дюрі, — я приніс ваші серги!
Почувши це, молода дівчина, яка, стоячи навколішках, прикладала холодні примочки до плеча і лопатки літньої дами, що лежала на канапі, повернула голову.
Дюрі не був готовий до подібної сцени, він відчув ніяковість та незвичну боязкість: тіло налилося свинцевим тягарем від брутальності цього вторгнення. Напівроздягнена літня жінка лежала на канапі, її побите плече (до речі, досить сухе і непринадне) було зовсім оголене: ганчірка з компресом лише підкреслювала його кволу блідість.
Промимривши щось подібне на пробачення, Дюрі позадкував до дверей. Мравучан загородив йому дорогу:
— Ну-ну! Носа вам тут не відкусять!
Молода дівчина, чиє миле, симпатичне личко блищало свіжою красою, миттю накинула плаття на поранену жінку і хутко підвелася з колін.
Ах, яка у неї була чудова, струнка фігурка! Дюрі здалося, ніби поникла лілія легко і плавно випросталася у всій своїй красі.
— Панночко, цей молодий пан знайшов і приніс ваші серги.
Невимушена посмішка промайнула на краєчку її вуст (неначе весняний сонячний зайчик засяяв у кабінеті бургомістра), вона зашарілася і зробила поштивий реверанс, кніксен дівчинки-підлітка, незграбний і разом з тим знадливий.
— Дякую вам за вашу ласку! Я така рада, адже я вже поклала була на них хрест.
І, узявши маленькі сережки двома пальчиками, затрусила ними, наче це були видимі язички невидимого дзвоника: її чарівна похилена голівка похитувалася в такт. Вона і дійсно була ще справжньою дитиною, що раптом виросла якось ураз, неначе тополя!
Дюрі відчув, що тепер треба щось сказати, та не знаходив слів. Ця дитина з чаруючим щебетливим голосом засоромлювала його. До того ж по канцелярії (як із властивою Бабасеку пихою називали що просту кімнату) линув якийсь своєрідний солодкий, п'янкий аромат.
Він стояв мовчки, безпорадно, неначе чогось чекаючи. Можливо, дзенькоту невидимого дзвоника? Або винагороди?
Тиша і справді була нестерпна. Звичайно, причиною її було становище, що склалося, становище дуже ніякове.
Нарешті і дівчина помітила, що він не виходить, і порушила тишу:
— О Господи, на радощах я мало не забула, що за знахідку... як би це сказати...
Дюрі миттю зрозумів, що вона збирається сказати (притуплений розум у хвилину небезпеки блискавично стає гнучкий), і інстинктивно назвав своє ім'я, загородившись ним, як щитом:
— Я доктор Дєрдь Вібра з Бестерце.
Дівчина-підліток радісно сплеснула руками:
— Господи, яке щастя! Нам якраз дуже потрібний доктор. Бідолашна мадам...
Саме це маленьке непорозуміння і було потрібне. Воно, як промокальний папір, що всмоктує чорнило, відразу поглинуло розгубленість.
Дюрі усміхнувся.
— На жаль, панночко, хоч я і доктор, але не лікар, а всього лиш адвокат.
Засмучена своєю помилкою, дівчина почервоніла, зате Мравучан одразу здобувся на слово:
— Що ви сказали? Ви Вібра, славний молодий Вібра? Ось це чудово! Хто б міг подумати! До дідька, тепер мені все ясно! (Мравучан ляснув себе по голові). Ваша милість, напевно, розслідує якийсь злочин. Я повинен був це зрозуміти ще у Розалії. Та хай йому всячина, такий пан не буде купувати без причини старе ганчір'я! Ось тобі маєш, сам Господь Бог вас прислав сюди! А ми саме обговорюємо таку заплутану справу, що ради собі не можемо дати, як її розв'язати. О-о, панночко Веронко! Яке це щастя, що ваші серги знайшов такий відомий адвокат!
Веронка потай поглянула на такого відомого адвоката і тільки зараз помітила, який він гарний, який панський у нього вигляд: серце її злякано затріпотіло від думки, що вона мало не запропонувала йому п'ять форинтів, які Мравучан порадив дати у винагороду тому, хто знайде серги.
А Мравучан, своєю чергою, поквапливо присунув до адвоката стілець і дещо заклопотано окинув оком неприбрану канцелярію, де панував прикрий нелад: довкола валялися перев'язані стоси паперів, відібрані в заставу кожухи, повстяники, порожні склянки та пляшки, оскільки панове сенатори після кожного суду присуджували сторони до видачі могоричу, який і розпивався в цій-таки кімнаті. Та так воно і мусить бути: видавивши з себе істину, треба було увібрати нову, а істина, як відомо, у вині. Вигляд канцелярії і справді остаточно засмутив би в цю хвилину бургомістра, якби на очі йому не потрапив портрет барона Радванського, що висів на стіні. Портрет все ж таки надавав кімнаті певної гідності та врочистості. Мравучану пристрасно захотілося, щоб його ясновельможність ожив, — яке незвично вишукане товариство побачив би барон тут!
Але оскільки його ясновельможність не виявив бажання оживати, бургомістр дав волю власному чванству:
— Я бідна людина, але навіть за сто форинтів не відмовився б від честі вітати в своїй канцелярії таке шановне товариство. Та хай йому всячина, оце так! Найвідоміший адвокат комітету і найвродливіша панночка...
— Та що ви, дядечку Мравучан!— скрикнула Веронка, і обличчя її спалахнуло від сорому, наче смолоскип.
— Но-но, — сказав Мравучан, — що правда, то не гріх. Не треба, моя люба, соромитися того, що ви вродлива. Я й сам був красень мальований, та ніколи того не соромився. І, нарешті, гарне личко дуже допомагає жінкам. Чи не так, пане адвокат?
— Це велике щастя, — здригнувшись, майже автоматично відповів Дюрі.
Мравучан похитав головою.
— Зупинімося краще на тому, що допомагає, бо щастя легко може стати нещастям, а нещастя — щастям, як це от тепер трапилось: без нинішнього нещасного випадку я не мав би щастя бачити всіх вас тут.
— Як? — запитав Дюрі.