А коли Пірошці дуже сподобався портрет Марії-Антуанетти*, написаний на слоновій кістці, він зараз же подарував його дівчині:
— Дуже радітиму, коли приймете його від мене в подарунок.(* Марія-Антуанетта — французька королева; 1793 року, під час революції, була віддана до суду і страчена разом з чоловіком, Людвіком XVI)
Потім він дістав корсет, що його тут у свій час забула герцогиня Ракоці, і взявся приміряти його Пірошці, розуміється поверх одягу. Але і так він виявився великим для неї.
Приміряння корсета — заняття, рідко доступне навіть королям (таке щастя дано тільки кравцеві!) ,-доторкатись до божественних форм плеча, шиї, талії і дівочих стегон.
Граф Буттлер тільки губи кусав, жалкуючи, що старий не догадається йому дозволити приміряти на Пірошку корсет. Він не пожалів би за це цілого маєтку... А пані, прикидаючись, що сердиться на чоловіка, погрозила йому пальцем: " Ех ти, старий ловеласе!*" (* Ловелас — герой романа Річардсона "Кларісса Гарлоу", ім'я якого стало загальновживаним для позначення гультяїв)
У відповідь старий господар блиснув очима, що нагадували два брильянтових гудзики на старій, поношеній і зморщеній шкірі.
За різними жартами не помічали, як швидко проходив час. Тільки тоді помітили це, коли слуга приніс і поставив на стіл запалені свічки. Фріда дуже налякалась, що вони зловжили даною їм свободою. Тоді вся сім'я Бернатів підвелась, щоб провести дівчат додому. Старий пан і тепер не відходив від Пірошки. Він сам запропонував їй свою руку, а Жізі і Яношу нічого не залишалось, як задовольнятись присутністю панночки Фріди. Тому Янош всю дорогу незадоволено бурмотів:
— От і минув останній вечір, а я навіть не міг підійти до моєї нареченої.
Вже було зовсім темно. Старий Горват, який спішив назустріч дочці, не розібрав спочатку, хто проводжає її, поки не опинився віч-на-віч з Бернатом. Якийсь час двоє стариків стояли мовчки і, не наважуючись говорити, дивились один на одного. Пані почала сердито моргати — цей наказ, мабуть, Бернат у темноті зрозумів і швидко простягнув до Горвата руку:
— Добрий вечір, сусіде!
— Добрий вечір,— тихо, навіть боязко відповів Горват.
На цьому й обірвалась їхня розмова; з цього швидко скористався Буттлер. Підійшовши до Пірошки, він взяв її за руку; вона була тепла, як пташине гніздечко.
— Часто пишіть мені,— прошепотіла йому дівчина.
— Хороша погода буде завтра ,— порушив тишу Бернат, поглянувши на небо, усіяне зорями, де невидима рука запалила безліч світил, — для наших від'їжджаючих студентів.
Пірошка зітхнула. Горват машинально повторив:
— Так, для від'їжджаючих...
— Знову осиротію,— продовжував старий Бернат меланхолійно,— знову залишусь без сина.
— Щодня,— доповнила Пірошка свій попередній наказ.
— Незабаром я теж залишусь без дочки,— відповів старий Горват.
— Правда, правда,— сумно додав гордий Бернат, ти теж залишишся один.
О, це "ти"! Як тепло воно пролунало в повітрі, а у відповідь йому озвалась тисяча цвіркунів, загуло мільйон хрущів у густих травах і бур'янах перед ворітьми Горвата. Війнув свіжий вітрець, заскрипіли, застукотіли гілки, і здавалось, що це не гілки стукотять одна об одну, а кості предків Берната ворухнулись в могилах. Цю подію зрозуміла й оцінила тільки одна природа: нащадок сотень лицарів назвав на "ти" простого винокура!
Розділ десятий
ПАН ТОТ РОЗПУСКАЄ ПЛІТКИ
Пролунало багато сердечних побажань "доброї ночі", і хвіртка зачинилась. Але перш, ніж зачинилась, майнула в повітрі маленька ручка , стискаючи білу хустинку. Це Пірошка прощалася з Яношем. А він швидко нахилився, поцілував ніжну ручку нареченої, спритно вихопив у неї білу хустинку й насолоджувався її пахощами аж до самого дому. Вдома Янош поклав хустинку під подушку, щоб вона навіяла хороші сни. Ідею і тему для снів хустинка навіяла, тільки не дала часу для того, щоб їх побачити. Хустинка привела сюди образ своєї господарки... І от вони, Янош і Пірошка, вже разом живуть у маленькій хатинці. Пірошка варить обід, а Янош підкладає дрова в піч і, коли забагнеться йому, цілує чудову куховарку... Нарешті й обід готовий, Янош сідає за стіл, пов'язує на шию серветку і чекає, коли подадуть суп. Двері відчиняються, але на порозі з мискою в руках з'являється не Пірошка, а якась стара відьма. Янош щосили крикнув на неї:
— Що вам потрібно тут?
— Я прийшов розбудити вас.
Янош здригнувся, розплющив очі й бачить: перед ним не відьма і не Пірошка, а слуга Андраш. Він приніс сніданок і просить швидше одягатися, бо вже запрягають. Панич Жіга , посвистуючи, чекає на терасі.
Як не важко, а треба збиратися в дорогу. Візник відвезе їх тільки до Олосреська , де вони повинні нанести обіцяний візит пану Дорі, а на другий день відправитись пішки аж до Потока. Навіщо мучити коней, коли в студентів такі здорові ноги. Так розпорядився старий Бернат.
Шкода , що на землю спустився густий туман і не видно палацу Горватів. Якби не туман, Пірошка стояла б у вікні. Недарма кажуть, що на Буттлерах лежить прокляття.
Хоч туман і розвіявся швидко і сонце заблищало, граф Янош всю дорогу сумував. У квітні сонце ще дуже молоденьке й не пече, тільки грається і лоскоче. Воно ще, мов дитина , зовсім легковажне. Інколи трошки поступиться місцем холоду, і в такий час і сонце світить. і мороз пощипує. Буває, в обідню пору сонце виманить білий цвіт на деревах, а вночі іній пробує малювати білими фарбами свої холодні квіти. Добре, що дерева не можуть скаржитись, а то невідомо, на кого вони ремствували б — на сонце чи на мороз.
Жіга Бернат всю дорогу пробував відганяти похмурі думки Яноша.
— Чого сумуєш, друже? Я на твоєм у місці від радості співав би всю дорогу!
— У тебе зовсім інший характер. Бачиш, мене лякає майбутнє, ніби там щось страшне готується для мене. Інколи мені здається, що якась страшна чорна гора придушить мене.
— Хоч все навколо тебе в рожевих фарбах. Ти просто видумуєш собі всілякі страхіття; це твоя фантазія, і більш нічого.
— Потім і сам бачиш: не так легко мені розлучитися з Пірошкою. Ти навіть не уявляєш, як я її кохаю.
— Хіба море віддаляє тебе від неї? Можеш піти до Пірошки, коли тільки захочеш. Ти вже сам собі господар. А поки що живи реальним життям, відкинь всякі мрії. Невдовзі прибудемо в Олосреськ і ввечері вип'ємо з старим бароном. Дивись, вже видно його палац!
Справді, за поворотом, між високих тополь, показався рожево-червоний дах палацу пана Дорі.
— Ти якої думки про Марішку Дорі, яка вона дівчина?
Граф Буттлер знизав плечим а.
— Я не знайшов у баронесі нічого надзвичайного.
— В неї є щось таке, що вона приховує.
— Не знаю... Можливо,— відповів Буттлер неуважно.
Думки його снували біля Пірошки, він намагався взяти її з собою, заплющував очі, щоб уявити собі її образ. Але коли ось-ось образ вже готовий був виникнути, Жіга чхне або закашляє (ох, який прозаїчний цей Жіга!) , віз підстрибне або кучер свисне батогом, і мила постать дівчини зникає.
Околишні пейзажі теж не цікавили Яноша, хоч їхали студенти і мальовничими місцями: повз ліси, за ростями очерету, через гори і долини.
— Янош, чуєш голос бугая? Тік-тік-тік.
Перед ними відкрився краєвид Гедьольї* з безліччю білих кілків, що здалеку нагадувало хребет величезного нашпигованого зайця.(* Гедьолья — південні відроги Токайсько-Прешовських гір на північному сході Угорщини, що входять в систему Карпат; славляться своїми виноградниками)
Старий візник згадав про один випадок, що трапився в ті часи, коли він служив у Бенцурському полку. Повернувшись до студентів, він почав розповідати про те, як їхній полк одного разу ішов цією дорогою на Кашші. Отут, перед горою, на цьому самому місці генерал, граф Кларіш, як гаркне: "Струнко! Рівняйся на гору!" Полк парадним кроком пройшов повз виноградникову гору, немов повз імператора . О, ця гора заслуговує більшої уваги, ніж імператор!
Весело летіла четвірка коней, мов пушинку, несучи прольотку. Раптом із-за кущів вийшов на дорогу чоловік у чорному одязі і, мов старий знайомий, вітально помахав їм капелюхом.
— Bonum mane pralcor!* (* Доброго ранку! (Лат.))
— Та це ж корчмар з Олосреська, який не взяв з нас грошей за курчат. Зупини коней, дядьку Ішток!
Візник потягнув віжки, і четвірка коней зразу зупинилася. Студенти сердечно привіталися з паном Тотом.
— Сідайте до нас,— запропонував Жіга,— додому вас підвеземо і поговоримо в дорозі. Я пересяду на козли, хочеться взяти в руки віжки.
Пан Тот скромно витер рукою вуса і, не поспішаючи, сказав, що він розуміється, не проти того, щоб під'їхати разом з панами, бо дуже стомився, ідучи пішки з сусіднього села. На свій віз не сів — нікуди було сісти, тому що їхала жінка, діти, дві своячениці з дітьми. Він дякує паничам за пропозицію, але прийняти її не може, бо він людина шляхетна, з розумом і завжди діє по тому принципу, який любив повторювати покійний благородний пан Паль Докуш, маршалок повітової шляхти: "Справжній шляхтич не прагне показати себе ні більшим, ні меншим того, яким він є насправді". І тому він нізащо у світі не сяде у візок, запряжений четвіркою коней. Бо односельчани сміялись би з нього до самої смерті.
— Ну, можливо, і ваша правда ,— згодився Жіга. А кучер !шток порадив корчмареві:
— А коли так, то сідайте до мене... В цьому нічого особливого немає.
Сісти поруч з візником — зовсім інша річ. І пан Тот поліз на козли, сів біля кучера і напівобернувся до студентів, щоб краще було з ними розмовляти.
В ті часи в аристократичних комітатах ранг і благородство шляхтича визначались упряжкою. Тоді взагалі кожна річ означала щось зовсім інше, ніж те, чим вона була насправді. Люди з розуму звихнулися на різних символах. Наприклад, у Трансільванії ранг шляхтича визначався кількістю коминів на даху будинку чи палацу. Були сім'ї, в яких над дахами здіймались два комини або тільки один. Були й такі хати, покриті соломою, в яких зовсім не було димарів. У бідних словацьких комітатах ознакою земної величі була кількість дерев. Барони Реваї, Юсти збирались під липами або під ялинками: вони все мали, і їм потрібна була тільки тінь; Легоцькі, Раковські вирощували у себе в садах горіхи, бо вони дають велику тінь і приносять плоди; дрібніші шляхтичі вирощували сливи, які дають мало тіні, але приносять великий врожай.