Справа в тому, що через кілька днів після нього в Абеллову прийшли два єврейських парубки, вони принесли з собою по повній торбі крейцерів з ангелами, які абелловці скупили у них по три крейцери за штуку, вже знаючи, що їхня ціна — чотири.
— І тому можливо...
— Не тільки можливо, точно! Ці два молодих шахраї доручили купівлю крейцерів моєму чесному старому батькові, і він, сам того не відаючи, став спільником їхнього злочину. І все ж таки в голові у нього вже якихось клепок бракувало, інакше він не дав би себе ошукати. З Абеллови березовим лісом Вісока Гора він пішов у Долінку, але тут ми не змогли виявити в його поведінці нічого особливого, хоча пробув він там два дні. Однак у наступному селі, у Стречньо, за ним уже бігали дітлахи, дражнили, як колись Іллю-пророка, а він, розв'язавши свій клунок (не Ілля-пророк, а мій батечко), жбурляв у них товарами. У Стречньо і через п'ятдесят років не забудуть той день, коли кокосове мило, коралові намиста, ножі та гармоніки сипалися на людей, наче манна небесна. Я чув, відтоді притчею стало: приходив, мовляв, одного разу до Стречньо причинний єврей...
— Чорт з ним, із Стречньо! Ви діло кажіть!
— А от ми вже й до суті дійшли. У Кобольніку, там, де червона дзвіниця, мого бідного батька бачили вже без клунка. В одній руці він тримав палицю, в іншій парасольку і розмахував нею, відганяючи нацькованих на нього собак. Отже, там парасолька у нього ще була.
Ластатим обличчям Моріца потекли сльози; він зовсім розчулився, спогади стискали йому серце, навіть голос у нього став глухий і незвично ніжний:
— Довго ми потім шукали слідів по всій окрузі, та тільки в Леготі дещо дізналися. Якось у грозову літню ніч батько постукав до сторожа, що жив край села, але той, побачивши єврея, прогнав його. Тоді у батька вже не було ні капелюха, ні парасольки, тільки довга велика ковінька, якою він так часто ганяв нас у дитинстві.
— А, тепер я починаю розуміти вашу багатослівність. Він загубив парасольку десь між Кобольніком та Леготою.
— Так.
— Вірю, пане Моріц, але ж це все одно, що нічого. Ваш батько міг покинути парасольку в лісі, серед скель, і в найкращому випадку її хто-небудь знайшов і поніс на пшеничне поле, щоб зробити з неї опудало.
— Ні, було не так! Я знаю, як було.
— Та невже?
— Я дізнався випадково, бо шукав я не парасольку, — на біса була мені потрібна парасолька! — а батька. На горі Квет я зустрівся з гончарем. Він чвалав пішки поруч із своїм возом і виявився дуже балакучим. Як і у всіх інших подорожніх, я запитав у нього, чи не бачив він по дорозі такого-от з лиця єврея. "Звичайно, бачив, — відповів він, — кілька тижнів тому в самісіньку зливу я був у Глогові і бачив, як цей єврей накрив на ганку однієї хати парасолькою маленьку намоклу дитину, а потім пішов далі".
Адвокат жваво підхопився.
— Ого! А далі, далі!
— Нема чого далі казати, пане. Мені відомо тільки це, але цілком точно. Батька я пізнав, гончар його описав. До того ж і Глогова якраз лежить між Кобольніком та Леготою.
— Це цінні відомості!— вигукнув адвокат і вийняв з гамана п'ятдесят форинтів. — Візьміть за послугу. Хай вас Бог благословить!
І він кинувся вперед, неначе хорт, що нарешті почув слід. Уперед! Навздогін! Дюрі перестрибнув через рівчак, щоб, обминувши ялівник, якомога швидше вибратися на дорогу, до коляски. Якби він умів літати!
Він ішов швидко, але на хвилину зупинився за наметом торговця медовими пряниками біля рогожки, де палітурник із Зойома продавав друковані видання туроцсентмартонської "Матіци", і почав був читати перші рядки вірша, що сіяв зерна знання:
Словаки, слухайте! Хай знають всі навкруг:
Хто вам бажає зла, той вам не друг! —
коли раптом перед ним знову з'явився Моріц Мюнц.
— Пробачте, що біг за вами, — сказав він, — але мені здається, що я можу дати вам слушну пораду.
— Будь ласка.
— Зараз у місті багато глоговців, пане великоможний. Не знаю, чи так я вас титулую...
— Так, так, аж занадто, — відповів адвокат.
— Можна найняти оповісника й оголосити, що той, хто розповість що-небудь про випадок з парасолькою, який стався багато років тому, одержить винагороду. Я впевнений, що через годину у вас уже будуть точні відомості. У такому малесенькому селі люди все знають.
— Це зайве, — зауважив адвокат, — я сам зараз же вирушаю до Глогови. Але за люб'язність дуже вам вдячний.
— Ох, пане, це я вам дякую. Ви по-князівському нагородили мене за таку дрібницю. Мені навіть соромно. То не жарт, п'ятдесят форинтів! Я б і за форинт вам усе розповів.
Адвокат посміхнувся.
— А я б і тисячу вам дав за це, пане Моріц.
І він поквапливо рушив уздовж пофарбованих у синій колір воріт будинку Шрамека, біля яких зелевніцькі молодиці-чепурухи торгували довгими в'язанками лісових горіхів, складеними у великі купки вінками цибулі і де все ще віддавали перевагу товарообміну над грошима. А Моріц вражено дивився услід адвокату доти, доки міг його бачити. "Тисячу форинтів дав би!" — повторив він до себе і, хитаючи головою, почвалав за купленою ним у лештського різника корівчиною.
СЕРГИ
З відкритого вікна корчми, що стояла трохи навскіс від будинку Шрамека, долинав веселий ярмарковий галас. Тобто, пробачте, не корчми, а ресторану — так її призвичаїлися називати бабасекці, і з повним правом, оскільки над входом до неї висів не який-небудь простенький жмутик ялівцю, як це заведено у сільських корчмах, а значно аристократичніший букет із стружок. Далеко відлунювало терликання пельшецьких циган-саманників. Цікаві до всього словацькі молодички із зачісками, укладеними "жабкою", в чепурненьких очіпках з мережаними квадратиками, що задерикувато звисали над вухами, стрункі дівчата з ясно-червоними стрічками у білих, наче куделя, косах зазирали до вікон, а зачувши звуки найбільш запальних пісень, пускалися в танок просто неба.
Але звичайна цікавість перемагає пісню. Грайливий танок раптом урвався: у супроводі великого натовпу до корчми наближався міський гайдук Янош Фіала з великим барабаном на шиї. Зупинившись, він щосили забив у барабан.
Ну, що ж там могло незвичайне статися? Можливо, ніжні гуси пані Мравучан зникли з толоки?
Найнетерплячіші накинулися на Фіалу, почали допитуватися, що сталося, — але хіба ж він випустить з рота свою запекачку[25] навіть за всі скарби світу? Та й він взагалі чоловік гоноровитий і нізащо не повідомить приватним способом офіційні відомості.
Отож спочатку він протарабанив на своєму барабані те, що належало, і аж тоді, розмахуючи барабанними паличками, почав вигукувати могутнім голосом:
— Доводиться до відома, кого це стосується, що на дорозі між цегельнею і церквою загублені золоті серги з дорогоцінним зеленим каменем. Чесній людині, яка принесе їх у ратушу, видадуть відповідну винагороду.
Почувши звуки барабанного бою, Дюрі зупинився на хвилинку, вислухав повідомлення і посміявся з того, про що гаряче почали сперечатися дівчата та молодиці:
— Овва, та хіба я віддала б, якби знайшла, — сказала одна.
— Я б собі зробила з них золоту шпильку для волосся, — додала друга.
— Зглянься, о Господи!— звівши очі до неба, почала благати третя.
— Та не на небо ти дивися, дурна! Якщо хочеш знайти, у землю дивитися треба, — порадила четверта.
І от тобі маєш! Примхлива доля вирішила по-своєму: знайшов серги той, хто зовсім цього і не бажав. А був це
Дюрі Вібра. Не встиг він ступити кілька кроків, коли раптом розсміявся, помітивши у поросі під ногами малесеньке зелене вічко, з горошину завбільшки.
Він нахилився, підняв — так воно й є! Ті самі золоті сережки із смарагдами, про які повідомив оповісник. Яка прикрість! І це тоді, коли людина так поспішає... Ніби інший не міг знайти, адже на вулиці сотні людей тиняються! Нічого не вдієш, зелене вічко дивилося на нього так привітно, — не кидати ж його тепер назад у порох, щоб якісь постоли, що сунули позаду, випадково його розтрощили! А цікаво, хто носить цю гарнесеньку прикрасу? Ех, що буде, те й буде, коли вже він знайшов сережки, то й віднесе їх у ратушу, — від зайвих десятьох кроків ноги не відваляться.
Він увійшов у древні ворота ратуші, де під склепінням солідно звисали шкіряні відра й сумували, запхані в закут, старезні дерев'яні колодки (Sic transit gloria mundi)[26] піднявся східцями нагору і відкрив двері у зал засідань, де за довгим зеленим столом засідав сенат, обговорюючи серйозне і невідкладне питання.
Предметом обговорення був справді неприємний випадок. Лісник з Лісковини, урочища, яке було власністю міста, прибіг, захеканий, з повідомленням: на дереві повісився невідомий у панському вбранні — що ж тепер робити з тілом? Цим, власне, і сушили собі голови панове сенатори, і насуплені їхні обличчя свідчили про те, що точиться у них велика душевна боротьба.
Сенатор Конопка роз'яснив, що порядок такий: повішеного слід перенести до цвинтарної будки й одночасно сповістити станового, великоможного пана Міхая Гері, щоб він разом з повітовим лікарем, який зробить розтин, з'явився на місце пригоди.
Гальба потрусив головою. Гальба був дипломатом, і тепер він хотів схитрувати: найкраще буде, сказав він, нічого не казати, нічого не писати, а потай відтягнути труп на дві сотні кроків у березняк Квака, який уже належить до травнікських володінь. Нехай з ним травніківці поморочаться!
Мравучан вагався, гмукав, совався, чухав потилицю і, нарешті, почав бурчати на страшенну задуху, на те, що від подагри у нього крутить руки і що у сенаторського стола хитається одна ніжка — ану лишень швидше підсуньте під неї яку-небудь стару комітатську постанову! Він чекав, що за цей час більшість ухвалить рішення. А більшість була на боці Гальби. Але і партія Гальби розкололася на дві частини. Найзапекліші гальбаїсти бажали перекинути труп контрабандою через кордон до травніківців. Більш помірковані, за пропозицією Андраша Кожегуби, на відміну від мамелюків[27]. Гальби пристали б і на те щоб закопати бідолаху в сиру землю просто на місці, під деревом, де він повісився, — вони не хотіли допустити, щоб труп переносили через усе містечко на цвинтар, а цього не уникнути, якщо повідомляти про подію станового.