Вона, нам на щастя, а собі на біду, всіх перегнала в рості і добре зажиріла. Її можна було б ще пару днів годувати, але кляті професори не чекають. Глянь, як зарум'янілася в духовці.
— Дякую, тітонько; тільки ж гуска мало цікавить мене.
— Знаю, хлопче, знову зупинитеся в Олосреську у пана Дорі, там, певне, великий бенкет буде. Дивись, а то ще закохаєшся в його красуню дочку.
— Я вже закоханий, тіточко.
— Що ти кажеш? — здивовано глянула на нього господарка.
— Хіба я не казав, що тіточка вже не любить мене?
— Хлопче, як ти можеш таке говорити? Зараз лину тобі чимсь межи очі, коли не перестанеш!
— Та ви навіть не дивитесь на мене, тіточко,— з докором жалівся Янош.
— Чого б я на тебе не дивилася, дитино моя? Адже і зараз я на тебе дивлюся.
— Готовий битися об заклад, що вже три дні, як ви не бачили моєї руки. ·
— Що? Хіба рука в тебе перебита ?
— Ви не бачили, що в мене на руці?
— Що там таке? Може, бородавки?
— Ні, ви тільки гляньте, тіточко.— І він, мов дитина, яка хоче похвалитися, простягнув до неї праву руку: на одному з пальців, поруч із сімейним рубіновим перснем, була одягнена гладенька золота обручка.
У тітки Бернат випав із рук черпак; вона дивилась на Яноша переляканими очима.
— Кому ти хочеш її віддати?
— Нікому, це вже від мене хіба сама смерть забере.
Цю обручку я сам отримав.
— Від кого?
Янош мовчав і хитро посміхався.
— Вгадайте, тіточко.
— Я не буду вгадувати, дитино моя, а відшмагаю тебе лозиною так, як ще ніколи не шмагали жодного графа. Для того я тебе з любов'ю виховувала з дитинства? — і добрі очі її наповнились слізьми.
Граф Янош припав до її рук, почав цілувати їх і перепрошувати тітку. Потім нахилився до її вуха і пошепки назвав ім'я коханої, яке для нього дзвеніло чистіше золота, срібла, світліше блиску дорогоцінних каменів і приємніше всіх мелодій світу: "Пірошка Горват, Пірошка Горват".
Тітка мовчки кивнула йому, щоб він провів її в кімнату. Янош перелякався, бо подумав, що вона його примусить стати навколішки, як це вона частенько робила , коли він був маленьким хлопчиком.
— Говори, як це трапилось,— сказала вона холодно, навіть погордливо.
Янош все розповів від початку до кінця,— все, так як було.
І це відбулось ще три дні тому?
— Так, тіточко.
— І ти міг так довго мовчати?
— Це мені було нелегко. Пірошка хотіла до нас прийти, а я не насмілився вас попередити.
— Ти неправильно вчинив. Хай це буде навіть дочка ката , але коли вона твоя, то вона і моя. Кажеш, хотіла прийти до мене, бідненька?
— Так.
— А ти що їй сказав?
— Я сказав: "Боюсь, що тебе непривітно приймуть".
— Що? Ти так сказав? — закричала вона сердито і розчинила двері. — Панно! Швидко подай мені чорне шовкове плаття!
— Невже ви хочете піти... туди?
— Так і негайно! І доти не повернусь, поки не приведу її сюди.
Граф Янош здивовано дивився на неї. Невже це тітка Бернат, чи, може, перед ним воскресла його люба мати, яку він знав тільки з портрета, що висів на стіні в бозошському палаці. Вона померла після пологів, давши життя одній дитині — Яношу.
Хоч перед ним стояла не мати, а тітка Бернат, ним оволоділа якась дивна за гадкова сила , він припав до її грудей, обійняв за шию:
— Матусю моя, о матусю рідна! —шептав з сльозами на очах.
Тітка Бернат зробила модні в той час буклі, одягла шовкове плаття, повісила на шию брильянтове намисто, хустинку оббризкала трояндовою водою, вуха прикрасила сережками з чорними перлинами. Розповідали, що такими перлинами прикрашена лише корона англійського короля. Потім наказала своєму гусару *, щоб той, перекинувши через руку її мереживну мантилью, ішов слідом за нею на відстані не більше і не менше чотирьох кроків і ступав по-військовому, бо інакше вона йому, сякому-такому, парасолею розіб'є голову пополам.( * Гусар — прислужник у багатих шляхтичів, одягнений в гусарську форму)
Пані Бернат вдома була дуже простою, але коли це було потрібно, вміла показати себе світською дамою.
Янош сидів на терасі і чекав, коли нарешті повернеться тітка і приведе з собою Пірошку. Вже наступила пора вечеряти, а вони не йшли. І що вона може робити там так довго? От вже і сонце почало сідати. Проміння його, сміючись, гралося у відрах з олеандрами, що їх сюди, на терасу, винесла тітка перед тим, як піти до Горватів. І от сонце вже ховається, не чекає більше... Буттлеру здалося дуже дивним, неприродним, що сонце не чекатиме Пірошки.
Тим часом повернувся з поля старий Бернат з Жігою.
Зрозуміло, вони зразу спитали його, де мама.
"Що сказати? Правди тепер не затаїти від них",— подумав Янош і сказав:
— Пішла до Горватів.
— Що, вона здуріла ? — коротко спитав Бернат. Довелось йому ще раз розповісти про те, що він заручився з Пірошкою, дочкою Горвата. Тепер, уже вдруге, йому було набагато легше говорити про це (людина до всього звикає) , більше того, він розповідав про все, що трапилося, докладно, з великою насолодою.
Старий , завжди скупий на слова , сказав коротко:
— Ну й собачий же ти син!
Жіга мало не впав від такої несподіванки.
— Та це ж, як у казці. А я цього не помічав. Ти й від мене це приховував? Ну, почекай же, хитрун!
— Пробач, дорогий Жіго, я весь цей час ходив, як лунатик, який збирається лізти на церковну вежу.
— Ну, а старий Горват задав тобі якусь загадку?
— Одну, але він сам і розгадав її. Протягом п'яти років я посилав Пірошці листи в паперових корабликах струмочком, що тече чрез їхній сад. Вона таким же способом відповідала мені. Після того, як ми освідчилися одне одному в коханні, я пішов до Горвата. Уяви собі моє здивування й обурення, коли старий сказав мені, що Пірошка нічого не знає про те листування, що листувався зі мною цілих п'ять років він, батько, бо бажав добре вивчити людину, яка хоче одружитися з його дочкою.
— Оце я розумію! — пробурмотів старий Бернат. Хто є таким хорошим батьком, не може бути поганою людиною.
Сказане так зацікавило і схвилювало Берната, що він ніяк не міг заспокоїтися. Він підвівся з м'якого крісла, ніжки якого мали форму лев'ячих лап, щоб глянути в підзорну трубу, яка тут завжди стояла припертою до крісла . Звичайно Бернат користувався нею для того, щоб перевіряти, як працюють його кріпаки в полі. Він нетерпляче ходив по терасі, сам з собою сперечався, інколи було виразно чути сказані ним уголос слова.
В комітаті називали старого "справедливим Бернатом". І він дуже пишався цим почесним епітетом. Тепер він задумався: чи він завжди заслуговував його? Чи не занадто несправедливим він був до Горвата ?
Нарешті прийшла пані. Правда, без Пірошки, але була така весела і так жваво піднялася східцями, ніби вона вчора вийшла заміж.
Старий Бернат задріботів їй назустріч і спитав ласкаво, наче ні про що не знаючи:
— Де ти була, матусю?
— В садку, татусю,— йому в тон відповіла вона, наслідуючи відомі дитячі вірші.
— Що ж ти там бачила?
— Я побачила, що ми з тобою великі осли.
— Що ти? І чому?
— А тому, що ми з тобою, замість того, щоб прекрасну, славну сім'ю Горватів полюбити і жити з ними в дружбі, висміяли і відштовхнули від себе.
Ця думка мучила і самого суддю, і його розізлило, що дружина торкнулась болючого місця, забралась у найпотаємніші думки. Щоб перервати цю неприємну для нього розмову, він запитав:
— А що ти ще побачила?
— Те, що наш Жіга роззява, бо дав з-під свого носа взяти найдорожче, найкраще, найбільш благородне єство, яке будь-коли народжувалось у наших краях. А Бернати з давніх-давен забирали все найкраще, що виростало на тутешній землі.
Старий Бернат і Жіга вголос засміялися, а Янош, хвилюючись, нарешті несміливо спитав, чому не прийшла Пірошка.
— Зараз прийде. Сказала, що тільки переодягнеться і нагодує своїх пташенят. Вона сяде з нами вечеряти. Гей, Ержі, Панно, Борко! Раз-два-три, жваво! Спряж каструлю молока. А ти подивись, чи є у нас заварена кава? Дістань з буфета найкращі чашки і світлою дамасською скатертиною накрий стіл в кімнаті княгині Ракоці. (У цій кімнаті приймали найдорожчих гостей) . Сама господиня забігала від одного буфета до другого, звідти до комірчини, всюди знаходячи щось особливе: пакуночок бісквітів, кілька грон винограду, а в одному з буфетів вона знайшла чудові цукерки славного Нельвайса , віденського придворного кулінара. Цукерки ці присла в три роки тому пан Мігаль Лонаї на золоте весілля Бернатів.
Метушачись, пані наштовхнулась біля порога на свого чоловіка і мало не збила його з ніг. Пробачаючись перед ним, вона нашвидку погладила його сиву бороду.
— Не сердься на мене, старий буркуне, і помирися з чесним і добрим Горватом!
Старий відштовхнув руку, яка гладила його.
— Не вмішуйся не в свої справи. Ти нічого не розумієш!— Повір мені, добрий чоловіче, цим ти порадуєш і Яноша.
— Коли б він не гнав тієї горілки...— пробурмотів старий.
— Хіба вже такий великий гріх гнати горілку? А я скільки всякої всячини варила тобі, проте ти любиш мене.
— Але ти нікого не обманювала своїм варевом.
— Теж обманювала. Коли ти хворів, я готувала голубці з телятиною, а рибу смажила на маслі. І коли ти спитав, на чому смажила, я заприсяглась, що на салі.
— О, ти думаєш, я не знаю, яка ти?.. Ти здібна отруїти людину.
Це вже не обійшлося без наслідків, пані пустилася в сльози, видно, надбилась її чаша терпіння, яку швидко потрібно було відремонтувати, щоб її, з заплаканим и очима , не застала красива гостя, яку вона з нетерпінням чекала
— Тільки перестань плакати, бо я не можу на це дивитися. Знаю твою хитру політику! Ну, гаразд, я ще подумаю відносно Горвата.
Незабаром прийшла Пірошка з панночкою Фрідою. Старий господар так гарно себе вів, що у дружини серце трепетало від радості. "Який добрий у мене чоловік!" За столом він налив Пірошці води, підняв серветку, що впала; він забавляв її, розповідаючи всілякі історії, нікому не давав з нею говорити. Граф Янош почав навіть сердитись: "Прошу не забирати в мене нареченої". Старий пообрішав і сказав Яношеві, що, мовляв, відпустить її за один поцілунок, який, розуміється, подарує йому Пірошка. Граф Буттлер, після довгих сперечань, згодився із своєї каси виписати чек на один поцілунок. Пірошка теж не заперечувала; вона , як велить старий звичай, обняла білосніжними ручками розкуйовджену голову старого і цмокнула його в червону щоку.
Але і після цього ненаситний старий пан не відступав, де там! Він і далі крутився біля неї, приніс їй під ноги стільчик, показував рідкісні речі й розповідав їх історію.