Боже, а яка люб'язна!
Прийшли ви, скажімо, до її татуся. Він був жупним прокурором у відставці. Він недочував і розмовляв вельми тихо. Вона завжди залюбки допоможе.
— Що ви кажете? — запитує вас старий.
— Татусь запитує: що ви зволили сказати?
— Як ся маєте?
— Татусь запитує: як ви себе почуваєте?
— Хочете ялівцівки?
— Татусь запитує: чи не зводите коньяку.
— Чому б не випити?
І панночка Олінка приносить пляшку з зірочками, наливає й припрошує:
— Призволяйтесь, будь ласка, призволяйтеся. Ще одну… Прошу, ще одну.
Така була люб'язна. У таку дівчину мусив кожен, як то кажуть, закохатися. Отож і пан помічник судді, тим паче, що він мешкав у пана прокурора. З Олінкою він зустрічався щоранку, щообіда й щовечора. Спершу і йому вона відповідала на все: "облиште", "будь ласка", "як ся маєте" і т. ін. Але кохання — як лавина. Починається від камінця. Той камінець падає. За ним летять інші камінці. За цими камінцями — інші. І ось уже долі мчать міріади камінців. А потім ці міріади розпадаються на окремі камінці. Отож і пан помічник судді спершу мріяв тільки поговорити з Олінкою хоч хвилинку, потім мріяв про дві хвилинки, потім про три. Уздрів білі Олінчині руки, і закортіло йому доторкнутися до них. Тільки доторкнутися — не більше. Коли він доторкнувся до них, бажання його не вгамувалося. Йому закортіло потиснути ці манюсінькі тоненькі пальчики, потім потиснути цілу долоню, потім потримати ту долоню в руці якусь хвильку, дві хвилини, три хвилини, потім її не випускати з руки, тримати весь час, весь час відчувати електричний заряд. А коли йому пощастило, коли вона залишила свою руку в його руці, коли вони раювали, кохання не вгамувалося. Пан помічник судді почав мріяти про Олінчині щічки.
Був гарний вересневий вечір. Бранецький вийшов у сад посидіти на лавочці. Навколо було тихо й лагідно. Йому здавалося, ніби все дихає коханням, ніби все співчуває йому. Почуття розпирало йому груди, і він почував себе так, ніби кохав геть усе й усіх. Диви, он як бридко пищить дрізд. То чому ж він сердиться на дрозда? Це божий глас. Дрізд уміє хіба що пищати, тож хай собі пищить. Або візьмімо гусей. Як бридко вони гелгочуть. Але насправді це не бридко. Гуси повинні гелготати. То чому ж на них сердитися?..
Аби вже тільки вийшла Ольга…
Він чекав недовго. Олінка вийшла. Отак вони зустрічалися десь з тиждень. Не навмисне, але випадком, завдяки щасливій нагоді. Вона виходила ввечері на часинку в садок, він — також.
— Це ви, панночко? — запитав він.
— Я.
— Куди це ви?
— Хочу прогулятися.
— Чи дозволите?
— Будь ласка.
Пішли разом. Хоч вони йшли так близенько одне від одного, проте панові помічникові судді здалося, ніби він дуже далеко від неї. Він вийняв руку з кишені й лагідно торкнувся її руки. Потиск. Електрика.
— Який я таки далекий од вас.
— Чому ж то?
— Я відчуваю відстань поміж нами.
— Навіть цієї миті?
— Атож.
— Навіть цієї миті?
Вона торкнулася своїм плічком його плеча. Таке-то вже кохання: ти відчуваєш його не тільки в серці, але повсюди, в кожній жилочці, в нозі, в руці, В пальці, в лікті, в плечах — повсюди, повсюди… Так сталося й з паном помічником судді та з Олінкою.
— Навіть цієї миті? — запитала вона ще раз.
— Атож.
— А коли ж — ні?
Пан помічник судді підніс її руку до своїх вуст. Нахилився, поцілував.
— Ви знаєте, — мовив він і, не відпускаючи її руки, пригорнув дівчину до себе.
Вона похилила голову й дивилася кудись убік.
— …Як я вас кохаю. Ви це знаєте, але запитуєте мене. Панночко Ольго, бачте… У вас такі гарні вустонька… Бачте… — бурмотів він, не тямлячи себе. Нахиливсь і поцілував її у щічку. — Олю, — мовив він іще і замовк. Серце в нього калатало, дух перехопило.
поцілунок! Як зливаються в тобі, швидкоплинному, півхвилинному, завжди прихованому, дві душі, сповнені кохання та відданості! Яка могутня твоя насолода! Люди й увесь світ зникають у тобі, і людина не тямить себе. Що там море знання, мистецтва, що там слава і сила! Проти тебе — геть усе мізерне, немічне й нецікаве. І тільки твоя хвилина — солодка, дорога, неоціненна, незабутня. Ти можеш осяяти навіть найпохмуріше життя і прикрасити — найжурливіше. Ти, коли йдеш од серця, сповненого кохання, як серця пана помічника судді та Олінчине!
Минуло кілька хвилин, перш ніж їхні серця вгамувалися. Поблизу була лава, вони сіли.
— Олінко, — почав він. — Я маю до вас прохання.
— Яке?
— Коли б то ви віддали мені перший чардаш.
— Ради бога, будь ласка.
Знову замовкли, взявшися за руки. Надходив час вечері. О чверть на дев'яту вони поцілувалися вдруге, і знову серця в них так закалатали, що кілька хвилин їм довелося помовчати.
— Олінко, маю до вас іще одне прохання.
— Яке?
— Віддайте мені першу кадриль.
— Ради бога, будь ласка.
О пів на дев'яту вони поцілувалися ще двічі. Пан помічник судді попрохав віддати йому другу кадриль і дістав її. О три чверті на дев'яту вони поцілувалися тричі, і пан помічник судді дістав ще один чардаш та третю кадриль. О дев'ятій вони підвелися й пішли вечеряти. Дорогою вони цілувалися багато разів, і пан помічник судді дістав передостанній чардаш, останній чардаш і чардаш до самого ранку.
Отож йому легко було виступати за те, щоби бал не відкладали. Щасливий кавалер, який має на всі танці любу серцеві партнерку.
Тим часом військові грали першу роль у салонах та кухнях, на головному гулянні і в кожному садку, в кондитерській і в корчмах. Щаслива була панночка, до якої заговорив такий собі офіцер з золотими зірочками. Оченята в панночки сяяли, вуста всміхалися, серденько тріпотіло. Яка втіха слухати такого офіцера! Ви йому про фата моргану, а він вам одразу ж про коня або про рекрутів… Мовляв, так і так, нагнівився він і дав своєму вістовцеві запотиличника. Га-га-га… Подолали ми п'ятдесят кілометрів. Люди геть виснажилися. Йшли майже карачки, бліді-бліді, приятелю. А коли ми прийшли додому, приятелю, бачу: якась свиня не тримає кроку. "Гальт!"[1] — командую. Знаєш, як я командую? Полковник похвалив. Рота стоїть. "Лінкс форт!"[2] Перед носом у роти, приятелю, — мочар. "Нідер!"[3]— кричу. Рота падає в грязюку. "Ауф![4]. Нідер!" І ще раз, приятелю. Люди геть знемоглися. Га-га-га…
Та хіба ж може не сподобатися такий офіцер? Така влада і таке "га-га-га…" Та ще й дамі? Ворухне він своєю шабелькою. Шабелька зблисне, портупея розгойдається й заряхтить. Ґудзики горять, зірочки мерехтять, кашкет з золотими шнурами сяє. Остроги — також. Та хіба ж такий офіцер не сподобається дамі! А ще манери! Подасть вам руку цивільний — грубо, неелегантно. Офіцер низенько вклониться, та ще й ногою шаркне, та ще й усміхнеться, та ще й устигне при цьому стягнути свою білу рукавичку. Ідете ви з цивільним, то мусите пильнувати, щоб він вам на ногу не наступив. Офіцер завжди дотримує дистанцію й супроводжує вас обережно та делікатно. Ах, офіцер — це офіцер! А ще думка про те, що він захищає нас від ворога з небезпекою для життя, під кулями, під вогнем! Та як же його не кохати! Як відмовити йому, коли він про щось попрохає? Ах, офіцер! Цивільний — ніщо. Офіцер, офіцер, офіцер! Отож не дивно, що наші дами так прагли того балу і тої миті, коли прийде хтось із них, уклониться й поведе за собою в танок.
Настав день балу. Зовсім не такий день, як інші дні. У день балу прокинешся раніш і раніш підеш до установи. А в установі нудиш світом, перо падає тобі з рук. Адже сьогодні бал! Об одинадцятій ідеш випити пива — адже сьогодні бал! То чому б не піти? По обіді тільки зазирнеш до канцелярії. Треба ще вдягтися — адже сьогодні бал. То як же збавити час? Підеш до кав'ярні й сядеш грати в преферанс. Воно годилося б у цей час сидіти в установі, але ж сьогодні бал…
Та що там день! От вечір був справді не такий, як інші вечори. Це було знати й по старих добродіях. Уже о шостій вони сиділи в казино. А чому б то їм не прийти раніше, ніж завше, — адже сьогодні бал. Є підстава. І випити можна більше — ніхто їх не спитає, скільки випили, — адже сьогодні бал. І програти більше, і ризикованіше грати в карти, і пізніше піти додому — адже сьогодні бал. А як тебе спитають удома, де був, — скажеш, що на балу. А, на балу… Це вже інша річ. То чому ж тоді тобі не зіграти й не прийти додому пізніш? Ах, бале, бале, розворушуєш ти серця, розворушуєш. Навіть старі панії підбадьорилися під твоїм впливом. Ми будемо дивитися й подумки полинемо в минуле й танцюватимемо а нашим Ондрішком, Пальком, Янічком. Згадаємо давні, чудові часи… Чому я не вийшла за нього? Було кохання… Ах, якби ж то молодість вернулася, якби не промайнула так швидко… Та байдуже… Адже моя дочка розважатиметься. Вона — вродлива дівчина і матиме успіх. Радіють також старі парубки. А що, як пощастить потиснути чиюсь ручку й звеселити серце? Може, усміхнеться якась надія, а може, коли б то дав бог… не доведеться вже тримати за вікном сало в проолієному папері й власноручно готувати собі бісквітне тісто… Коли б то дав бог! Про молодь годі й говорити. Там буде моя Маренка; там буде мій Янко. "Сьогодні під час кадрилі, — думає він, — освідчуся їй у коханні". — "Ах, сьогодні він неодмінно скаже мені, що кохає!" — думає вона. Радість, радість! Хто ж би то не радів балові?
А проте, проте!..
Уже о восьмій вікна залу сяяли і чути було музику. Зал, оздоблений ялиновими гірляндами та лампіонами, був повен. Дами сиділи попід стінами на червоних шкіряних канапках. Вони були ошатні, з китицями в руках. Всі прагли музики до танців, але було ще зарано. Два плюшеві фотелі для цариці балу були ще не зайняті. Знак того, що танцювати ще не можна. При вході, оздобленому балдахіном, стояли розпорядники в чорних піджаках або у фраках, в простих чорних черевиках або в черевиках лакових, у круглих маленьких капелюхах або в циліндрах. Кожен а них мав червону троянду в петельці — ознаку розпорядника, і тільки головний розпорядник мав троянду білу. Двоє з них тримали невеликі таці з програмами балу, оздобленими голубими китичками, двоє відбирали запрошення. Решта, усміхнені й гречні, супроводили панночок і паній.
— Праворуч чи ліворуч, шановна добродійко?
— Прямо.
— Будь ласка, прямо.
— А чи прийдуть офіцери?
— Не можу знати. Можливо.
Панночка сіла. Обопільний уклін. Розпорядник іде по іншу гостю.
— Куди вволите, панночко: ліворуч, праворуч а чи прямо?
— Як вам завгодно.