Новела
Переклад: Ганна Пашко
(Епізоди з містечкового життя)
До нашого міста прийшли військові. Хто б на таке сподівався? До нашого міста! Міському голові нема де жити. Новий лікар уже півроку шукає собі помешкання. Новий адвокат позивається, що йому відмовили в приміщенні. А тут раптом — військовий батальйон. Вояки без зірочок, у вузьких штанях та високих кашкетах. Вояки з зірочками, в таких самих штанях і кашкетах. Офіцери з золотими зірочками, в панталонах, без коней, офіцери верхи на конях і один офіцер— головний командир — з золотим коміром, у чоботях і верхи на коні. І це ще в суботу! А в неділю годі було впізнати місто, його закурені корчми та кондитерську. Все аж блищало. Літні чоловіки повидобували своє найліпше вбрання. Дивина, та й годі! Подумати тільки — невже це наш міський голова? Ходить він завжди у зношених картатих штанях — байдуже, чи то в неділю, чи в будень. А зараз, гай-гай: штани — чорні, сурдут — чорний. Ще й медаль почепив, начищену, блискучу. Диви, диви: він же зроду-віку не ходив до корчми, а зараз почалапав простісінько туди. Там уже і адвокат Єжний, розводиться про війну:
— …знаєте, то ще було так-сяк. А от коли проходили Боснією…
Пан суддя на це:
— Ет, що там Боснія… От коли ми стояли в Італії…
— Що там Італія? Що Італія? — правив своєї Єжвий. — Боснія! Боснія, щоб ви знали, — це країна! Самі скелі, стрімчаки! Італія! — засміявся він. — Сонце до тебе сміється, все духмяніє… А от Боснія… Якось, пам'ятаю, був жахливий туман…
Чоловіків не пізнати: сама війна. А жіноцтво!
Докторша, скажімо, вдягла своє чорно-жовте вбрання. Спід — з жовтого шовку, а зверху— чорне мереживо. Гарне! Вона вдягала його один раз два роки тому на бал. У капелюшок встромлено велике рябе перо. Елегантно! Пані адвокатша зачісувалася цілісінькі дві години, вдягла голубу шовкову сукню, гаптовану чимось білим, лаковані черевички, шовкову нижню спідницю й узяла лорнет. Пані інженерша вбралася в свій довгий, елегантний бурнус з оксамитовим коміром. І всі пішли до костьолу о пів на десяту. А то як же. Може, їм зустрінеться отой найголовніший, з золотим коміром? То хіба можна йти так, як звикле? Треба показати себе.
Панночки, то ті вийшли вже о дев'ятій ранку. Панночка Мелузінка взула атласні черевички. Панночка Зузанка взяла до костьолу віяло з пер, на золотому ланцюжку. Панночка В'єра сяяла, мов сонце, од діамантів у вухах, на шиї, на руках. Між панночками раптом запанувала згода. Досі вони заздрили одна одній на пера у капелюшках або на те, що якась з них заворожила собі на гвоздиці, ніби її кохають. Тепер вони запросили одна одну йти гуртом до костьолу. То було чудове видовисько. Аж серце раділо.
Про служниць годі й казати. Того недільного ранку ви не побачили б жодної служниці без праски або щітки. Та, що слугувала у лікарів, сім разів прасувала своє вбрання, і однаково їй здавалося, ніби воно зім'яте. Прислужниця суддів забула нагодувати свиню — так завзято чистила собі черевики. Служниця помічника судді поцупила в своєї господині парфуми, та ще й сказала, що зачісувати панію їй ніколи. Сьогодні по обіді вона піде гуляти, хай би хоч що їй говорили.
Проте все це можна було б ще пробачити військовим, коли б вони прийшли не перед самісіньким літнім балом, призначеним на вівторок. Відкладати бал не можна. А військові з'являться, коли їх навіть не запросиш. Запаморочать голови панночкам. Панночки запишаються, з ними навіть не порозмовляєш до ладу. Звісно, їм аби тільки військовий кашкетик, шабелька, ґудзики. Те, що блищить. Вони летітимуть на цей полиск, наче комарі на світло. Може скоїтися лихо. Досі як гарно було. Аж любо глянути. Самі парочки, і то парочки вірні, постійні. Кожна дама мала свого кавалера, кожен кавалер — свою даму. Незмінно. Йдеш уранці на службу, на вулиці— парочки. Ідеш зі служби на обід — те ж саме. Ідеш по вечері на прогулянку, знову бачиш навкруги самі парочки. Дріботять одна за одною, наче вальдшнепи. Так солодко, тихесенько щебетали поміж собою, тільки й чути було "с-с-с-с-с" або "ц-ц-ц-ц". Або не щебетали, а мовчки дивилися одне одному у вічі довгим поглядом кохання. А й справді, наше місто було юдоллю кохання й поезії. Отож за таких обставин прихід військових мав прикро вразити серця закоханих кавалерів. Погляне одна на такого собі офіцера з зірочками та в панталонах, погляне друга, третя — і кавалери будуть нещасні. Може статися таке, що банк лишиться без урядовців, адвокати — без помічників, контори — без адвокатів, поземельна управа та цивільний суд — без помічника судді та писарів. Усе забере собі річка, що тече побіля міста.
— Треба відкласти бал! — висунули гасло дехто з розпорядників.
— Так, відкласти! — підхопили інші.
Містом полинула жахлива звістка — бал відкладається. У кав'ярні скличуть нараду: на який термін відкладати?
Про це почула пані докторша.
— Де ж пак! — розгнівано мовила вона і подумала собі: "Та перед ким же я потім пишатимуся своїм чорно-жовтим убранням і гарними золотими косами?"
— Атож! — завважила адвокатша. — Це нетактовно з боку молоді. Вона взагалі не знає звичаю. У нас молодь зовсім не така.
А сама при цьому подумала: "Які красені всі ці офіцери! Вони побачать моє вбрання. А воно, їй-право, краще за докторшине. Впадатимуть біля мене. А коли помітять, як я вмію дивитися крізь лорнет, то будуть геть зачаровані. Чоловік ревнуватиме".
Те ж саме сказала й подумала дружина судді. І всі дівчата. Жінки сказали чоловікам, що й до чого. Пан суддя — адвокатам, адвокати — своїм помічникам. Лікарі, як звісно, завжди під пантофлею в жінки. На нараді помічник судді перший виступив проти того, щоб відкладати бал.
— Не можна відкладати! — гарячкував він. — Інакше-бо я відмовляюсь од розпорядництва! — тут він гупнув кулаком по столу. — Скажіть, будь ласка, хіба ж так можна? Запрошення розіслано, плакати видрукувано, то хіба ж так можна?
Цивільний суд з поземельною управою одразу ж підтримали його. Якщо пан помічник судді так, то й ми так. А й справді, хіба ж так можна…
— Не можна, не можна! — загукали вони враз.
— Все вже упоряджено.
— Дами готові.
— Букети замовлено.
—Підлогу натерто.
— Олеандри привезено.
— Віяла позичено.
— Музик найнято.
— Музик найнято…
Разом з писарями галасували й помічники адвокатів.
— Отже, не відкладаємо? — знову запитав помічник судді.
— Ні! — загула кав'ярня.
— Дякую.
Отак і вирішено справу. І з цього теж видно, яка чудова згода панувала в нашому місті. Але треба сказати відверто, що помічник судді не мав чого боятися. Хоч він теж був закоханий, але його кохали щиро й віддано. Він знався на цьому ділі, та й до того ж цьому дуже сприяли його фізичні та духовні якості. Він був білявий молодик з великим чубом, зачесаним на правий бік. На велике опукле чоло поетично спадали кучері. Очі — сині, обличчя — ніжне, делікатне, довгасте, з легесенькими рум'янцями. Постава — мускуляста. Вуса — рудуваті, але пишні й кучеряві. Словом, красунь. А ще він був дотепний, красномовний. Він вам не скаже, як ото інші: "Погана погода", а дотепно, гарно: "Небо сьогодні сиве, як ваше пальто, шановна добродійко!" Нізащо в світі він не сказав би просто, як інші: "Як ся маєте, куди прямуєте?" — але: "Ваше обличчя свідчить про те, що ви себе чудово почуваєте й простуєте, люба панночко, до вашої шановної приятельки. Я не помиляюся?" Так, він був дотепний. А ще він умів одягатися. Інші носили звичайне, літнє вбрання, він — біле, фланелеве. Інші ходили без рукавичок, він носив легенькі, прозорі, шовкові рукавички. Інші носили, грубелезні палиці, він — тоненьку, як мізинчик. Інші вимовляли "пардон!" просто, а він з французьким прононсом. До того ж іще мав гарне прізвище — довге, чверть години вимовляти. А ще — коронка на кожному носовичку, на табакерці, на паличці, на шкарпетках. Навіть сигарети в нього були з коронкою. Словом, він міг почувати себе щасливим — він мав усе. Всі намагалися наслідувати його, але жодному це не вдавалося. Тільки-но хто одягне схожу краватку, він одразу ж замовляє собі якусь надзвичайну. Тільки-но помітить, що хтось носить тонку паличку, він уже має паличку ані тонку, ані товсту. Ви подумаєте: "Ну, цей піджак чудово пошито, так, як у помічника судді". А він побачить вас у ньому, і шо ж, ви гадаєте, скаже?
— Хто це шив вам піджак? У Пешті шито, еге ж?
— Атож.
— Видно, і там уже завелися дурисвіти. А в якого ж кравця?
— У Чурая.
— Партач. Рукава геть немодні. Ґудзики перламутрові. Де таке чувано? Навіщо ви шиєте в Чурая? Погляньте: оце шив Мезен. Елегантна підкладка, внутрішні кишені, рукава. Ось погляньте!
Так само він говорив про штани і гудив геть усе. І настрій у вас псувався. Купили ви собі, скажімо, цигарницю. Вийняли ви цигарницю перед помічником судді, а він уже помітив, що нова.
— Що це у вас за цигарниця?
— А що?
— Ну, досить гарна.
— Невже?
— Щоправда, трохи неоковирна, але досить гарна. Погляньте на мою — справжня крокодиляча шкіра. Правда, коштує вісім золотих, але погляньте, яка вона. Ось натисніть тут. Відкриється. Ось тут — сигари, тут — сигарети. Підбита замшею. Погляньте-но.
Приміром, розкуражилися ви у кав'ярні. Там сидів і помічник судді, тож вам хотілося справити на нього враження.
— Пляшку шампанського! — гукнули ви буфетникові.
— Ви яке п'єте?
— "Тьорлей".
— Хіба можна? Боронь боже!
— А що?
— То вже краще молоко. А втім, тут доброго не дістати, де ж пак! То ми вдома пили чудове. Ото якби таке дістати! То була розкіш! Щось неймовірне. Боги на Олімпі такого не пили…
Він гудив усе й усіх. Він підкорив собі ціле місто. Всі його обожнювали, а надто дами. А зокрема панночка Олінка. Ах, панночка Олінка! Аж дрож проймає на саму згадку про неї. Яка вона була красуня! Перша красуня. Висока й струнка. Коси, як то кажуть, золоті. Ах, яка красуня! Щічки такі рум'яні, що аж віри не йметься, і не м'які, не прив'ялі, а пашать здоров'ям. Вуста, шия — усе ніби відлито в найкращій формі. Краса! А яка цнотлива і неприступна! Багато хто пробував здобути її сердечко, але марно. На ніжні слова в неї була відповідь одна:
— Облиште.
Ви їй:
— Яка ви гарна, панночко!
— Облиште, — чути у відповідь.
— У вас зубки, наче перла.
— Облиште.
— Я вас кохаю.
— Облиште.
Отака-то вона була цнотлива і неприступна.