Коли ти пишеш листа приятелеві, чи не гнітить тебе думка: пильнуй! А раптом твого листа розпечатають, прочитають і використають як документ проти тебе. Коли ввечері ти лягаєш спати, то ніколи не знаєш, чи прокинешся ти у власній постелі, а чи на якихось арештантських нарах. Занадто вже піклуються про твоє приватне життя, про твої думки, почуття, розмови, листи, взаємини. Ти повинен мислити тільки так, як вони, відчувати тільки так, як вони, казати тільки те, що вони напишуть, писати тільки те, що вони скажуть. Не можна шушукатися, заборонено слухати те, що ти хотів би. Вони визначають, що тебе має тішити, а що — засмучувати, які картини та скульптури тобі мають подобатися, що їсти і скільки, який значок носити, як вітатися, в кого закохатися, з ким одружитися, скільки дітей наплодити, коли й де прогулюватися, які корчми, кав'ярні та ресторани відвідувати, коли повертатися додому, яке товариство можна приймати у власному домі, скільки мати прислуги, якою фарбою пофарбувати свою вивіску, де купувати, в якого лікаря лікуватися, якого найняти адвоката, хто може стати на чолі приватного торговельного закладу, хто — в управі. Коли ти маєш власний будинок, то тебе виженуть з нього за двадцять чотири години, бо він стоїть на вулиці, де заборонено тобі мешкати, або ж його потребує інша, визначніша за тебе особа. Коли в тебе є майно, то його заберуть, бо інші такого майна не мають; коли ти крамарюєш — хай навіть ганчір'ям або брухтом, — тобі дадуть компаньйона, який, хоч не сприяє ані розумом, ані грошима розквіту твоєї убогої торгівлі, а проте, забирає собі вісімдесят відсотків прибутку — мабуть, за те, що курить люльку за прилавком. Коли ти державний урядовець або ж одержуєш пенсію, що її ти заслужив потом і кров'ю, тебе першого-ліпшого дня можуть вигнати з установи, а пенсію відібрати тільки тому, що їм не до вподоби твоя мавпяча фізіономія. Хай ці сіромахи йдуть з торбами або хай слухають концерти "Усміхненої Словакії". Словом, отака-то "Радість нашого життя"…
Мальвік гупнув по столу.
— Ми вже не люди! Ми — каміння, що його кожен може копнути. Каміння — німе.. Нічого не скаже. А ми — гірші! Каміння хоч загуркоче, а ми — анічичирк… Люди зникають, наче голки. Сьогодні — один, завтра — другий. Не знаєш, де вони подалися. А чутки йдуть. Арештовано його. Ні, не арештовано — розстріляно, ні, не розстріляно — повішено, ні, він живий, але його катують, волосся йому виривають, усі зуби повибивали, А за що? Завинив. Чим? Словом, бо він щось сказав; листом, бо він щось написав; чином, бо він щось учинив; життям, бо колись він грав не останню роль; розумом, спритністю, бо він набув собі маєток — звісно, шахрайством; він завинив тим, що має великий прибуток, тютюнову крамничку, кав'ярню, склепик — отже, він небезпечний. Розум, маєток, гроші, спритність, сумлінність, великі прибутки, тютюнову крамничку, кав'ярню, склепик можемо мати тільки ми, і тільки ми маємо право говорити, писати й чинити так, як нам заманеться. Не будемо плекати гадюку коло нашого патріотичного серця. Не віримо ми їй, не віримо! Це зрадник. Сплюндрувати його, арештувати, закатувати, вбити! Хай навіть він нічого не вчинив, нічого не сказав, нічого не написав, проте він має щось таке, чого бракує нам. Він не наш. Цього досить. Коли він удає, ніби він наш, то тільки прикидається, щоби зберегти свій маєток, ошукує нас. Геть його!.. У нас вистачить людей, аби стежити за вами, підступниками. Цілі юрби стежать за вами, а ви й не знаєте, хто саме. Може, це ваш найліпший друг, може, ваша власна жінка, ваша власна дитина. Монета — ось той райський змій, що спокусить, за невеликим винятком, кожного сучасного Адама та Єву… Вони досягли свого — життя немає. Люди не вірять одне одному. Бояться одне одного. Давні знайомі не пізнають одне одного, коли випадком зустрінуться. Вони стають сліпі й німі, але нашорошують вуха. Вся країна наче перетворилася на божевільню заляканих сліпих і глухих, які, проте, кожен звук чують удесятеро виразніше. А доглядачі, замість заспокоювати їх і піклуватися про них, як воно годилося б, намагаються надягти на них гамівну сорочку, щоб вони стали нерухомими, безпорадними та ще заляканішими.
— Страшне те, шо ти кажеш, — мовив я, приголомшений його словами, — навіщо все це?
— Вони залякують інших, бо самі бояться. Це повітряний напад на людей без літаків та без бомб, але наслідок один: люди ховаються й ховають у собі все, що робить їх людьми. Це звірячий страх, схожий на той, що поймає собаку перед грозою. Я маю, признаюся тобі, весь час таке передчуття, ніби скоїться якесь лихо. Коли я наважуся вийти, як, приміром, сьогодні, мене гнітить думка, що хтось мене приголомшить, що згори впаде цеглина й розтрощить мені голову; я обминаю кожного поліцая, аби той не арештував мене, уникаю дітей, аби вони мене якось не скривдили, а вдома, вночі, замикаю двері, що провадять де іншої кімнати, аби не бачити темряви, в якій мені весь час увижається велике блискуче око та біла рука з револьвером; я запинаю завісою бібліотеку, аби звідти ніхто не підглядав, що я роблю… Так, і ті, що нас залякують, самі налякані до нестями. Вони бояться усього, що може підкосити їхні солом'яні ноги й вихопити пужку влади з їхніх тремтячих рук. Вони тримаються єдиним — страхом. Вони страшні, бо люди бояться. Загальний страх. Загальне сум'яття. Настрахані бояться страховиська, а страховисько — настраханих. Нема життя…
— Не треба боятися.
— То й не бійся.
— А що ж тут треба було б зробити? — запитав я. — Є дві можливості. Або щоб генерал не боявся. Коли не боїться генерал, то сміливі й вояки. Або, коли генерал боїться, треба, щоб вояки були сміливі, тоді й генерал добере сміливості. А в нас виходить так, що й генерал боїться, й вояки.
— Та це вже хто як, — заперечив я.
— І найгірше, — провадив Мальвік далі, — в нас генерал страхає вояків, а вояки — генерала.
Щось застукотіло. Звук був такий, ніби хто постукав по порожньому глиняному горщику. Я не міг збагнути, що то таке. Мальвік сполотнів. Повіки йому затремтіли. Він обома руками вхопився за бильця фотеля, мабуть, щоб не впасти з переляку.
— Телефон під подушкою, — ледве вимовив Мальвік, якому затамувало дух. Вибалушивши очі, він запитав мене: — Хто може тепер телефонувати? О цій порі?.. Шукають мене. Хочуть знати, чи вдома я.
— Але ж зараз день, а вони ходять тільки вночі, ти ж сам казав, — заспокоював я його й підвівся, щоб підійти до телефону.
— Ні, стривай, не підходь. Мене немає вдома, — хапнув він мене за рукав.
Телефон замовк. Мальвік схопився на рівні. Він не міг сидіти. Почав ходити кімнатою туди й сюди. Відсмикнув завісу на бібліотеці й витяг зі спідньої полички саквояж. Відкрив саквояж і поглянув, чи все найнеобхідніше там є. У ті часи багато хто мав такого саквояжа, про всяк випадок. Мальвік не міг себе опанувати навіть при мені. Він похмуро блимнув на мене. Здавалося, хотів тим поглядом вигнати мене з кімнати. Коли б мене там не було, то він утік би сам. За кілька хвилин я попрощався. Він ледве приховував радість, що я вже йду. "Пропаща людина", — думав я, йдучи сходами, й кляв подумки всіх страховиськ і настраханих.
Я правду казав, що Мальвік — пропаща людина. Через кілька місяців по тому хтось подзвонив до мого помешкання. Я пішов одчинити. Передо мною стояв згорблений старий, з сивими великими вусами й широкою, довгою, розкошланою бородою. На грудях у нього був орден. На собі старий мав м'який гостроверхий повстяний капелюх з пошарпаним шнурком і, — що було найдивовижніше — короткі засмальцьовані шкіряні шорти з торочками, короткі брудні шкарпетки та подерті сандалі на худих волохатих ногах. Він зайшов до передпокою.
— Що вам треба? Кого ви шукаєте? — зупинив я його. Він обережно відвів мою руку й голос йому затремтів: — Адже я тут мешкаю.
— Як вас звуть?
Він поглянув на стелю, обвів поглядом стіни й простогнав:
— Я навіть не знаю.
— Це помилка. Ви тут не меншаєте, — я спробував був переконати його, хоча вже й збагнув, що маю до діла з причинним.
— Але ж я десь тут мешкав, у моєму власному будинку. Потім його в мене забрали, навіть нічого не заплатили, — мовив він непевно.
— Яка вулиця, який номер?
— Коли б то я знав.
Я уважніше придивився до його обличчя. Щось знайоме промайнуло на тому обличчі. Погляд — колючий. І рот — бліда спідня губа наче іронічно відкопилена. Глибокі зморшки від крил носа до вусів. Червоний рубець над правим оком, напрочуд рівні кущаві брови…
Але тут до передпокою вбігла незнайома дівчинка й схопила старого за руку.
— Ходи, дядю. Ти он там мешкаєш, — дівчинка показала головою кудись назад.
— Он там? — закивав головою він. — Оце мій дім.
І він рушив далі.
— Як звуть цього пана? — нахилився я до дівчинки, щоб перевірити свій здогад.
— Це наш дядя, пан Мальвік. Він усе тікає від нас і шукає свій дім.
— Ой друже, любий, нещасний друже, ходи до мене, — я схопив його під руку. — Мій дім — твій дім. І ти, дівчинко, ходи сюди, — запрошував я їх зайти. Вони пішли, і серце моє краялося від жалю.
"Він шукає свій дім!"