Тоді вони звалили усе на молодого попа:
— А хіба що? Йому й цього забагато. З таким вантажем і теля упоралося б.
По щирості кажучи, преподобний пан Янош Бейї не привіз з собою до Глогови нічого зайвого, але і у Глогові він не знайшов якихось вигод: чекав тут на нього лише спорохнілий парафіяльний будинок, який рідня його попередника увесь обчистила до нитки, залишивши тільки миршаву собаку, улюбленицю небіжчика; собачка по виду та по шерсті нічим особливим не відзначалася, та завдяки своїй злощасній натурі зажила лихої слави і опинилася тепер у скруті; втративши свого годувальника, вона, проте, зберегла його звичаї і вирушала опівдні по селу в обхід, зазираючи підряд на всі кухні, — як це й було заведено у них з її небіжчиком-господарем, котрий щодня запрошував сам себе на обід чи то в одну, чи то в другу хату по черзі і приводив з собою свою собаку.
Собачка на ім'я Вісла (навіщо тільки було так далеко ходити по назву ріки, коли просто під боком, через околицю, тече своя блискуча Бєла Вода?) невдовзі гірко пересвідчилася, що вдвох із панотцем їм перепадало значно більше; тим часом раніше вона із своєю собачою філософією вважала, що його преподобіє її об'їдає. Може, воно й так, зате у нього були авторитет і становище! А тепер Віслу гнали з усіх кухонь, перш ніж вона встигала щось поцупити, а часом і добрим стусаном пригощали на додачу.
Одне слово, собачка була худюча і мізерна, коли прибув новий священик; церковний сторож показав йому майбутнє його помешкання: чотири голі стіни, садок, що заріс лободою, порожній хлів та порожню комірчину.
Бідний молодий священик усміхнувся:
— Невже це все моє?
— Усе ваше, усе, що ви тут бачите. І ще ця от собачка на додачу, — цілком добросердно відказав Славік.
— Чия це собачка?
— Вона, значить, ніби як спадок од небіжчика — пана превелебного. Хотіли ми спершу порішити цю шавку, та духу забракло, — бо що, коли побачить з небес старий панотець, та, не доведи Господи, привидиться уночі через неї.
Собака дивилася на нового священика покірливими, сумирними очима, наче про щось благаючи. Можливо, причиною такого меланхолійного настрою був вигляд сутани.
— Я залишаю її у себе, — сповістив молодий піп і нахилився, щоб поплескати по спині охлялу тварину. — Хоч одна жива істота буде поруч.
— Діло кажете!— вишкірився сторож. Для селянина поглузувати з попа — то найбільша втіха. — Треба ж з чогось почати. Частіше, звичайно, так ведеться, що спершу майно собі набувають, яке стерегти треба, а тоді вже і сторожа. Але воно й так буде добре, пане превелебний.
Священик посміхнувся, а посміхатися він умів так безневинно, як дівчина. Йому й самому було ясно, що коло діяльності старої Вісли буде помітно обмежене і у товаристві собак вона буде дуже самотня.
Тим часом у священика на подвір'ї збиралося дедалі більше людей; молодиці зупинялися віддалік і перемовлялися: "Господи Боже, такий молодий, а вже піп". Чоловіки підходили ближче і віталися з ним за руку:
— З приїздом! Тут вам буде добре.
— Довіку живіть з нами!— вигукнула старенька бабуся.
— Хороший, бач, виходився! Славна жінка була мати, що породила такого сина, — додала й собі якась літня жінка.
Одне слово, всім до душі припав новий пастир. Він привітно і статечно поговорив трохи з літніми людьми, а тоді, поскаржившись на втому, подався до вчителя, куди його тимчасово призначено на квартиру, доки він сяк-так не впорядкує парафіяльний будинок і доки в нього не з'являться якісь прибутки.
До вчителя його супроводжувала вже тільки місцева старшина, безпосередньо причетна до церковних справ: Петер Славік, глоговський багатій Міхай Гонгой та Дєрдь Клінчок, мірошник.
Молодий священнослужитель докладно розпитав їх про суєтні мирські справи і всі відомості занотував, щоб зробити деякі розрахунки.
— Скільки душ у вашому селі?
— Мало не п'ятсот буде.
— І як платять священику?
Статечні люди щиро повідомили, скільки належить його преподобію дров, скільки мірок жита, скільки zlevki[3].
Молодий піп ставав усе сумніший та сумніший.
— Не густо, — сказав він зажурено. — Ну, а який орар?
— Та орар чималий, — відповів всевідаючий Дєрдь Клінчок. — І за похорон належиться — правда, це вже який небіжчик буде; та й весілля не всі однакові, хоч, самі знаєте, тоді кожен розв'язує калитку... А за хрестини цілий пенге виходить... Це вже неабищо.
— А скільки весіль буває щороку?
— Гм, це від картоплі залежить. Багато картоплі — багато весіль. Усе урожай вирішує. Чотири-п'ять, либонь, набереться.
— Зовсім мало. А вмирає скільки?
— Гм, а це вже від того, яка картопля вродить. Негодяща картопля — багато народу мре, а коли добра — нехіть помирати. Нема дурних помирати, коли картопля добра... Та ще щороку одного-двох у лісі деревом торохне або яке інше лихо спостигне — перекинеться, приміром буду казати, чоловік у приярок із возом, тяжку смерть прийме. У найкращий рік до восьми смертних випадків трапляється.
— Та не всі ж бо до попа потрапляють! — докинув глоговський багатій, пихато поправляючи косу, заколоту позаду гребінцем.
— А це як так?— здивувався священик.
— Декотрі і зовсім на кладовище не потрапляють. Загризе вовк чоловіка, а про те й гадки не має, щоб до парафії заявити його.
1 Z 1 е v k а — вино, яке одержує священик від виноградарів; воно зливається в один великий дзбан і на смак досить незвичайне. (Прим, автора).
— А інший влітку в чужій стороні Богу душу віддасть, — додав від себе Дєрдь Клінчок, — і про тих до війта тільки цидулки доходять.
— Що ж, перспектива зовсім погана. А як стоїть справа із землею? Скільки церковної землі у парафії?
На це питання відповісти забажали всі троє одразу. Дєрдь Клінчок натис на Петера Славіка і сам став перед служителем Божим.
— Землі? Скільки землі, питаєте? А скільки душа забажає... Треба вам сто гольдів... Та що ті сто! П'ятсот можете взяти!— із запалом вигукнув Клінчок. — Ми нашого панотця землею не обділимо!
Обличчя священика трохи проясніло, та цього не міг стерпіти капосний Петер Славік.
— У Глогові, з вашого дозволу, земля досі ще
не поділена. Нема у нас поземельної книги. Була якась поземельна книга, та у тисяча вісімсот двадцять третьому році згоріла заразом із громадською скринею. Тепер у нас такий порядок: бери собі кожний,
скільки подужаєш, цебто скільки коней у тебе та скільки сили у руках маєш. Виоре свою ділянку чоловік і вздовж і впоперек, допоки земля йому служить, а зсунеться, приміром, чи обсиплеться, зараз інший ґрунт собі уподобає. Половина землі у нас завжди гуляє, хоч, правда, земля та негодяща, за неї і братися не варто.
— Розумію, — зітхнув священик, — у цю половину і входить церковна земля.
Що й казати, майбутнє не обіцяло йому нічого втішного, однак поступово до нього повернулося відчуття душевної рівноваги, а всі тривоги та неспокій гамувала молитва. Молитва належала йому цілком і повністю, вона була тією нивою, що вічно колосилася і на якій він завше мав ужинок, вкрай йому необхідний: терпіння, надію, розраду, задоволення. Він почав потроху опоряджувати своє помешкання, щоб зробитися, нарешті, самому собі паном. Лише капелан може зрозуміти, що це означає. На щастя, він розшукав у сусідньому селі Копаніце давнього шкільного товариша. Тамаш Урсіні, дебелий, незграбний чоловік, різкий та нелукавий у розмові, мав чуйне серце. Він позичив йому гроші.
— Твоя Глогова — глухий закуток, — сказав Урсіні. — Далебі, це не єпископство у Нітрі. Та чим тут зарадиш? Худа череда — і пастух худий. Доведеться тобі потерпіти. Даниїлові серед левів було значно гірше. А твої парафіяни врешті тільки вівці.
— Вівці, та й ті без хутра, — додав сміючись священик.
— Є у них і хутро, та немає в тебе добрих ножиць.
Минуло небагато часу, і священик, придбавши на
позичені гроші меблі, одного прекрасного осіннього дня перебрався до власного будинку. Яка то була втіха — походжати неквапливо у власній оселі, давати лад власним речам і, нарешті, солодко заснути у власній постелі, на тих самих подушках, для яких ще мати ощипувала пір'я. Він заглибився у свої думки і надовго поринув у мрії; перш ніж заснути, він порахував колоди на стіні, щоб не забути, що йому присниться.
І він не забув, — це був чудовий сон. Йому снилося, що він бігає за метеликами на луках за рідним селом, збирає пташині гнізда, заливає ховрашину нору, пустує із своїми друзями, дівчатками та хлопчиками; він навіть побився з Палі Сабо і тільки-но зібрався дати йому добрячого прочухана, уже намірився був лозиною, коли раптом хтось стукнув ізнадвору в шибку.
Священик прокинувся, здригнувся й почав терти очі, відганяючи солодкий сон. Був ранок, світило сонце.
— Хто там? — гукнув він.
— Одчиняй, Янко!
Янко! Хто міг назвати його Янко, звернутися до нього на "ти", хто міг заговорити до нього по-угорському? Хіба що один з веселих друзів, з якими він щойно розлучився уві сні.
Він схопився з ліжка і підбіг до вікна.
— Хто там? Хто мене кличе?
— Це я, твій земляк, Мате Біллегі. Виходь, Яношко... цебто вийдіть, будь ласка, на хвилинку, ваше преподобіє, я тут привіз вам дещо.
Священик поспіхом накинув на себе одежу. Серце шалено забилося в грудях. Чутлива душа його, либонь, уже здогадувалась, передчувала лиху звістку. Він відчинив двері і вийшов із сіней на ганок.
— Я тут, пане Мате Біллегі. Що ви привезли мені, чоловіче добрий?
Та пана Біллегі у дворі вже не було, він стояв на дорозі біля воза, навантаженого лантухами, і відв'язував кошик, у якому сиділа мала Веронка і гуска. Коні Шармань та Фечке стомлено опустили голови. Шарманю дуже кортіло прилягти, і він раз у раз ладнався приклякнути, та заважав дишель. Хитнувшись убік, він відчув, як упряж боляче уп'ялася йому в шкіру, — а .коняча честь не дозволяє лягати на спочинок, поки хомут не знято. Надзвичайний, винятковий випадок, коли кінь лягає, як був у збруї. У коней сильно розвинуте почуття обов'язку.
Мате Біллегі озирнувся і побачив священика, що стояв на порозі.
— А ось і Янко! Ну й виріс же ти! Який довготелесий зробився! Ото здивувалася б твоя матінка, коли б жива була. Хай їй чорт, цій мотузці, міцно ж я її зав'язав!
Священик ступив два кроки до воза, де пан Біллегі тупцював і далі, відв'язуючи кошика.