(Дорі навіть жаб обікрав, перейнявши їхній вигук).— А куди ви поділи цю силусиленну грошей?
— Дома заховали в надійному місці.
— Та хіба не краще було б,— почав фівбіро,— покласти гроші в касу нашої волості, зберігати їх в залізному сейфі?
Габор Коппонто, якого штовхнув ліктем сільський староста, відповів:
— Ми вважали, достойний пане, що коли волость щось проглине, то вона того вже ніколи не виплюне.
— Як ви смієте таке говорити про волость? — гримнув фівсолгабіро.— Це легковажно з вашого боку. Ви добре знаєте, що в Беніо повно злодіїв. Там навіть з невичерпної посудини біблейської бабусі вкрали б останню краплину оливи. Лише стара Сибілла була настільки розумна, що бутель з оливою тримала не в вашому Беніо. Та й околиця села нічим не краща. Тут блукає розбійник Яношік з своїми дванадцятьма хлопцями. Він про все знає. Минулого тижня переказав з лісу моєму кумові Анталові Докушу, щоб той передав його людині два великі шматки сала, а для нього самого нові чоботи. Сало Докуш передав, а відносно чобіт побожився, що в нього немає нових. Після цього Яношік переказав, щоб той не говорив дурниць, бо чоботи у нього є, вони лежать у спальні на дивані. Так і було: в обід приніс їх з Уйгеля циган-листоноша разом з бляшаною коробкою, а служник поклав чоботи на диван, не попередивши про це пана. В таких умовах небезпечно тримати гроші вдома.
— Ми свої гроші охороняємо,— виправдувався староста і поправив гребінь, що стирчав у нього в волоссі,вночі і вдень стоїть варта біля них. Один вартовий в приміщенні, а другий надворі.
Всі останні теж запевняли, що вартові з вилами стоять всередині приміщення й зовні.
Але фівсолгабіра це не переконувало. Що більше вони наводили аргументів, то настирливіше він заперечував їм.
— Ви чуєте, це нічого не значить, бо вартові теж люди, їх можна намовити, хитрі жінки очима можуть полонити їхні серця, а коли людина віддала серце, сумління в неї похитнеться.
Пан Жомбейк тільки таємничо посміхнувся.
— Ми і це добре обміркували, зважили.
— Що, що? — схопився на ногй Іштван Дорі.
— Гм,— відповів літній староста, озирнувшись, чи немає тут кого стороннього, кому не слід чути його слів, і хитро примружив очі.— Адже гроші лежать зовсім не там, де стоять вартові, а зовсім в іншому місці.
Барон розсміявся вголос від цієї селянської хитрості і відпустив представників села.
Через двір до барона прямував гайдук, і з ним він встряв у розмову, бо всім цікавився і любив побазікати.
— Ну, що нового в селі, старина? Де був? Що бачив?
— Бачив двох студентів, у подвір'ї корчми курчат ловлять.
— Курчат? Невже ж вони курчат живими їдять?
— Корчмарка пустила на них студентів, хоче засмажити курчат, бо голодні, як вовки. А втім — панські діти. Один з них навіть граф.
— Куть-куруть! — вигукнув барон.— Не знаєш, як їх звати?
— Ні, не знаю.
— Коли так, то біжи й приведи їх на обід.
Курятина вже плавала в гарячому жиру, що сердито шкварчав та булькав, коли гайдук прийшов сповістити студентіn про те, що його високоблагородіє пан барон Дорі вітає юнаків і буде радий бачити їх у себе на обіді. Треба поспішити, бо вже накривають столи.
Студенти до їжі завжди ласі: апетит є апетит. Вони вже готові були йти, але перед тим хотіли уладнати справу з корчмарем. Вони обхідними дипломатичними шляхами намагались дізнатися, чи той не буде сердитись на них.
— Смішно,— відповів корчмар.— У барона кращий обід. А кращий обід вартіший поганого.
— Це правда, але скільки ми вам винні за курчат?
Той сердито відповів:
— Хто не їсть, той і не платить.
— Але курчата — вбиті, а це все-таки шкода.
На це, справді, пан Дьєрдь Тот зніяковів, навіть зашарівся: невже ж студенти кепкують з нього? Потім погладив свій круглий живіт і не без образи сказав:
— Шани мені нема. За кого ви мене приймаєте? Хіба я якийсь кравець, у якого живіт приріс до хребта? Я сам поїм, голубчики мої, я три-чотири обіди з'їдаю за день, то якось і двоє курчат з'їм. Ergo nulla mentio fiat de iis, quia statuш non suпt* (*Отже, про них немає що говорити, тому що їх зараз же не буде (лат.)). Перед тим, як взятись за них, принесу собі два солоних огірки.
Добре, весело жилося тоді. Студенти розпрощалися з корчмаркою, яка так розчулилась, ніби двадцятирічне знайомство зв'язувало її з ними, наказувала, коли будуть повертатись назад, зайти: до того часу саме підросте новий виводок курчат.
Нарешті студенти направились до палацу. Вже здалеку їм привітно посміхався з-за дерев червоний черепичний дах палацу. Боже мій, наскільки іншими були в той час палаци! Якоюсь гордою войовничістю віяло від їхніх побілених стін. Біля воріт зразу починалися високі тополі, виструнчившись в одну лінію. По двору ходила пава. Ішла тихо, несучи свій довгий хвіст — красивий і великий вантаж пір'я. Навколо була святкова тиша. Її час від часу порушував шум сторічних дубів, заглушаючи стукіт сільських підвід, що котяться шляхом. Ранньою весною, коли ще нема листя на них, під повівом сильного вітру гола гілка вдаряється об гілку: кіп-коп, кіп-коп, і здається, ніби вдалині крокують куруци* Ракоці (*Куруци — борці за незалежність Угорщини, що в XVII сторіччі воювали проти австрійського панування. Ференц Ракоці — проводир куруців).
Гей, Земплен, Земплен* (* Земплен — комітат в Угорщині, основний район куруців)! Благословенна кожна п'ядь твоєї землі. Тіні велетнів ходять по ній. Вони вічно живі й табором стоять у долині під невидимими шатрами. І сьогодні земля належить їм. Живі тільки для того тут існують, щоб чекати на клич мертвих. Кожний кущ, кожна грудка землі говорять про них. Вдалині заіржав кінь. Що це? Бачиш давній слід ноги? Чи не "жовтий чобіт" залишив його (*Жовті чоботи носили куруци)? Так, так, вони тут, ось вони вийдуть з туману, промайнуrь і сховаються між деревами, покажуться біля криниць. Так колись міфологія заселила ліси та криниці водяниками, мавками, лісовиками. А християнство вигнало їх геть. І пустою залишилась земля. Ох, і якою пустою! Але на цьому невеликому клаптику землі знову ожив старий поганський світ, але вже заселений він не огидними лісовиками, а міцними богатирями. Тут вони живуть, ходять, мов привиди, знімаються над землею, женуться кудись. Вони тут ніколи не можуть зникнути. І гаразд. Бо коли вони зникнуть, то живі стануть мертвими.
А ці старі палаци, ці садиби! Коли побачиш, мандрівнику, старі кам'яні стіни,— зніми капелюха! Не перед їхнім теперішнім господарем, бо іноді він цього не вартий: грає в карти, тягне дим з люльки і гикає від обжерливості. Але будинок! Будинок, хоч і записаний на нього, але не він його збудував, він учора, за порадою агента, купив його, а завтра продасть, якщо зможе заробити на ньому. Старий маєток зв'язаний не з однією людиною, а з багатьма людьми, які раніше тут жили і які житимуть тут. В цих гніздах беруть початок нитки, з яких загадковий човник долі тче на, ткацькому верстаті часу полотно історії.
А як їдять у цих палацах! Їдять так багато і готують стільки страв, що комини в печах геть почорніли від сажі. Заперечити не можна, багато селянського поту вийшло крізь ці комини з панських кухонь у вигляді диму. Комин — злодій, зате ворота — гостинні. Мабуть, тому комин і є грабіжником, що ворота привітні й перед кожним відчиняються. А колись вони відчинялись не тільки для тих, що приходять! Були часи, коли ворота відчинялись, щоб випустити когось з палацу на заклик військової сурми; коли перед маєтком проносився їздець із закривавленим мечем, тоді сідлали кращого коня, в сідлі опинявся найкращий член сім'ї, скрипіли ворота на старих завісах, і з них вискакував вершник. йому на прощання махали білими хустинками сивоволосі пані і матрони, дівчата в щовкових черевичках з непокритими головами і маленькі брати. Всі вони стояли і довго махали йому вслід. Потім він повертався або назавжди лишався там. А старі ворота знову відчинялись на звук сурми, яку не раз чути було тут: в палаці знову хтось виріс, готовий іти на бій.
Гайдук провів студентів через сад. Була рання весна, і на деревах ще не розпустилось листя, тільки абрикоси зацвіли та всміхалось своїм зеленим вбранням кілька ялин. Біля парника порався городник, викопуючи з землі спаржу. Викопавши, показав гайдукові, гордо посміхаючись, мовляв, бачиш яка виросла? Я наказую землі, обдурюю її. Родить проти своєї волі. Вона повинна була дати спаржу тільки в кінці травня, а дала тепер, хоч надворі ще квітень, бо я її примусив.
Усі панські сади шаблонні, нецікаві і сумні. Для нещасних рослин жити тут — каторга. Пани і їх вважають своїми кріпаками: і з них знущаються. Там, де рослина не підкоряється їхній волі, вони знущаються з землі. Тиран винахідливий, упертий, наполегливий. Справжнє ідилічне щастя для рослин тільки в лісі і на селянських городах, де мальва цвіте тоді, коли їй захочеться, де земля для рослин — мати, а не служниця. Там вона добровільно розкриває їй свої груди. Посіє Бижке чи Панні кілька зерен фіалки або встромить в землю гілку бегонії, то коли вони приймуться — ростимуть, не приймуться — так і залишаться. Але в більшості випадків вони приймаються. І коли заквітне ця бегонія, то пахне сильно, навіть внуки відчують її пахощі, знайшовши засушену квітку в старому, потертому молитовнику бабусі. А як погано рослинам у панських декоративних садах, де ялинці занадто гаряче, а фікусам надто холодно. Всі вони нещасні, мов раби. Цитруси та інші екзотичні рослини, яких примусили тут приносити свої плоди, вигравати кольорами, які видумала для них інша земля, сумно хиляться тут одне до одного.
Вони підійшли до альтанки, які тут всюди є. Столом служив у ній пень спиляного дерева, обструганий рубанком. На столі лежала гітара з грифом, прикрашеним голубими стрічками.
— Що, в домі є дівчина?
— Так, баронеса Марішка.
— Це добре,— сказав круглоголовий студент.
— Це недобре,— відповів другий,— бо коли є панночка і гітара, то в неї є, певно, і альбом. А коли у неї є альбом, то туди потрібно буде написати вірша, а це вже недобре.
— Ти ж все-таки талант, Янош,— засміявся круглоголовий студент.
— Тобі легко сміятись. Ти в цих справах мастак,відповів той роздратовано.— Я краще люблю дрова рубати ніж вірші писати. Між іншим, і ти вже маєш деякий досвід зі своєю "Подорожжю Ракоці в рай",додав він, вибухнувши веселим сміхом.— Два дні карцера — не жарти!
Він натякав на вірш круглоголового, в якому зображувалась подорож Ракоці в рай.