Вона носила білого домашнього чіпця, прикрасивши його кількома рожевими стрічками. Врода Саллі не потребувала ніяких прикрас. Радістю і добротою сяяли її очі, а риси обличчя свідчили про рішучість і розважність і навряд чи дуже помилимося ми, коли назвемо її щирою, розумною, милою дівчиною.
Говорила здебільшого вона, а мати слухала ніби неуважливо, беручи щипцями червоні жарини й кладучи їх на купку головешок. Слів було мало, та вкладалося в них багато. За довгі роки спільного життя обидві жінки навчилися розуміти одна одну без слів. За спиною в них, посеред кімнати, стояв стіл, накритий до вечері, а вечеря саме варилася, бо смачно пахло раз у раз, коли прочинялись кухонні двері.
— Та нова сукня, що він збирався надіслати тобі, десь іще мандрує, як і він сам, — казала якраз мати Саллі.
— Та вона ще, мабуть, і не пошита! — вигукнула самостійна Саллі. — Господи, я не подивую, коли зовсім не буде ніякої сукні! Ці женихи такі добрі, так гарно обіцяють, поки вони біля тебе, а тільки підуть, зразу всі обіцянки забуто. Але для нього то не весільна сукня, він дарує мені її, просто щоб носила, коли схочу, — дехто, може, сказав би, що то дорожнє плаття. Хай прибуде воно рано, хай прибуде пізно, — мені байдуже, бо я маю своє. Але ж котра це година?
Вона підійшла до годинника й відкрила скло, бо інакше при свічках не можна було розгледіти стрілок, та, по правді, й за дня треба було добре придивлятись, бо вузькі вікна пропускали в кімнату мало світла.
— Скоро восьма, — сказала вона.
— Восьма година, і ні тобі плаття, ні жениха, — докинула місіс Голл.
— Мамо, коли ти думаєш подратувати мене отакими речами, то дуже помиляєшся! Хай він спізнюється, як тільки хоче, або й зовсім не приїжджає, — мені байдужісінько, — заявила Саллі. Та легенький дрож у голосі засвідчив, що ті рішучі слова коштували їй деякого зусилля.
Місіс Голл те відчула й сухо зауважила, що вона не дуже вірить у байдужість Саллі.
— Та хай тобі й справді байдуже, але не байдуже мені, — додала вона. — Адже я бачу те, чого ти не бачиш; бачу, що він чудова пара для тебе і що шлюб із містером Дартоном почесний. І думаю, він буде тобі добрим чоловіком. Ото проси бога, щоб усе зладналось як слід, щоб вийшло гладенько та гарненько.
Саллі й слухати не хотіла ні про які побоювання. Звісно, все зладнається як слід, сказала вона.
— Як у тебе все міняється, мамо! — повела вона далі. — В цю хвилину, хоч би що там затримувало його, ми не так потерпаємо за нього, як він хоче опинитися тут, і думка його летить попереду і пас осяває, мов зоря на сході. Чуєш? — вигукнула вона і полегшено зітхнула, а очі їй заблищали. — Я щось почула. Так, ось вони!
Наступної хвилини й материне вухо, трохи не таке чутке, вловило знайомі звуки — хтось брався нагору, ступаючи по корінню явора.
— Так, здається, нарешті вони, — сказала жінка. — Ну, це не так уже й пізно, та й неблизький світ.
Кроки стихли, і мати з дочкою підвелися, очікуючи стуку в двері. Вони почали вже думати, чи то не хтось із сусідів, діставши Вакхове благословення, збочив з дороги, але за мить сумніви їхні розвіялись, бо хтось зайшов у сіни, тоді кімнатні двері легенько прочинилися, і на порозі стали не ті двоє мандрівців, з якими вже ми познайомилися, а блідий чоловік у злиденній одежині — майже в лахмітті.
— Ой лишенько, волоцюга! — скрикнула Саллі, відсахнувшись.
Щоки й очі в чоловіка глибоко позападали — може, більш від природженої кволості, ніж від безладного життя, хоча дещо вказувало й на те, що він жив не дуже доброчесно. Хвильку він пильно видивлявся на двох жінок, а тоді якось збентежено й принижено опустив погляд і плюснувся на стілець, не зронивши жодного слова.
Саллі виступила наперед, а мати зосталась біля каміна. Дівчина силкувалася розгледіти гостя за полум'ям свічок.
— Ой, мамо, — тихо мовила Саллі, обертаючись до місіс Голл, — це ж Філ, з Австралії!
Місіс Голл стрепенулася, зблідла на виду, а обдертого чоловіка струснув напад кашлю.
— Отак-о вернутися додому! — сказала вона. — Ох, Філіпе… ти хворий?
— Ні, ні, мамо, — нетерпляче відказав він, насилу здобувшись на мову.
— Але, ради бога, як ти втрапив сюди, та ще саме о цій порі?
— Що ж — ось я тут, — сказав Філіп. — Як воно так склалось, я сам не знаю до пуття. Я вернувся, мамо, додому, бо нічого іншого мені не лишалось. Усе там було проти мене, і що не день, то гірш.
— То чого ж ти не сповіщав нас? Ані словечка не написав за ті два чи три роки!
Син погодився невесело — так, не написав. Він сказав, що думав, сподівався все поправити, а тоді й прислати добру звістку. Згодом йому довелося полишити ту сподіванку, а далі він просто мусив вернутися додому, щоб почати все спочатку.
— Так, справи мої дуже погані, — сказав він, завваживши, як мати з сестрою жалісливо дивляться на його одіж.
Вони посадовили його ближче до вогню, забрали капелюха з тонкої руки — такої малої та гладенької, що видно було: зусилля все поправити здійснювались аж ніяк не руками. Мати знов узялася до розпитів і з сумнівом у голосі поцікавилась, чи він з якої особливої причини надумав прибитися додому саме цього вечора.
Ні з якої причини, запевнив її син. Він прибув зовсім навмання. Тоді Філіп Голл роззирнувся по кімнаті й побачив уперше, що стіл накритий трохи розкішно і для більшого товариства, ніж їх було, і що жінки вбрані якось наче святково. Він швидко спитався, що тут діється.
— Саллі виходить заміж цими днями, — відповіла мати.
І вона пояснила, що містер Дартон, майбутній чоловік Саллі, повинен приїхати до них цього вечора з містером Джонсом, своїм товаришем, та розповіла інші подробиці.
— Ми думали — то вони, коли почули, як ти йдеш, — закінчила місіс Голл.
Нужденний зайда знов утупився в підлогу.
— Я розумію, розумію, — пробурмотів він. — І чого, справді, треба було мені припхатися цього вечора? Звісно, такі люди, як я, не бажані тут сьогодні. І нічого мені тут псувати людям щастя.
— Філе, — сказала мати із слізьми на очах, але й міцно стиснувши вуста, і в голосі її почулася суворість, причина якої зосталась, мабуть, у минулому, — як ти говориш отак до мене, то й я скажу тобі по щирості. За ці три роки ти ні разу не згадав про нас. Ти покинув дім із добрим запасом грошей, з освітою, був здоровий і мав би скористатися всім цим на добро. А ти вернувся, мов який жебрак, і те, що ти прибув у дуже незручний для нас час, теж правда. Твоє повернення сьогодні може наробити нам чимало шкоди. Але знай: ти дорогий гість у цьому домі, поки він мій. Я не вижену тебе на вулицю. Як зможемо, зарадимо твоїй скруті, і… сподіваюсь, ти не тяжко хворий?
— Ні, ні. Тільки цей клятий кашель допікає.
Мати дивилася на нього з тривогою.
— Мабуть, тобі краще негайно лягти в ліжко, — сказала вона.
— Еге ж… там я нікому не заважатиму, — стомлено мовив син. — Себе занапастив, то хай же я, ради всього святого, не занапащу й вас, виставляючись отут у цих лахах. За кого, кажете, Саллі виходить заміж — за якогось Дартона, фермера?
— Так… за фермера-джентльмена… він чоловік заможний. Такого вона й сподіватися не могла. Одне слово, їй поталанило.
— Молодчага, мала Сал! — похвалив брат сестру, просвітлівши й з усмішкою звівши на неї очі. — Я мав би написати, але так, може, я думав про вас ще більше. Та заховайте мене десь. Краще я піду стрибну в річку, ніж зостанусь тут, щоб мене побачили. Тільки дайте мені чогось попити. Я стільки пройшов, що тепер мене мучить спрага.
— Так, так, ми принесемо дещо тобі нагору, — сказала Саллі, болісно скривившись.
— Ох, це якраз те, що мені треба. Але, Саллі, мамо… — Філіп затнувся, а вони чекали. — Мамо, я не все сказав тобі, — повільно заговорив він знову, все дивлячись на підлогу поміж своїми коліньми. — Хоч якого нещасного ви мене бачите, але ще гірше лихо тягнеться за мною.
Мати сумно чекала, не зводячи з нього очей, а Саллі одійшла й схилилася на конторку, прислухаючись до кожного звуку надворі та зітхаючи. Раптом вона крутнулась і сказала:
— То й хай приходять — мені байдуже! Філіпе, розказуй найгірше і не поспішай.
— Ну, то слухайте, — почав сердешний Філ. — Я не сам у всій цій біді. Боже праведний, коли б то я був сам! Але…
— О Філе!
— Я маю дружину — бідну, як оце і я.
— Дружину? — перепитала мати.
— На лихо!
— Дружину! Отак воно й буває з цими синами!
— А ще… — вів син далі.
— Ще? О Філіпе, невже…
— Я маю двох малих діточок.
— Дружину й діточок! — приголомшено прошепотіла місіс Голл, падаючи на стілець.
— Біднесенькі! — вирвалося в Саллі.
Мати знов обернулася до сина.
— Сподіваюся, бідолашечки зосталися в Австралії?
— Ні. Вони в Англії.
— Ну, тоді я тільки можу надіятися, що ти лишив їх десь у пристойному місці.
— Зовсім я їх не лишав. Вони тут — за кілька ярдів од нас. Одне слово, вони в стайні.
— Де?
— В стайні. Я не хотів вести їх у дім зразу, а думав спершу поговорити з тобою, мамо, та потроху розказати тобі лихі вісті. Вони дуже натомилися і тепер відпочивають там на соломі.
Місіс Голл була зовсім прибита. Її, виховану не без витонченості, такий крах високих замірів зворушив глибше, ніж зворушив би яку звичайну вдову заможного молочаря.
— Що ж, це треба стерпіти, — мовила вона тихо, міцно зціпивши руки. — Голодний син, голодна дружина, голодні діти! Ну та хай уже. Тільки чого все це звалилося на нас зараз, сьогодні, цього вечора? Чи не могло яке інше лихо спіткати безпорадних жінок, а тільки це прибилося, щоб на все життя зруйнувати щастя бідній моїй дівчині? Нащо ти нам заподіяв таке, Філіпе? Який порядний чоловік прийде сюди і візьме дівчину з бурлацької сім'ї, коли він не сліпий?
— Дурниці, мамо! — пристрасно мовила Саллі, вся спаленівши. — Чарлі не такий, він не покине мене. А як покине, не схоче одружитися зі мною через те, що прибився Філ, то хай собі йде й одружується деінде. Я не посоромлюся моєї плоті й крові ні перед ким в Англії!
А тоді Саллі одвернулась і залилася слізьми.
— Ось постривай, проживеш іще двадцять років, то іншої заспіваєш, — одказала мати.
Син підвівся.
— Мамо, — гірко мовив він, — як я прийшов, так я й піду. Одного тільки попрошу в тебе: дозволь мені з родиною перебути цю ніч у твоїй стайні. Даю тобі слово, що ми підемо на світанку і ніколи більше не потурбуємо вас!
Мати заговорила тепер інакше.
— О ні, — квапливо заперечила вона, — ніколи й ніхто не скаже, нібито я вигнала з дому свою дитину.