— Я кохав би вас, панночко… Але отак я вас боюся…
А й справді, моє серце огорнув якийсь жах. "Чому вона не забирає руки?" — майнула думка. Адже досі не видно було, щоб вона кохала мене. Я підсунув свого стільця до неї. Вона підвелася. Дивно, але я ніби зрадів, що вона підвелася. "Мабуть, хоче піти, — подумав я. — Але чому вона лишає свою руку в моїй? Чудно".
Вона взяла в руку малюнок. Я теж підвівся, — здається мені, що то цілком несвідомо, може, з подиву я теж підвівся, — і, тримаючи її пальці в руці, підступив до неї зовсім близько. Вона не одсахнулася, а піднесла малюнок до мого обличчя. її чорне волосся торкалося мого й лоскотало мені вухо.
— Якої ви думки про цей малюнок? — запитала вона.
— Гарний, — відповів я. Вона повернула обличчя й задивилася на мене. Чому це вона так дивиться на мене? Чекає від мене чогось? Якогось запитання? Мабуть. Я занепокоївся ще дужче. Що я їй маю сказати? Чому вона не відступає? Яка інша підступила б отак близько. Адже вона не кохає мене. Нічого не каже, чекає.
Я легесенько притяг її за руку ще ближче.
Вона дозволила. Її очі, вуста, щоки були біля самісінького мого обличчя. Я чув, як вона дихає. Жах іще дужче стис моє серце, і воно наче скам'яніло. Чого це воно завмерло? І щоки в мене холодні. Що це? Адже завжди мені здавалося, що коли б тільки крихітка почуття. Але ж вона нічого не почуває. Що це вона робить? Вона й зараз холодна і така близька. А я сам відчуваю тільки неспокій у серці… Вона чекає на щось. Мовчить. Знову поглянула. Чекає. Що їй сказати? Але ж я повинен щось сказати, щось діяти. І ніби тільки з чемності я обхопив її голову й притулився до неї вустами. Холодні щоки. І вуста. Як завжди. Мовчазна, незворушна. Коли б хоч крихітку кохала, то була б зараз лагідніша… Боже любий! Вона поклала свою голову мені на плече. Ніби голова сама похилилася… Що їй сказати? Адже вона не кохає, не кохає — це я бачу й відчуваю. Але ж треба щось сказати. Як я її запитаю, чи кохає мене, і вона відповість, що кохає, що я діятиму? Адже вона мене не кохає. Зараз я їй справді не повірив би. Так раптом зрадити себе і залишатися холодним. Ні-ні!.. Але й моє серце мовчить. Я мав би бути схвильований, а натомість — наче мертвий. Вона здивувала, вразила мене. Якесь запитання спалахує в моїй голові. Навіщо вона так учинила? Я шукаю відповідь і не знаходжу. Я стаю незграбним, дерев'яним.
Щось зашамотіло у садку. Вона перша звела голову й пішла до сходів подивитися. Потім повернулася і сіла на стілець, як і завжди.
— Що то шамотіло? — запитав я.
— Нічого, — відказала вона й поглянула на мене.
І тут раптом у думках мені все проясніло. Я знайшов відповідь, яку відчуло моє серце при поцілунку, але голова того не могла збагнути. Не я — перший, не я — останній. Вона не цінує ані своїх уст, ані своїх щік. Перед багатьма не цінувала, і передо мною не цінує. Дозволила цілувати себе, як дозволяла іншим. Я не єдиний. А вона вже не може кохати. До краю спустошена душа. Чи то численні залицяльники пригасили вогонь її душі, чи, може, вона сама його розтринькала. Вони приходили до неї з хвалою на вустах, прагнучи привернути її до себе. Вони оберталися навколо неї, наче коліщатка навколо рубінів у годиннику. Рубін стерся — коліщатко не обертається… Де ж пак, надзвичайна жінка! Цілком звичайна, та ще й заморожена довіку. її душа вже не сприймає вражень. Поцілунок пояснив мені все.
І я раптом відчув, що ця вродлива, бліда панія, яка досі так вабила мене, не викликає вже в мені анінайменшої цікавості. Я відчував лише гнів, що шукав чогось високого, гарного, надзвичайного, а знайшов буденне, просте і звичайне…
— Бачите, ви не вірите, — мовила вона по хвилі.
— У що не вірю? — запитав я, наче не тямлячи, про що запитую. Мені хотілося піти і вже не повертатися.
— Не вірите мені.
— Що, що?
— Що я вас кохаю…
— Але ж ви й самі у це не вірите…
За чверть години я пішов, певний, що вже ніколи не повернуся.
Я й досі не повернувся.