У мого батька була стара парасолька, він дуже її любив, ніколи з нею не розлучався. Випадково я дізнався, що парасолька потрапила до вашого чоловіка, пані Мюнц. І тепер я хотів би її розшукати і зберегти як реліквію.
— А хто був ваш батько, ваша милість? Може, і мені дещо відомо?
Незнайомець трохи завагався.
— Пал Грегорич, — сказав він.
— Ага, Грегорич! Стривайте! Так, так, пам'ятаю, чудний такий чоловік, ще після його смерті...
— Так, так, він залишив бестерецьким паніям по дві тисячі форинтів.
— Знаю, знаю! Але ж у нього, коли не помиляюся, не було сина...
— Так, звичайно, тобто... — Він зніяковів і затнувся. — Я адвокат Дєрдь Вібра.
Тепер зніяковіла стара Мюнц.
— Авжеж, звичайно. О-о! Моя стара дурна голова! Ох-ох, тепер я знаю! Як не знати! Я вже чула про вашу милість. І небіжчика, вашого батечка, доводилося мені знати. Боже, та й як же ви схожі на нього і все ж який красень! Я добре його знала, хоча, — додала вона, посміхнувшись, — мені він не залишив двох тисяч форинтів. Ох-ох, я й тоді була стара, коли він ще молодий був. Тож, прошу, погляньте на парасольки. Я покажу вам, як пройти, і поясню, де їх шукати на горищі. Прошу, ходіть за
мною. Хоч би вам знайти парасольку старого пана!
— Я б вам за неї півсотні виклав, пані Мюнц.
При слові "півсотні" очиці старої засяяли, наче світляки.
— Який добрий син! — зітхнула вона, звівши очі до неба. — Нема для Господа нічого милішого доброго сина, що шанує пам'ять батьків!
Вона враз стала жвавою та моторною, наче веретено, і, зачинивши знадвору внутрішні скляні двері крамниці, швиденько задріботіла по двору до драбини, тепер уже сама бажаючи піднятися й допомогти Дюрі.
— Ні, ні, залишайтеся внизу, пані Мюнц. Що скажуть люди, — жартома додав він, — якщо побачать, як ми удвох піднімаємося на горище?
Матуся Розалія, весело розсміявшись, сплеснула руками.
— Ох, ваша милість, серденько моє! Де вже мені про це думати! Мені навіть ваш батечко нічого не відписав. Але ж колись... — Вона пригладила скуйовджене попереду сиве волосся. — Ну, підіймайтеся, душа моя.
Добрі півгодини порпався Дюрі Вібра нагорі серед мотлоху вдови Мюнц, а вона двічі вибігала з крамниці поцікавитися, як ідуть справи. Це п'ятдесят форинтів зробили її такою нетерплячою.
— Гаряче чи холодно? — спитала вона, коли нарешті побачила Дюрі, що спускався спиною вперед по драбині. Питання було зайве: він спустився без парасольки.
— Я все передивився, — сказав він засмучено. — Тієї парасольки немає.
Єврейка скривила нещасну міну, її подвійне підборіддя жалібно затремтіло, а очі часто закліпали. "Ой-вей, куди ж його міг запроторити цей дурний Йонаш? — бурмотіла вона. — П'ятдесят форинтів! Оце маєш! У Йонаша ніколи не було нюху!"
— Напевно, ваш чоловік сам носив цю парасольку. Пан Столарік, нинішній голова суду, каже, що бачив парасольку у нього в руках, він точно пам'ятає.
— А як виглядала парасолька?
— Червоного кольору, з бурою латкою зверху, довкола по краю матерії — вузька смужка зелених квіточок: ручка чорна, дерев'яна, на кінці сірий кістяний набалдашник.
Молодиця Розалія скрикнула:
— Щоб мені до раю не потрапити, коли не цю парасольку поніс із собою Йонаш в останній раз! От наче зараз перед очима стоїть! Цю парасольку він поніс, їй-богу, цю...
— І дуже погано зробив.
Матуся Розалія почала захищати чоловіка:
— Звідки ж йому було знати, яку парасольку залишати дома? Не було у нього нюху.
— Отже, кінець!— зітхнув адвокат; безпорадно застигши, стояв він біля сходів, наче Марій серед руїн Карфагена: тільки від його Карфагена навіть руїн не залишилося — надія розтанула у повітрі як дим, з якого вона була зіткана.
Неохоче вийшовши за хвіртку, він попрямував до коляски, а стара незграбно тюпала слідом, перехиляючись з ноги на ногу, наче вгодована гуска. Однак на вулиці вона раптом гарячково схопила Дюрі Вібра за комір.
— Ей, стривайте-но! Зовсім забула. Адже нині приїхав мене провідати син Моріц — різник з Іпойшага: він тут вівці купуватиме. Мій Моріц усе знає, і щоб мені ніколи в рай не потрапити (матусі Розалії, як видно, набагато більше хотілося залишитися на грішній землі), якщо йому невідомо що-небудь путнє про червону парасольку. Ідіть, душа моя, ваша милість, простісінько на базарний майдан, гуди, де вівці, і гукніть там найгарнішого молодика, це і буде мій син Моріц. Дуже вже він гарний, ох і гарний Моріц! Ви його тільки гукніть та пообіцяйте півсотні... Щоб мені у рай не потрапити, якщо Моріц не розповідав мені якось про цю парасольку. Коли пропав мій бідний Йонаш, Моріцка пішов його розшукувати, а знайшовши слід, ходив із села до села, розпитував, винюхував, поки все, нарешті, не з'ясувалося. — Матуся Розалія звела до неба повні сліз очі. — Ой, Йонаше, Йонаше! І що ти зробив з нами? Якщо вже розум тебе покинув, навіщо ж ти слідом за ним подався? Розуму і у твоїх синів досить.
Дюрі Вібра ладний був ухопитися навіть за соломинку. Не кажучи ні слова, він обійшов церкву з тилу і, проминувши намети, завалені підошвами для постолів та повстю, вийшов на базарний майдан.
Після недовгих розпитувань він наштовхнувся на Моріца Мюнца — кремезного, опасистого чоловічка з ластатим, наче індиче яйце, обличчям. Він був потворний, наче фавн. На боці в нього метлялося сталеве точило для ножів, що нагадувало лист осоки, на правій руці була витатуйована бичача голова.
У цю хвилину він торгувався, купуючи криворогу корову. Продавець, лештський кушнір, божився небом і землею, що корову, подібну до цієї, ще не купувала жодна жива душа у Бабасеку.
— Вона жере навіть солому, — казав він, — і все ж таки щодня по одинадцять кварт молока дає.
— Пусті балачки!— зневажливо відповідав Моріц Мюнц. — Я ж не теля, щоб її ссати. Навіщо ви вихваляєте, як вона доїться? Адже я різник. Заріжу худобу, розрубаю її та й продам.
— Це правда, — погодився чесний кушнір і з власного почину скинув п'ять форинтів.
Але, напевно, Моріцу і цього було не досить, він і далі мацав корову, потім сильно ударив її по лопатках.
— Скільки кісток!— скрикнув у відчаї, а потім, розкривши корові рота, почав роздивлятися Ті зуби. — Таж у неї й зубів уже катма!
— Що це ви, пане, про зуби турбуєтеся? — пробурчав чесний кушнір. — Невже ви і зуби збираєтеся продавати?
— Та ще й хвицає, підла худобина!
— Це нічого! Помре — і не буде хвицатися! Ви, я гадаю, розрубувати її будете, коли вона здохне...
Власний жарт розсмішив чесного кушніра, і, оскільки це додало йому доброго гумору, він спустив ціну ще на п'ять форинтів.
Але, напевно, і цього було мало Моріцу, він усе ще роздивлявся Бімбо, намагаючись знайти у ній нові й нові ґанджі, коли з'явився Дюрі Вібра й гукнув йому по-угорському:
— Можна вас на хвилинку, пане Мюнц!
Злякавшись, що упустить покупця, кушнір скинув ще
п'ять форинтів, і кмітливий Моріц зараз ударив по руках: він завжди добивав торгу понад вечір, коли господарі вже втрачали надію позбутися своєї худоби.
— Що бажаєте, пане?
— Я хотів би купити у вас те, що не належить ні мені, ні вам.
— Ну, такого краму на світі аж надто!— осміхнувся Мюнц. — Повірте, дешево віддам.
— Відійдімо трохи убік!
Дюрі вивів його з натовпу до міського колодязя, у тінь розложистого ясеня. Це дерево, що його благородне місто обнесло навкруги штахетником, поставивши під ним з обох боків лави, також мало стосунок до майбутньої величі Бабасека: його вузьке довгасте листя вкривали пахнучі мускусом золотаві та зелені жучки, які використовувалися для виготовлення якихось ліків; і ці витяжні шпанки (як називають їх вчені) були для начальства однією з причин сподіватися, що Бабасек коли-небудь одержить аптеку.
Раніше бабасекські молодиці часто носили у кухлях жуків до Зойома, де аптекар купував їх за якісь дрібні гроші, але благородне місто у своєму останньому указі заборонило ці махінації, заявивши: "Ми самі маємо право на аптеку. Ми не дозволимо вивозити жуків..." Пильнував, гаразд пильнував свого діла далекоглядний Мравучан!
Дюрі коротко повідомив, навіщо він прибув, сказав, що хоче розшукати як реліквію улюблену парасольку батька, яку поніс із собою старий Йонаш.
— Вам що-небудь про це відомо?
— Відомо, — незадоволено відповів Моріц, з чийого обличчя знати було розчарування, що мова йтиме про таку дрібницю.
— Я пропоную вам п'ятдесят форинтів, якщо ви вкажете мені вірний шлях і пошуки будуть вдалі.
Моріц злякано стягнув із себе шапку. Півсотні форинтів за подерту парасольку! Еге! Чи не сам це герцог Кобурзький із Сентантала! Він миттю оцінив, у який доб— ротнцй костюм одягнений незнайомець.
— Парасольку знайти можна, — сказав він з неприхованою пожадливістю, але, замислившись, стримано додав:— Мені здається...
— Кажіть усе, що знаєте!
Деякий час Моріц зосереджено мовчав, невиразні спогади про батька громадилися в голові, неначе купа колючок.
— Так-так, парасолька! Стривайте, коли ж це було? Чотирнадцять, а може, й п'ятнадцять років минуло відтоді, як зник батько, багато чого призабулося... одне точно — коли ми з молодшим братом вирушили на розшуки, то перший слід виявили у Підграді, а далі й увесь шлях його простежили. У Підграді батько ще цілком сповна розуму був, продав там якісь дрібнички селянам, заночував у корчмі і за два форинти купив стару печатку в одного дрібного шляхтича на ім'я Ракшані. Тоді ще батько добре кумекав, бо, коли його виловили з Гараму, ту печатку ми знайшли у нього в кишені і за п'ятдесят форинтів продали антиквару: виявилося, що це була печатка Віда Мохораї і відносилася до часів Арпадів.
— Усе це прекрасно, але подробиці мене не цікавлять, пане Моріц, — нетерпляче перебив його наш герой.
— Потім ще переконаєтеся, як це цікаво.
— Можливо, але ж до парасольки це не стосується.
— Отож-то й є, що стосується. Тільки, прошу вас, уважніше слухайте. У Підграді я дізнався, що звідти батько подався в Абеллову. Ну, і я пішов в Абеллову. Те, що я там почув, навело мене на думку, що батько спав з розуму — адже він завжди був схильний до меланхолії. Справді — там люди розповіли, що він скуповував у селян крейцери з ангелами, даючи по чотири крейцери за штуку. Однак потім виявилося, що я помилився в цій своїй думці.
— Як? Він усе ще був при доброму розумі?
— Так.