Старий забурчав, що вона, мовляв, подряпала його гранатовими сергами.
— Мені соромно в цьому платті,— промовила вона йому.
— Ха-ха-ха,— весело засміявся старий.— Ах ти, дурненька моя! ( І він поцілував її в губи) . Їй в цьому платті соромно! О Єво, Єво! Якими примхами ти наділила свій рід! Ну добре, йди переодягнися, якщо тобі хочеться. Іось що: тобі не потрібно відповідати на запитання, якщо любиш Буттлера, причепи до волосся червону троянду, якщо ні — білу.
Пірошка вислизнула з кімнати. Буттлер зітхнув: "Вона не повернеться більше". В сусідній кімнаті залунала якась весела пісенька, яку в той час завезли з Парижа :
"Гей, біля Гренобльських воріт
Співав горобець під обід.
Тра-ля-ля, тра-ля-ля,
Тут не раз його бачила я!"
Пісня все віддалялася і віддалялася, аж поки зовсім не стихла.
Старий пан продув мундштук люльки, а потім набив її тютюном. ·А Буттлер стояв мовчки, замріяно. То надіявся він, то втрачав надію. В його мозку так швидко проносились думки, що аж запаморочилось у голові від них. "Тепер вона одягається, на ній шнурують корсаж, одягає спідницю, ось ·посилає служницю в оранжерею за квіткою. Тільки ж яку вона просила принести? Червону чи білу? Покоївка вже досі знає. От щаслива!" Янош нетерпляче позирав на годинник. "Як вона затрималася! А може, й зовсім не прийде, а передасть через слугу, що в неї голова розболілася?"
— Коли думаєш справляти весілля? — спитав старий, розмахуючи люлькою з довгим мундштуком, щоб вона швидше розгорілась.
Буттлер здригнувся:
— Ви зволили щось сказати?
Вогкий трут не загорявся, і старий знову взявся кресати вогонь, бо це таке важливе заняття, що не терпить зволікання.
В цю хвилину відчинилися двері і в кімнату зайшла Пірошка. І як сильно був здивований Янош, коли побачив дівчину в тому ж самому платті, в якому була ра ніше. Тільки в її волоссі горіла червона троянда.
— Це і є твоє найкраще вбрання? — сердито запитав старий, хитаючи головою.
— Так, татусю, таж я принесла з собою віяло.
— Ох, віяло( Ну, зрозуміло. Тільки його й бракувало тобі! За ним можна ховатись кокетливо й соромливо, краще, ніж за плечима батька.
Віяло — ця смішна , мала, але хитра зброя — надає сміливості. Пірошка тепер зовсім не боялася,— принаймі цього не можна було помітити.
— Ох, жінки, жінки — вигукнув старий, жартома звівши очі вгору,— всі ви такі! Отже, ти прийшла озброєною? І відповідь принесла — рожеву квітку в волоссі?
Він повернувся до Буттлера і весело підморгнув йому.
— Бачиш, що я тобі сказав? Іди і поцілуй свою наречену.
Буттлер з блаженним виразом обличчя, хитаючись, мов п'яний, попрямував до дівчини. Пірошка теж ступила кілька кроків йому назустріч, нахилила голову і сказала трохи сумним голосом:
— Візьміть свою троянду.
Буттлер тремтячою рукою вийняв квітку з її світлого, мов льон, волосся.
— Дякую.
І він поцілував її в те місце, де була троянда. Потім старанно встромив квітку в петельку свого піджака. Дівчина притулила голову до його грудей, поруч з квіткою, яку йому подарувала.
Старий знову замахав люлькою, щоб розгорівся тютюн, і знову запитав:
— Ну, то коли ж ви думаєте справляти весілля?
Розділ дев'ятий
ПАНІ ЧЕПУРИТЬСЯ
Весілля? Хто зараз думає про нього. Справжнє прагнення справити весілля ще знаходиться в дорозі; воно прийде завтра чи післязавтра ... А сьогодні вони щасливі тим, що сидять рядом, взявшись за руки, і дивляться одне одному в очі; тим, що її ситцева спідничка торкається ноги Яноша; що він може своєю рукою поправити волосся, яке вибилось у неї з зачіски. Зараз все це здається їм невичерпними солодощами. Безліч цікавих запитань і стільки ж — хитрих відповідей! (Настільки хитрих, що їх навіть сліпі двотижневі котята могли б розгадати) .
— Пам'ятаєте, як ви у лісі віддали мені пташине яєчко?
— Аякже! Тоді саме я й полюбив вас.
— Невже? Я також.
— Правда?
— Хіба не вірите?
— Вірю, вірю, тільки не дивіться на мене такими сумними очима.
— Вам не подобаються мої очі?
— Що ви? Я зовсім не те хотів сказати.
Їм про все хочеться довідатись, все вияснити. Вони — як діти, які, граючись у воді, пробують кожний кольоровий камінчик язиком, чи він не з цукру.
— Скажіть, Пірошко, що ви думали, коли мене побачили?
— Спочатку думала, що... Власне, що я думала тоді ? Я думала, що ви прийшли на лочолаш.
— Справді, сьогодні треба оббризкувати духами. Хочете?
— Що ви! Та між такими, як ми... Ну, ви знаєте...
— Не заведено...
— Невже ж ви думали тільки про лочолаш? Ваше серце, Пірошко, нічого не передчувало?
— Сказати вам правду?
— Скажіть! —м'яко і тихо просив граф Янош.
— Я догадувалась, чому ви прийшли.
— Отже, ви догадувались, що я вас люблю?
— Про це я довідалась від коваля.
— Від коваля? Яким чином?
— Коваль сказав мені, що ви у нього точили сокиру, якою зрубували дерева в лісі замість мене. Це мене дуже зворушило.
— Виходить, я, мов батрак, сокирою заробляв собі на шматок хліба ?
— Що? —образившись, закопилила губу Пірошка. Отже, я для вас — хліб?
— Що ви! Ви для мене медовий пряник! Я хотів сказати — щастя! Прошу пробачити, я обмовився.
Таким чином вони повинні вирішити багато різних nитань, прицьому кілька разів розсердитись, навіть посваритися і тут же помиритися. Величезну радість принесла їм та хвилина; коли батько Пірошки нахилився до одного з ящиків масивної шафи — до найнижчого, щоб відшукати новий мундштук для люльки. Цей час був використаний якнайсміливішим чином: граф поцілував Пірошку. А коли вже хтось спробував цього солодкого медку, той назавжди пропадав для серйозних справ. Досі молоді лише сиділи й дивились одне одному в очі, намагаючись забратися в глиб душі, насолоджуватись виглядом, як у когось із них обличчя запалає або зблідне. А тепер наступила вже друга стадія,— тепер вони стежили за старим: він саме підійшов до вікна , щоб глянути, чи не збирається на дощ. (Дурниця які тут хмари, коли так ясно надворі!) Третя стадія наступить увечері, коли Янош, побажавши Пірошці доброї ночі, повернеться додому. От коли почнуться страждання! Першого дня ще сяк-так, але вже на другий день у душі виникає буря протесту. І як швидко вона росте! Бо її зігріває кохання. Радість кохання переростає в щось нестерпне і породжує запитання: "Коли ж, нарешті, буде весілля?"
Коли? Раніше ніж у кінці червня не буде, бо спершу ж треба графу Яношу закінчити університет, щоб стати освіченою людиною. Правда, можна було б побратися і на зелені свята, але це було б несерйозно: скажуть, що чоловік у Пірошки студент. Ще й пасквіль на них можуть написати потоцькі студенти. Він міг би і не їхати більше до Шарошпотоку, не закінчувати навчання, бо Буттлери зроду вчені, такими вже вони приходять на світ. Але цього не варто робити, бо що тоді скаже професор Кеві, який дуже любить Буттлера? Злі студенти і про нього можуть написати вірша. Ха й вже весілля відбудеться в кінці червня, на день Петра і Павла.
На цьому й погодилися. Правда , до того часу ще багато води збіжить в Латориці, але й зробити треба ще багато чого. На їхні голови зразу звалилось багато всіляких невідкладних справ. Потрібно буде листовно повідомити всю рідню, замовити у Відні і Кашші багато різних речей , потрібних для посагу. На другий же день гонець помчався в Поток до опікуна Буттлера — Іштвана Фаї, щоб сповістити його про заручення. Фаї відповів нареченому і нареченій святковими епістолами і, на велике здивування Яноша, надіслав йому заздалегідь підготовлене свідоцтво про повноліття графа Буттлера . Крім цього, він дав свою згоду на заручення і надіслав батьківське благословення. Він, мовляв, і сам приїхав би поцілувати дорогу сестричку Пірошку, але подагра прикувала його доліжка , зате нареченій він надсилає смарагдове намисто, яке графи Буттлери звикли підносити в подарунок своїм нареченим. "Це намисто,— додав він у кінці листа ,— у свій час належало матері шведського короля Карла ХІІ і, говорять, приносить щастя тому, хто його носитиме".
Гонець має ще одне завдання: він повинен у Потоці зайти до ювеліра Мігаля Буйдошо і купити в нього дві золоті масивні обручки —одну більшу, другу меншу.
Ще один гонець виїхав з листом від панича Буттлера до управителя маєтку Буттлерів у Бозоші. Граф Янош просив, щоб той не шкодував ні праці, ні грошей, взявся за ремонт палацу, упорядкував парк, бо в кінці червня він переїде туди і житиме там постійно. Городнику переказав, щоб той насадив якомога більше квітів, бо з ним разом приїде людина, яка їх дуже любить. Зокрема просив посіяти на великій площі поміж деревами квіти "іскорки". Наказував, щоб управитель не забув прочистити озеро і впустити туди нових рибок. "Було б добре,— писав граф до управителя,— коли б ви зв'язалися з управителем моїх маєтків у Пардані, паном Ференцом Нодаллом та з префектом моїх маєтків у Трансільванії — паном Йожефом Габором, щоб вони переселили частину солов'їв, яких там дуже багато, в Бозош, які і співали б тут..."
Горват, прочитавши листа нового господаря, мало не помер від сміху.
— Мені цікаво, як вони переселять твоїх солов'їв і чи вони співатимуть після цього. А відносно озера, ти щось тут не додумав. Імператор Геліогабалус*, коли одружився, наказав наповнити озеро трояндовим маслом, щоб вся околиця наповнилась приємними пахощами.(* Геліогабалус — римський імператор (218-222 рр. н. е.), який набув поганої слави своїми бенкетами і оргіями)
— Може, мені теж так зробити?
— Дурненький ти! Та стільки трояндового масла не знайдеться і в цілому світі. На це пішло б все твоє багатство і моє на додаток.
Вже цілих три дні Янош почував себе щасливим. Вже, мабуть, листи, розісла ні Горватом, дійшли до своїх адресатів, але Янош все ще нічого не сказав Бернатам про свої заручини. Нарешті настав останній день канікул, завтра треба їхати в Поток. Тітка Бернат пекла на дорогу коржики та смажила гуску; в хаті ще ніхто не знав. Яношу було неприємно і соромно мовчати, але він боявся говорити про це, бо знав, що Бернати не люблять колишнього винокура, з яким вже дванадцять років не розмовляють.
Але перед від'їздом він не міг не сказати старим про те, що трапилося. Але як це зробити, щоб менше болю завдати їм? Він поплентався на кухню, де господарка поралася біля печі (вона саме в цю урочисту хвилину била по обличчю слугу, який наступив на курчатко і роздавив його) .
— Саме, хлопчику мій, смажу тобі гуску.