Перший же звук повернув би мені його. Мені, тільки мені одній він належить... це мій брат, усього на три дні молодший від мене. Якби тільки він міг заграти. Все його тіло ніби звело корчем, і він з болем розминає пальці, блідий як смерть і такий несказанно нещасний. У його пам'яті не лишилось нічого з того, що я хотіла навіяти йому своєю грою... своєю розповіддю; нічого не лишилось, усе щезло, тільки біль його залишився з ним.
І справді, коли він раптом з якимось шаленством ударяє по клавішах, то відразу ж підводить голову і звертає до неї свій захоплений погляд. Він посміхається. Вона ще ніколи не бачила такого щасливого обличчя, як це, обличчя цього солдата біля фортепіано, освітленого неяскравим, жовтуватим світлом лампи. Боже, як я його люблю, думає вона. Який він зараз щасливий, і він належить мені в цій кімнаті аж до завтрашнього ранку...
Вона думала, він буде грати щось бурхливе, шалене, щось несамовите з Чайковського або Ліста чи щось із чудових вальсів Шопена, бо ж так безтямно вдарив по клавішах.
Але ні, він грає сонатину Бетховена. Ніжну, невеличку, дуже небезпечну річ, і на якусь мить їй стало страшно, що він її "змаже". Але він грав дуже гарно, дуже обережно, може, навіть трохи занадто обережно, ніби не довіряючи своєму вмінню. Він грав із таким захопленням, вона ніколи не бачила такого щасливого обличчя, як обличчя цього солдата, що віддзеркалювалось у блискучій кришці фортепіано. Він грав сонатину трохи невпевнено, але дуже чисто, вона ще не чула, щоб хтось виконував її так чисто, так чітко і бездоганно ясно.
Вона сподівалась, що він гратиме ще. їй зараз так добре; вона вмостилась на канапі, на його місці. В попільничці димить цигарка, і їй дуже хочеться затягнутися, але вона не наважується поворухнутись, щоб найменшим рухом не наполохати музики; бо найпрекрасніше зараз — це осяяне щастям обличчя цього солдата, що відбивається в чорній блискучій кришці фортепіано...
— Ні,— сміючись, каже він і встає,— це вже не гра. Немає сенсу! Треба було вчитися вчасно, а я так і залишився дилетантом.— Він нахиляється над нею і втирає їй сльози: як добре, що вона заплакала.— Лежи,— каже він тихо,— не вставай. Я теж хочу тобі дещо розповісти.
Добре,— шепоче вона,— розповідай і налий мені вина.
Який я щасливий, думає він, ідучи до шафи. Я безмежно щасливий, хоч і переконався, що піаніста з мене не вийшло. Чуда не сталося. Я так і не став піаністом. Тепер це для мене вже в минулому, і все ж я щасливий.
Він зазирає до шафи, а потім обертається до неї і питає:
— Якого тобі налити вина?
— Червоного,— відповідає вона, усміхаючись,— цього разу — червоного.
Він дістає з шафи бокату пляшку, тоді помічає аркуш паперу й олівець і дивиться на її запис. Зверху написано щось по-польськи, це сірники, а нижче по-німецьки "Мозель", а перед ним ще одне польське слово, яке, видно, означає "пляшка". Який чудовий у неї почерк, думає він, гарний витончений почерк, і під словом "Мозель" пише "бордо", а під польським "пляшка" ставить лапки.
— Ти що, справді записав? — сміючись, питає вона, коли він наливає вино.
— Звичайно.
— Ти, певно, не можеш обдурити навіть власницю бор-делю?
— Даремно ти так думаєш,— заперечує він і раптом згадує дрезденський вокзал: до болю виразно уявляє і відчуває смак того дня, бачить гладкого червонощокого лейтенанта.— Даремно ти так думаєш, я обдурив одного лейтенанта,— і розповідає їй усю історію.
Вона сміється:
— Хіба ж ти когось обдурив?
— Авжеж,— заперечує він,— це все-таки дуже погано. Я не повинен був такого робити, треба було гукнути йому вслід, що я не глухий. Але я промовчав, бо знав: скоро я помру, та він іще так розрепетувався... І в мене було так тяжко на душі... А ще мені було просто ліньки. Авжеж,— тихо провадить він далі,— мені справді було просто ліньки зробити це, бо я в ту мить втішався життям. Спершу я навіть збирався йому все пояснити, дуже добре пам'ятаю, я ще подумав: не можна допускати, щоб через мене хтось почував себе приниженим, навіть коли це й новоспечений лейтенант з новісіньким орденом на грудях. Цього не можна допускати, думав я. Ще досі бачу, як він, знічений і збитий з пантелику, червоний як буряк, забирається геть, а за ним рушає, глузливо посміхаючись, уся юрба солдатів — його підлеглих. Як зараз бачу його товсті руки й жалюгідні плечі. Як згадаю ті його жалюгідні дурні плечі, аж плакати хочеться. А мені було ліньки, просто-напросто ліньки відкрити рота. Це був навіть не страх, а звичайні лінощі. Яке, все-таки, чудове життя, думав я, і цей вируючий натовп. Один їде до своєї жінки, другий — до коханої, а та жінка поспішає до сина. І яка осінь — просто чудо! А он оті двоє, що йдуть до виходу з перону, будуть сьогодні цілий вечір, а може, й цілу ніч цілуватися під розлогими деревами на березі Ельби.— Він зітхає.— Я розповім тобі про всіх, кого я обдурював!
— Ні,— каже вона,— не треба. Розкажи краще щось цікаве... І щоб довше.— Вона сміється.— Теж мені дурисвіт знайшовся !
— Я хочу розповісти всю правду. І коли я крав, і коли обдурював,— він знову наливає вина, цокається з нею і в ту мить, коли вони, усміхаючись, дивляться одне на одного поверх келишків, він жадібно вбирає в себе її нове, прекрасне обличчя. Я не можу втратити цього обличчя, думає він, я не повинен його ніколи більше втрачати, воно належить мені.
Я кохаю його, думає вона, кохаю...
— Мій батько,— стиха починає він,— помер через важке поранення, ще три роки мучився після тієї війни. Мені був рік, коли він помер. А слідом за ним пішла й матінка. Більше про це я нічого не знаю. Таке мені розповіли одного чудового дня, коли схотіли пояснити, що жінка, яку я завжди вважав матір'ю, зовсім мені не матір. Це була тітка, материна сестра. Чоловік її був адвокатом. Він заробляв купу грошей, але ми були бідні, як церковні миші. Він пив. І мені здавалося цілком природним, що за сніданком глава сімейства завжди лихий і хворий з похмілля, отож коли я пізніше познайомився з іншими чоловіками, батьками моїх приятелів, я не сприймав їх серйозно. Чоловіки, що не упиваються щовечора, а вранці за кавою не влаштовують істеричних сцен, для мене просто-напросто не існували. "Річ, якої нема",— як казали гуїнгми у Свіо^гга. Я вважав, що всі ми народжуємось для того, щоб на нас кричали. Жінки народжуються, щоб усе життя бути упослідженими, щоб усіма засобами рятуватися від судових виконавців, терпіти принизливі докори обманутих кредиторів і вишукувати щоразу нові мож ливості для позичок. Щодо цього моя тітка була генієм. Вона примудрялася щоразу знаходити нового кредитодавця Коли доходило до того, що здавалося, все вже втрачено, вона ставала тихою як мишка, ковтала таблетку первітину й зникала з дому. А коли поверталася, в неї вже були гроші. Я завжди вважав її своєю матір'ю, а ту гладку брезклу потвору з червоними жилками на щоках вважав дорогим татусем. Білки очей у нього були жовтуваті, а з рота тхнуло пивом і зіпсутими дріжджами. Я вважав його своїм батьком Ми жили в чудовій віллі, мали прислугу і все інше, а тітка часом не мала за що проїхати кілька зупинок трамваєм. А мій дядько був знаменитим адвокатом... Тобі не нудно слухати? — раптом запитав він, устаючи, щоб знову налити вина в келишки.
— Ні,— шепоче вона,— ні, розповідай.
За тих кілька секунд, коли він обережно наливає вино в тонкі високі келишки, які стоять поруч на невеличкому столику, вона встигає придивитися до його рук і блідого худого обличчя. Цікаво, думає вона, який він був у п'ять чи шість років, або в тринадцять, коли сидів за сніданком у тій віллі. Вона легко уявляла собі гладкого п'яницю-адвоката, що невдоволено копирсається ложкою в джемі й не бажає їсти нічого, крім ковбаси. Вони, коли напиваються, то не бажають нічого, крім ковбаси. А його дружина була, певно, тендітна жінка, а цей блідий маленький хлопчик був, мабуть, дуже сором'язливий і зі страху ледве міг їсти й не смів навіть кашлянути, хоч їдкий дим від сигар дряпав йому в горлі. Він як міг стримувався, щоб не розкашлятися та не розсердити гладкої потвори, бо знаменитий адвокат навіснів, зачувши дитячий кашель...
— А тітка,— питає вона,— яка вона була зовні? Опиши мені докладно твою тітку!
Тітка була невисока на зріст, тендітна.
— Вона була схожа на твою маму?
— Так, якщо судити з о^ютографії, вона була дуже схожа на маму. Згодом, коли я підріс і почав дещо розуміти, я завжди думав, як це, напевно, має бути жахливо, коли він... коли він її обіймає, цей величезний і важезний дядько зі своїм смердючим диханням та червоними жилками на одутлих щоках і на носі; адже ті жилки вона бачить тоді зовсім близько, і великі, жовтаві, каламутні очі й усе інше теж. Ця картина переслідувала мене довгими місяцями, як тільки я згадував про них. Я ж думав, що це мій батько, й мучився ночами, шукаючи відповіді на запитання: "Чому вони виходять заміж за таких чоловіків?"
— А тітку ти теж обманював? Еге ж?
— Обманював,— каже він, помовчавши якусь хвилю й намагаючись не зустрічатися з нею поглядом.— Це було жахливо. Знаєш, одного разу він тяжко захворів, і печінка, й нирки, і серце, геть усе в нього було в жахливому стані. Він лежав тоді в лікарні, а ми поїхали до нього в неділю вранці на таксі, йому мали робити операцію. Сонце сяяло, а я був страшенно нещасний. Тітка весь час плакала й кожних дві хвилини шепотіла до мене: "Молися, щоб усе обійшлося". Вона весь час мене про це просила, і я був змушений пообіцяти. І не виконав обіцянки. Мені було тоді дев'ять років, і я вже знав, що він мені зовсім не батько, і не молився, щоб усе обійшлося. Просто не міг. Звичайно, не молився й за те, щоб усе скінчилося погано. Навіть сама думка про це мене жахала. Але й молитися, щоб усе обійшлося, я теж не став. І мимоволі все думав, як добре було б, якби... так, я це думав. Увесь будинок був би нашим, ніяких скандалів і взагалі... А я ж пообіцяв тітці молитися, щоб він одужав. І не зміг. Тільки одна думка не виходила мені з голови: "Господи, і чого вони виходять заміж за таких чоловіків, чого вони виходять заміж за таких чоловіків?"
— Бо вони їх кохають,— раптом втручається Оліна.
— Ти бач,— здивовано каже він,— ти теж це знаєш. Вона справді його кохала, покохала колись і кохала все життя.