Він повільно підвівся й сів на операційний стіл.
Годинник над ним показував за три хвилини дванадцяту, за дві хвилини дванадцяту, дванадцяту.
— Сім годин,— пошепки, майже нечутно долинуло від ліжка хворого.
— А в чому полягає ваша віра? — спитав Емменбергер. Голос в нього був знову спокійний і діловий, а не пристрасний і суворий, як кілька хвилин тому.
Берлах нічого не відповів.
— Ви мовчите,— сумно мовив лікар.— Ви знову й знову мовчите.
Хворий не відповів.
— Ви все мовчите, мовчите,— повторив лікар й обома руками сперся на операційний стіл.— Я беззастережно ставив на карту все. Я був могутній, бо ніколи не боявся, і мені було байдуже, викриють мене колись чи ні. Я й тепер готовий поставити на карту все, ніби це якась дрібна монета. І визнаю себе переможеним, коли ви, комісаре, доведете, що у вас така ж велика, така ж беззастережна віра, як у мене.
Старий мовчав.
— Та скажіть же щось,— зажадав знов Емменбергер після коротенької паузи, під час якої він нетерпляче й жадібно поглядав на хворого.— Дайте мені відповідь. Ви ж християнин. Вас хрестили. Скажіть: я твердо вірю, вірю з такою силою, яка перевершує віру якогось мерзенного вбивці, що знищив безліч людей, перевершує його віру в матерію, як сонячне світло перевершує світло жалюгідного зимового місяця, або бодай таке: вірю у Христа, Сина Божого, з такою силою, що дорівнює його вірі.
Десь позаду цокав годинник.
— Можливо, що ця віра надто важка,— сказав Емменбергер, а що Берлах і далі мовчав, то підійшов ближче до його ліжка.— Мабуть, у вас є якась легша, простіша віра. Скажіть: я вірю у справедливість і в людину, якій має служити ця справедливість. Заради неї і тільки заради неї я, стара й хвора людина, зважився на таку авантюру, щоб піти у "Зонненштайн", навіть потаємних думок не маючи про славу і про перемогу власної особи над іншими людьми. Скажіть же, що це проста, порядна віра, якої ще можна вимагати від сучасної людини, скажіть же це, й ви — вільні. Ваших слів мені буде достатньо, і я переконаюсь, що у вас така ж велика віра, як і моя, коли ви це скажете.
Старий мовчав.
— Може, ви не вірите мені, що я вас відпущу? — спитав Емменбергер.
Жодної відповіді.
— Скажіть мерщій,— закликав лікар комісара.— Чи визнаєте ви свою віру, якщо й не вірите моїм словам? Можливо, що ви будете порятовані тільки тоді, коли матимете якусь віру. Тепер-напевне, це ваш останній шанс не лише самому врятуватись, але й врятувати Гунгертобеля. Ще не пізно зателефонувати йому. Ви знайшли мене, а я знайшов вас. Та колись моя гра закінчиться, колись мої розрахунки десь не зійдуться. Хіба я не можу програти? Я можу вас убити, але можу й відпустити і таким чином приректи себе на смерть. Я досяг тієї точки, коли можу поставитися до себе, як до чужої мені людини. Я знищу себе, я збережу себе.
Він замовк, пильно розглядаючи комісара.
—Байдуже,— додав він потім,— хоч би що я робив, такого могутнього становища мені вже не досягти: заволодіти точкою Архімеда — це найвищий здобуток людини, це єдиний сенс у безглуздості нашого світу, в таїнстві мертвої матерії, яка, ніби те незмірне болото, знову й знову породжує із своєї утроби життя і смерть. Однак ваше звільнення — і це моя така зла воля — я пов'язую з жалюгідним жартом, з дуже простою умовою: ви повинні засвідчити мені таку ж велику віру, як моя. Доведіть же мені її! Віра людини в добро, мабуть, така ж сильна, як і віра у зло. Покажіть же мені її! Ніщо мене вже так не звеселить, як моє власне падіння в пекло.
Та було тільки чути, як здаля цокає годинник.
— Тоді скажіть заради вашої справи,— провадив далі Емменбергер, трохи помовчавши,—заради віри в Сина Божого, заради віри у справедливість.
Тільки цокав годинник, тільки годинник.
— Свою віру,— крикнув лікар,— поясніть мені свою віру!
Старий лежав, уп'явшись пальцями в покривало.
— Віру поясніть, віру!
Голос в Емменбергера був ніби з металу, він лунав, наче звуки тромбона, розриваючи безмежне склепіння сірого неба.
Старий мовчав.
Раптом вся Емменбергерова подоба, що так жадібно чекала на відповідь, стала холодною, напруженою. Тільки над правим оком так само червонів рубець. Здавалося, ніби його трясло з огиди, коли він втомлено відвернувся від хворого і вийшов із зали, тихенько зачинивши за собою двері, а комісара сповила сяюча блакить тієї зали, де цокав круглий годинник, немов саме серце старого.
ДИТЯЧА ПІСЕНЬКА
Берлах лежав і чекав своєї смерті. Час збігав, стрілки невпинно кружляли по циферблату, сходилися, розбігалися й знову сходилися та розминалися. Ось уже пів на першу, перша, п'ять хвилин на другу, за двадцять друга, друга, десять на третю, пів на третю. Зала ніби застигла, ця мертва зала у блакитному світлі, що не давало навіть тіні, ці шафи, де лежало повно химерних інструментів за склом, в якому невиразно віддзеркалювалися Берлахові руки й обличчя. Все було на місці: білий операційний стіл, картина Дюрера з величезним закляклим конем, металеві грати на вікні, порожній стілець, обернений бильцем до старого, ніде анішелесь, чути тільки одноманітне тік-так годинника. Настала третя, тоді четверта година. Ні звуку, ні стогону, ні слова, ні крику, ні кроку не долинало до старого чоловіка, що лежав на своєму металевому ліжку і не рухався, здавалося, навіть не дихав. Для нього не було вже навколишнього світу, не було землі, що невпинно кружляла, не було сонця й не було міста. Не було анічогісінько, крім того зеленуватого круглого диска зі стрілками, які розходилися, бігли, доганяючи одна одну, сходились і знову розбігалися. Уже пів на п'яту, п'ята година, хвилина на шосту, дві хвилини, три хвилини, чотири, шість хвилин. Берлах насилу підвівся з ліжка. Подзвонив раз, удруге, кілька разів. Чекав. Може, ще вдалося б поговорити з сестрою Клері. Може, якийсь випадок ще міг би його врятувати. Пів на шосту. Неймовірним зусиллям він перевернувся в ліжку. Потім упав додолу. Довго так лежав біля ліжка, на червоному килимі, а над ним, десь над скляними шафами, цокав годинник, кружляли циферблатом стрілки,— за тринадцять шоста, за дванадцять, за одинадцять... Тоді він повільно поповз до дверей, спираючись на лікті, добувся до них, спробував підвестися, вхопився за ручку, впав, полежав, спробував іще раз, утретє, уп'яте. Марне. Він почав дряпати двері, бо гупати в них кулаком не мав сили. "Ніби пацюк",— подумалося йому. Потім знову лежав нерухомо, заповз, нарешті, назад у палату, підняв голову, глянув на годинник. Шість годин десять хвилин. "Ще п'ятдесят хвилин,— сказав так голосно й виразно, полохаючи тишу, що аж злякався.— П'ятдесят хвилин". Він хотів добутися до ліжка, але відчув, що вже зовсім охляв. Так і лежав біля операційного стола й
чекав. А довкола нього — палата, шафи, ножі, ліжко, стілець, годинник, весь час той годинник, ніби спалене сонце у синюватій прогнилій світобудові, той бовван, що без упину цокає, тікаюче обличчя без рота, без очей, без носа, лише з двома зморшками, що пролягли одна проти одної, зрослися — за двадцять п'ять хвилин сьома, за двадцять дві хвилини сьома, і, здавалося, не хотіли розлучатися, однак розлучилися... за двадцять одну хвилину сьома, за двадцять сьома, за дев'ятнадцять... Час квапився, мчав далі з легенькими поштовхами непідкупного ритму годинника, який сам не рухався, мов постійний магніт. За десять сьома. Берлах трохи підвівся, сперся грудьми на операційний стіл, ноги не тримали вже цю стару, хвору людину, самотню й безпорадну. Заспокоївся. За ним був годинник, перед ним — двері, в які він безмовно й покірно втупився, у той прямокутник, крізь який мав пройти він, неквапливий і точний, як годинник, кач£, що мав його вбити, що тепер крок за кроком наближаються до нього із своїми лискучими ножами. Так ста-рн| там і сидів. Цокання часу вже вселилося в нього, тевдр йому не треба було дивитися на годинник, старий і так знав, що чекати зосталося тільки чотири хвилини, три, дві: тепер він почав рахувати секунди, які збігалися І ударами його серця, ще сто секунд, ще шістдесят, ще тридцять. Він рахував, плямкаючи білими, безкровними гуоіщи, наче живий годинник, нарешті знову втупився у двфі, які рівно о сьомій враз розчахнулися, видалися йому чорною печерою, роззявленою пащею, посередині якої схематично й невиразно бовваніла велетенська темна цостать, але це був не Емменбергер, як думалося старому, бо з роззявленої пащі назустріч комісарові насмішкувато й хрипко пролунала дитяча пісенька:
Гензель сам зайшов у бір,
там де бродить хижий звір,—
ваповнюючи своїм величезним широким тілом увесь отвір дверей, у чорному подертому каптані, що звисав з його могутніх плечей, співав єврей Гуллівер.
— Вітаю тебе, комісаре,— сказав велетень і зачинив дварі.— Ось я тебе знову знайшов, ти, сумний лицарю без страху й догани, ти, що вирушив на бій із наміром подолати зло, а чекаєш перед столом шкуродера, що подібний до того, на якому я колись лежав у прекрасному сільці Штутгоф біля Данціга.
Він узяв на руки старого, який пригорнувся йому до грудей, як дитина, і поклав у ліжко.
— Тобі вже забракло сили,— посміхнувся він, бо комісар досі не міг здобутися на слово і лежав блідий як мрець.
Гуллівер видобув із своїх лахів пляшку та два келишки.
— Горілки вже в мене немає,— сказав він, наповнив келишки й підсів до ліжка старого.— Але в одному занедбаному будинку в Емменталі, в темному виярку, заваленому снігом, я вкрав кілька запорошених пляшок із цим славним картопляним шнапсом. Він теж добрий. Мертвому це можна простити, чи не так, комісаре? Коли такий труп, як я — скажімо, горілчаний труп,— туманної ночі забирає в живих свою данину, щоб якось перебитися, поки знову заховається десь на цвинтарі в Совітів, тоді це не кривда. Тож пий, комісаре.
Він підніс йому келишок до вуст, і Берлах випив. Йо-' му зробилося добре, хоча він і подумав, що вчинив усупереч медицині.
— Гуллівере,— прошепотів він й намацав його руку.— Як же ти дізнався, що я опинився в цій диявольській пастці?
Велетень засміявся.
— Комісаре,— відповів він, і на його рубцюватому обличчі, де не було ні вій, ні брів, заіскрилися суворі очі (між іншим, він уже до того хильнув кілька келишків),— навіщо ж тоді ти просив мене навідатися до Салема? Я відразу збагнув, що тобі, либонь, сяйнула думка, ніби трапилася слушна нагода знайти того Нееле ще серед живих.