(І правильно робили, бо пані Розалія важила щонайменше два центнери).
Спочатку багатьом не подобалось, що магістрат придбав для міста не єврея, а єврейку — адже наскільки пишномовніше та гордовитіше звучали б неначе ненароком сказані бабасекцем слова: "А наш єврей сказав те і се. Наш Моріц чи Тобіаш зробив те або се"; на пайку ж бабасекців припало лише: "Наша єврейка або наша Розалія", — а цього, загалом, було замало і звучало надто скромно. Одне слово, до Бабасека слід було привезти, звичайно, єврея з довгою бородою, з горбатим носом і, найкраще, з рудим волоссям — оце б то був справжній єврей!
Але пан Конопка, найметкіший із членів магістрату, який саме і провадив переговори з Розалією Мюнц і власного персоною виїжджав за нею та за її манаттям з підводами до Бестерце, власноручно заплівши квіти у гриви коням, яким припало доставити цю великої руки особу, пан Конопка зараз зацитькав незадоволених, виставивши аргумент, що збивав не гірше, ніж камінь, випущений з Давидової пращі.
— Та не будьте ви дурні! Адже правила колись в Угорщині королева, то що ж, тепер єврейка не зможе тримати у Бабасеку крамницю?
Що правда, то не гріх — і невдовзі усі заспокоїлися, ба навіть прихвалювали обраницю магістрату, надто коли на пурім або, приміром, на кущі[24] з усього світу з'їжджалися семеро синів Мюнц і перед очима цілого міста прогулювалися на міському майдані у святкових панських костюмах, у шнурованих черевиках та капелюхах.
Мешканці Бабасека не витримували, виходили у свої садочки і, бундючно надимаючись від гордощів за таке
показне видовище, перекидалися через тин зауваженнями:
— Далебі, куме, коли вже наше місто не місто, тоді й кажан лише комашка!
— Атож, — гладячи пузо, відповідав кум, — у Пелшеці і за десять років не побачили б стількох євреїв.
Матуся Мюнц, сидячи на звичному своєму місці у дверях крамнички з окулярами у мідній оправі на носі, — уже самі лише ці окуляри облагороджували Бабасек, надавали йому міського вигляду — із неодмінним в'язанням у руках, також милувалася синами: треба сказати, ця стара жінка мала привітне, симпатичне обличчя і у своєму сніжно-білому з оборками очіпку настільки природно поєднувалася з ринком, побіленими хатами і поважним фасадом магістрату, що кожен перехожий, проходячи повз неї, неодмінно здіймав капелюха, точно так, як робив це перед пам'ятником св. Яну Непомуку. (Насправді у Бабасеку тільки й було визначних місць, що ці два). Кожен якось інстинктивно відчував, що маленька кругленька бабуся тче канву майбутнього розквіту Бабасека.
— Боже помагай, молодице! Як ся маєте?
— Хвала Богу, синочки.
— Як іде торгівля, молодице?
— Хвала Богу, синочки.
Люди раділи, та ще й як раділи, що їхня "молодичка" бистра, як ящірка, міцна, як горішок, і багатіє з дня на день; скрізь, куди б не потрапляли бабасекці з підводою чи фургоном, не могли вони нахвалитися своєю єврейкою:
— Але ж і заможна наша Розалія. Хай йому чорт, укривається наша Розалія пір'ям. Тільки у Бабасеку це і можливо. Золоте дно наш Бабасек. Поживне джерело... У Бабасеку жити ще можна.
Що й казати, улещували люди молодицю Розалію. Адже їй насправді вже сімдесятий рік пішов, а її тільки так і величали: "mlada pani" (молода пані). У цьому, безумовно, також була своя логіка. Коли вже так сталося, що всі найкращі титули захопив собі король і тільки йому одному дозволялося ними розпоряджатися, народ, відчувши себе суверенним, дарує як звання молодість. Ось я і кажу: шанували в тому місті молодицю Розалію, усім чим могли, їй догоджали, і коли через кілька років почали будувати для неї на ринку кам'яний будинок, кожний господар, що мав підводу, вважав своїм обов'язком обернутися по кілька разів з кіньми за камінням та за деревом, а батраки, ті без слова виходили відпрацювати день-два і не брали за це грошей; таких нероб, які намагалися б скараскатися цієї роботи, майже не було, — їм давали доброго чосу.
— Лиха людина, — казали про нероб ті, хто був більш розважливий та благородний. — Нікого не шанує: ні Бога, ні панотця, ні єврея.
Муніципальні власті дійшли навіть до того, що, на пропозицію далекоглядного бургомістра Бабасека Яноша Мравучана, здійснюючи новий поділ присадибних земель, спеціально виділили дві ділянки: одну під синагогу, другу під єврейське кладовище, хоча в місті була лише одним одна єврейка.
Але якщо подумати, то хіба не однаково? Майбутнє — попереду, і хто знає, що іще на них чекає у цьому майбутньому. А яка ж утіха, коли можна знічев'я докинути у розмові з захожими людьми: "Та це ж од бабасекського єврейського кладовища до того місця як палицею кинути", або "Зовсім із синагогою поруч", або ще щось подібне.
А мешканці ще дрібніших містечок, розташованих із Бабасеком у сусідстві, захлинаючись від люті і заздрощів, уїдливо сичали за плечима у щасливчиків:
— Ох, ці капосні бабасекці! Губу копилять до неба, нечестивці!
СЛІДИ ВЕДУТЬ У ГЛОГОВУ
Сонячного весняного дня легкий фургон зупинився перед крамницею вдови Мюнц. З нього вистрибнув молодий пан, котрий був — як нам вже відомо — не хто інший, як Дєрдь Вібра.
Молодиця Розалія, яка саме розмовляла з бургомістром Мравучаном і сенатором Гальбою, з цікавістю запитала молодого пана, що наближався до неї пружним кроком:
— Чого бажаєте?
— Ви — вдова Мюнц?
— Я.
— Мені хотілося б купити парасольку.
Обидва міські сенатори з подивом глянули на ясне, безхмарне небо.
"Хай йому чорт, — сам собі пробурчав далекоглядний Мравучан, — для чого це у таку погоду парасолька?" А вголос запитав:
— З яких це ж ви місць будете, вельможний пане?
— З Бестерцебані.
Мравучан ще більше здивувався, йому захотілося раптом якось по-молодечому випнути груди. Що не кажіть, а це не жарти, коли навіть із Бестерце приїжджають у Бабасек купувати парасольки! Приємно про це дізнатися, особливо якщо ти бургомістр. Він підштовхнув Гальбу ліктем і тихенько шепнув:
— Чули?
— У мене лише бідна сільська крамничка, пане. У мене такого краму й не буває, — промовила матуся Розалія.
— От і дарма, — пробурчав пан Мравучан, покусуючи великого підстриженого вуса.
— Але я чув, — знову заговорив незнайомий, — ніби у вас трапляються уживані парасольки.
Уживані парасольки? Фу! Пан Мравучан, хворий на астму, задихав часто і уривчасто і хотів був уже зачепити незнайомця дошкульним словом, коли несподівано його увагу привернули коні, що шалено мчали по ринку. Торговий люд, що, наче мурашня, комашився на базарі, сполохано розбігався з дороги, у кузні затихли удари молота, ковальчуки, голосно репетуючи, кинулися до розташованої праворуч під шатром базарної кухні, плиту якої разом із печенею, що на ній шкварчала, перевернула несамовита кінська запряжка. Підрум'янені шматки смаженої свинини валялися у поросі, а чудовий аромат приємно лоскотав ніздрі ковальчуків. Торговки лементували, верещали, а сміливіші серед них, відв'язавши підсинені фартухи, розмахували ними, лякаючи коней і дуже вдало спрямовуючи їх до палаток шевців. Знявся нечуваний ґвалт, увесь базар переполошився, розхвилювався. Один ковальчук схопив величезний шматок печені, торговки метнулися за ним, інший підмайстер, щоб допомогти переслідуваному товаришеві, вихопив з горна розпечену залізяку і кинувся навперейми жінкам, щосили б'ючи молотком по металу, аж палаючі іскри розліталися навсібіч.
А двоє гнідих скакунів мчали і далі по виробах колпахських гончарів, тягнучи за собою кузов легкої панської коляски. "Так, ця вже збудь-вік коляска", — досить
флегматично зауважив коваль, який спостерігав цю сцену, сховавши руки під шкіряним фартухом. Коляска, очевидно, вдарилася об стіну якогось будинку — її задок з лівого боку був розтрощений ущент, вісь розкололася надвоє, одне колесо разом з люшнею десь загубилося, задня стінка відскочила, — ще трохи, і оранжевий кузов розвалиться. Віжки давно впали і волочилися десь між коней, замітаючи землю. Любо-мило було дивитися на розлючених тварин з розбурханими гривами, змиленими пащами, розширеними ніздрями, з яких валувала бузкова пара; закинувши голови, тішачися свободою, вони мчали шаленим чвалом, і їхні передні ноги, здавалося, не торкалися землі.
— Ото гарні, падлюки!— вимовив пан сенатор Гальба.
— Це коні глоговського священика, — зауважив Мравучан. — Боюсь, чи не трапилося якесь нещастя. Пішли, Гальба!
Поки вдова Мюнц розмовляла біля дверей крамнички з міським головою, покупців, що терпляче очікували молодицю, ставало дедалі більше, їх треба було обслужити, і вона знехотя сказала незнайомцеві:
— Старі парасольки у мене є, знайдуться, мабуть, зо дві на горищі, але ж зовсім вони ні до чого такому гарному панові.
— Хай їм біс! Добре було б усе ж таки на них поглянути.
Увійшовши до крамниці і притримуючи двері, щоб пропустити вперед покупців, Мюнц з порога ще раз похитала головою.
— Повірте, паночку, ви й до рук їх не захочете брати!
Однак нашого героя не так легко було позбутися. Він зайшов до крамнички слідом за господинею, почекав, поки вона закінчить справи з покупцями, а тоді знову висловив бажання поглянути на старий мотлох.
— Ох, паночку, дайте мені спокій! Кажу вам, не для вас вони. Парасольки ще з того часу залишилися, коли живий був мій чоловік, він умів їх лагодити. Всі вони або з поламаними ручками, або з подертим верхом, — спробуй розшукати їх серед усього непотрібного ганчір'я та мотлоху! Ні, не варто клопотатися. Та й не можна. Син мій пішов на ярмарок, у служниці на нозі болячка, вона зовсім не встає, а я, коли базарний день, і на хвилинку не можу покинути крамницю.
Адвокат видобув з гамана п'ять форинтів.
— Але ж я готовий заплатити, пані Мюнц! На парасольки хочу поглянути, що б там не було. Пустіть мене самого на горище! А поки що тримайте!
Мюнц не потяглася за грошима, її маленькі очиці, що глибоко сиділи на гладкому обличчі, вороже, підозріло прилипли до молодого пана з випещеною зовнішністю.
— А тепер я й поготів не можу показати вам парасольки.
— Але чому?
— Покійний чоловік завжди научав мене: "Ніколи, Розаліє, не роби того, чого не розумієш!" А мій бідний чоловік був дуже розумний.
— Звичайно, звичайно. Ваша правда, що ви не розумієте, чому я пропоную вам п'ять форинтів за те, щоб подивитися на терті-перетерті парасольки.
— Так, за п'ять форинтів ви могли б подивитися на щось більш цікаве.
— Ну, а справа тут зовсім проста.