Прозаїки! В одного з них я вчора вичитав про те, що мегарці голодували, а тому звернулись за допомогою до лакедемонців. Їхні посланці, появившись у Спарті, виступили з довгими промовами, щоб, переконавши сусідів у тому, що причиною голоду є поганий урожай, просити від них допомоги. Вислухавши довгу промову, лакедемонці дали їм таку відповідь: "Повертайтесь додому, добрі люди, і скажіть, щоб народ ваш вислав інших посланців, бо ваша промова була настільки довгою, що, коли ви дійшли до кінця, ми вже забули її початок та середину і все, про що йшла мова". Ні з чим повернулись додому посли мегарські. А через кілька тижнів у Спарту прийшли нові посли з такими словами: "Нічого не вродило, голодуємо, поможіть нам". Тоді один спартанець сказав презирливо: "Ну, що тут багато базікати! Було б досить, коли б ви показали ваші порожні торби ... " Так, так. Мабуть, було б досить, графе, коли б і ви показали щось подібне".
Це було найлегше зробити. На стіні висів портрет Пірошки. Дівчину намалював у її першому довгому
платті мандрівний художник.
Граф Буттлер сміливо показав на стіну.
— Так, я вас зрозумів". Ви прийшли заради моєї дочки, розумію ...
— Я кохаю її,— сказав Янош з глибоким почуттям у голосі.
— Так? Отже, не Овідія, а її... так, її. Ну що ж, все поки що в повному порядку, але audiatur et altera pars*, а як дочка? (* Вислухаємо й другу сторону (лат.))
Так?— Він враз став серйозним, і обличчя його набрало суворого вигляду.
— Дівчина теж кохає мене.
— Звідки ви це знаєте?
— Знаю.
— Звідки ви знаєте? (І він пильно, як суддя на допиті, подивився Яношу у вічі).
— Я повинен вам розкрити одну таємницю. Ось уже п'ять років, як я листуюся з Пірошкою, і вона це написала мені в листі.
— На корабликах? — байдуже спитав старий.
— Так, на корабликах, — пробурмотів здивований граф, не розуміючи, звідки знає про все це Горват.
— Ну, то це ще нічого не означає,— весело розсміявся старий пан,— бо я вам у заміну вашої таємниці розкрию свою: це я з вами листувався протягом п'яти років з допомогою корабликів.
Граф Буттлер страшенно зблід і подався назад.
— Цього не може бути!
— Ні, так воно і є. Моя дочка Пірошка жодної літери не знає з тих листів. Так-так. Коли хочете переконатись в цьому, підійдіть ближче.
Горват взяв зі столу листа, якого не закінчив, бо саме прийшов Буттлер, і підніс його графу. Наче грім звалився на голову Буттлера. Він упізнав красиві, кругленькі літери, які йому були відомі з листів, що привозив кораблик, з листів, що обманювали його протягом п'яти років.
Розділ восьмий
ЧЕРВОНА ТРОЯНДА, БІЛА ТРОЯНДА
Серце Яноша все ще стискалось від болю, а очі вже спалахували грізними блискавицями.
— Шановний пане,— сказав він гарячково, глухо, майже з хрипом,— ви злу гру провадили зі мною протяом п'яти років, за це ви повинні відповісти.
Ніздрі його тремтіли, роздувалися, лице зблідло, а в погляді горів вогник, який віщував небезпеку.
Горват, любуючись, дивився на нього і думав про те, який він гарний зараз! І чому він не має такого сина!
— Ну-ну, молодий чоловіче,— покровительськи посміхнувся Горват, зберігаючи спокій Юпітера. — Ви дуже гарячитеся, але я за це не можу вам докоряти, бо juventus ventus *(* Легковажна юність (лат.)).
— Ніяких "ventus",— уїдливо перебив його граф Буттлер
— Ви стали шляхтичем, а шляхетні люди, навіть вкриті сивиною, не мають права так використовувати латинські поговірки.
Старий Горват навіть оком не моргнув.
— Шляхтичі — це так; але, молодий чоловіче, є ще вищий шляхетський стан — це шляхетні батьки. А я — батько. Отже, коли я побачив, що хтось хоче наблизитись до серця моєї дочки, та ще таким романтичним шляхом: дзюркотливі струмочки, заквітчані кораблики,то я мав право подумати: "Гм, ти хочеш у мене дочку вкрасти, то я стану на твоєму шляху і спочатку довідаюсь, хто ти і чим живеш".
Молодий граф опустив свою красиву голову на знак того, що докази, які навів Горват, пригнітили його.
— П'ять років я листувався з вами, проникаючи в той же час і в душу своєї дочки. Збагачений великим життєвим досвідом, я загравав з вами, чи то пак з тобою, дорогий сину, бо думаю, ти не будеш проти того, щоб називати тебе на "ТИ", як ми вже давно домовились у листах.
Граф аж застогнав від такого жарту, так сильно він його шпигнув, але мовчав, гарячково чекаючи, що буде далі.
— П'ять років — довгий час, дорогий сину, і я тебе цілком пізнав. Я поставив перед собою мету самому вибрати чоловіка для наймолодшої дочки. І я вибрав тебе, сину.
Він простяг до Яноша руки і обійняв його. Граф сумно дивився на Горвата, нічого не розуміючи.
— Що з тобою? Чого у тебе таке кисле обличчя, ніби я сказав тобі щось неприємне? Хіба так виглядають ті, що не дістали гарбуза, га?
— Ви зруйнували в мені цілий світ,— з глибоким сумом відповів граф Янош,— і я боюся тепер, що мій прихід до вас був безцільним. Прошу пробачити мені ...
— Дурниці! А Пірошка ?..
— О, вона майже не знає мене, вона ж зовсім не та, яку я знав, душу і все єство якої я цілком переливав у свою душу. Вона тепер не та і зовсім чужа мені.
— Не будь фантастом, дорогий братику ... Те, що сталося, не повернеш назад. Тепер є лише один спосіб допомогти цьому,— і на вустах старого, під сивими вусами, заграла щира посмішка.
— Як? — машинально спитав Янош.
— Коли б ти взяв за жінку мене, але знаю, що такий modus vivendi* не сподобається тобі (* Спосіб життя (лат.)).
Тепер уже і Янош посміхнувся.
— Ну, бачиш, це правда, що листувалася з тобою не Пірошка, але правда також і те, що вона хотіла листуватися з тобою. Перший кораблик, на якому була записка, щоб ти не йшов у Вернеш, бо зловлять тебе, вона пустила на воду сама. Я помітив і зловив його, і без її відома переписав записку своїм почерком; пізніше ту частину саду, де тече струмок, відгородив я і не пускав більше Пірошки в той бік.
— І ви вірите, батьку,— жваво спитав граф Янош,у те, що вона не відвернеться від мене?
— Чи вірю? Хіба я дурний роками листуватись зі студентом тільки для своєї розваги? Тоді я міг би листуватися з епіскопом із Кашші, який розумніший за тебе і родичем мені приходиться. Ні, я знав, що дочка тебе любить.
— О боже ·мій, якби це була правда,— зітхнув Янош.
— Давай поб'ємося об заклад, що це правда.
— Як це можна дізнатися?
— А ми її спитаємо.
— Коли?
— Зараз.
— Тут, при мені?
— При тобі.
— Ні, ні,— заперечив граф,— не хочу, бо я відразу ж помру, коли скаже, що не любить.
— Та ну тебе к бісу, не помреш! — Горват відчинив двері, і було видно цілий ряд кімнат.
— Пірошко! — гукнув батько. — йди-но до мене!
Не пройшло навіть і хвилини, та ні, навіть півхвилини не пройшло (однак ми не помилимося, якщо скажемо, що для Яноша цей час здався цілою вічністю), коли, нарешті, в сусідній кімнаті почулось шелестіння плаття. Граф Янош, підкорившись якійсь надприродній команді, заплющив очі і відчув свіжий повів вітерця, який принесла з собою дівчина; помітив золоті промені сонця, що пробивалися між опущених зелених штор.
Потім прозвучав приємний голосок:
— Я прийшла, татусю, що звелиш?
Янош відразу розплющив очі, і йому здалося, що він погано бачить зараз розплющеними очима те, що так виразно бачив заплющеними.
Мов привид, стояла на порозі Пірошка. Здавалося, що вона не жива, що це її портрет зійшов зі стіни і стоїть тепер у дверях, а двері служать за раму. Хоча й одягнена вона по-іншому. На ній було просте ситцеве плаття і білий фартушок. Але як їй все це до лиця! Рукави, закочені вище ліктя, відкривали її руки кольору черешневого цвіту, які безсило звисали тепер, ніби зламані віти. Навіть голівка її повисла, шия теж здавалася зламаною, але все ж якою була Пірошка чудовою!
— Я покликав тебе, серденько, тому що нам тепер треба вирішити дуже важливу справу. Ну, підійди ближче. Але що за таке дивне вбрання на тобі?
Дівчина глянула на себе, на фартушок, на руки й зашарілась, обличчя її стало пурпуровим. Потім швидко почала відкочувати рукави.
— Ми з Фрідою на кухні пораємось,— пробурмотіла дівчина,— і я не знала." О боже мій!"
— Що таке? Ти хочеш утекти? Е, ні! Підійди, лишень, підійди". Осюди, до мене!
Дівчина опинилась за спиною батька і стала навшпиньки, щоб спертись підборіддям на батькове плече. Таким чином, було видно лише частину її обличчя. З-за надійного бастіону вона потай кинула погляд на гостя.
— Вгадай, чого прийшов до нас граф Буттлер?
— Не знаю, татусю, не знаю,— сказала вона притишеним голосом.
Буттлер зробив крок уперед, машинально і безпорадно, мов лунатик. Він почав рухати губами, бо відчував, що повинен щось сказати, але старий пан зупинив його.
— Я сам скажу, еге ж. Він хоче одружитися з тобою. Ну, чого ти дивуєшся? Тепер все залежить від тебе: якщо любиш — виходь за нього заміж, якщо ні — відмов йому. Відповідай йому так, як підказує серце!
Дівчина інстинктивно опустила голову. Ніби за ширму, заховалась за плечі старого.
У тиші, що настала, було чути стукіт юних сердець.
— Ну, не будь дитиною, відповідай!
Дівчина стиснула губн і мовчала. Старий годинник цокотів на стіні; маятник ліниво гойдався з боку на бік.
— Чому ти не відповідаєш? І чого ховаєшся за моєю спиною? Моя спина — не сховище. Іди сюди, я вже серджуся на тебе.
Батько відійшов до вікна, дочка залишилась на тому ж місці; здавалося, від слабенької квітки забрали кілок, на який вона опиралась. Таке дивне складалось почуття, що вона залишилась одною, зовсім самотньою... І вона тремтіла, мов лілея на вітрі.
Пірошка машинально пішла за батьком і притисла голову до його грудей.
— Ой, мені так соромно, так соромно,— сказала вона тихо.
— Мабуть, ти ще не вирішила? Хочеш подумати?
— Ні.
— Що "Ні"? Ще не вирішила чи не хочеш думати?
— Не знаю, не знаю,— повторила вона замріяно.
У старого урвався терпець, на лобі в нього збирались грізні зморшки.
— Ех ти, боягузко, яка ж буде з тебе жінка? Ти ще зовсім дитина. Правда, я і сам бачу, що тобі ще дуже рано виходити заміж. Оце й уся відповідь. Якби ти любила Буттлера, то знайшла б у собі силу побороти сором, бо любов сильніша від сорому. Якщо хочеш, ми покінчимо з цією розмовою. Можеш іти до своєї кімнати.
Але дівчина міцно притислася до батькових грудей. Потім враз обняла його двома руками за шию, намагаючись нахилити батькову голову, щоб шепнути йому щось на вухо.