Та чоловік попередив її.
— А я ось, Маріє Олександрівно, сон преоригіналь-ний сьогодні бачив,— виголосив він зненацька, серед обопільної мовчанки.
— Тьху ти, кляте опудало! Я думала й бозна-що! Якийсь сон! Та як ти смієш лізти до мене із своїми мужицькими снами! Оригінальний! Чи ти ще розумієш, що таке оригінальний? Слухай, кажу востаннє, якщо ти в мене сьогодні насмілишся хоч словом згадати про сон чи про щось інше, то я,— я вже й не знаю, що з тобою зроблю! Слухай гарненько: до мене приїхав князь К. Пам'ятаєш князя К.?
л— Пам'ятаю, матінко, пам'ятаю. Чого ж це він завітав?
— Мовчи, не твоє діло! Ти мусиш особливо люб'язно, як господар, просити його зараз же до нас у село. На те й везу я тебе. Сьогодні ж сядемо й виїдемо. Та коли ти тільки насмілишся хоч одне слово сказати за цілий вечір, чи завтра, чи позавтра, чи будь-коли, то я тебе цілий рік заставлю гусей пасти! Нічого не кажи, жодного слова. Оце весь твій обов'язок, розумієш?
— Ну, а як щось спитають?
— Однаково мовчи.
^— Та не можна ж усе мовчати, Маріє Олександрівно.
— В такому разі відповідай уривчасто, щось таке, як от: гм або щось інше таке ж, щоб показати, що ти розумна людина й обмірковуєш перше, ніж відповісти.
— Гм.
— Зрозумій ти мене! Я тебе везу на те, що ти от почув про князя і зараз же, в захваті від його відвідин, прилетів до нього засвідчити своє шанування й просити до себе в село, розумієш?
— Гм.
— Та ти не тепер гмукай, дурню! Ти мені відповідай.
— Добре, матінко, все буде по-твоєму; тільки навіщо я запрошуватиму князя?
— Що, що? Знову розумувати! А тобі яке діло: навіщо? Та як ти смієш про це питати?
— Та я все до того, Маріє Олександрівно: як же я запрошуватиму його, коли ти звеліла мені мовчати?
— Я казатиму за тебе, а ти тільки кланяйся, чуєш, тільки кланяйся, а капелюх у руках тримай. Розумієш?
— Розумію, мат... Маріє Олександрівно.
— Князь надзвичайно дотепний. Коли він скаже щось, хоч і не тобі, то ти на все відповідай добродушною й веселою усмішкою, чуєш?
— Гм.
— Знову загмукав!! Зо мною не гмукати! Прямо й просто відповідай: чуєш чи ні?
— Чую, Маріє Олександрівно, чую, як не почути, а гмукаю тому, що привчаюсь, як ти веліла. Тільки я все про те саме, матінко: як же це: коли князь що мовить, то ти наказуєш дивитися на нього й усміхатися. Ну, а все-таки як він що мене спитає?
— От нетямкий бельбас! Я вже сказала тобі: мовчи. Я за тебе відповідатиму, а ти тільки дивись та усміхайся.
— Та він же подумає, що я німий,— пробурчав Афанасій Матвійович. ,
— Велике діло! Нехай думає; зате приховаєш, що ти дурень. і
— Гм... Ну, а як інші про щось питатимуть?
— Ніхто не спитає, нікого1 не буде. А як, в разі,— чого боронь боже! — хто й приїде та як щось тебе спитає або щось скаже, то негайно відповідай саркастичною усмішкою. Знаєш, що таке саркастична усмішка?
— Це дотепна, чи що, матінко?
— Я тобі дам, йолопе, дотепна! Та хто з тебе, дурня, вимагатиме дотепності? Глузлива усмішка, розумієш,— глузлива й презирлива.
— Гм.
"Ох, боюся я за цього телепня! — шепотіла про себе Марія Олександрівна.— Він рішуче заприсягся висмоктати всі соки з мене! Далебі, краще б було зовсім його не брати!"
Роздумуючи таким чином, турбуючись і ремствуючу, Марія Олександрівна безнастанно виглядала з віконця свого екіпажа й підганяла кучера. Коні мчали, .але їй усе здавалося повільно. Афанасій Матвійович мовчки сидів у своєму кутку й подумки повторював свою науку. Нарешті, карета в'їхала до міста й зупинилася перед домом Марії Олександрівни. Та тільки-но встигла наша героїня виплигнути на ґанок, як раптом побачила, що до дому під'їздять парні двомісні сани з верхом, ті самі, в котрих звичайно їздила Ганна Миколаївна Анти-пова. В санях сиділи дві дами. Одна з них була, зрозуміло, сама Ганна Миколаївна, а друга — Наталія Дмитрівна, віднедавна її щирий друг і послідовник. У Марії Олександрівни так і впало серце. Та не встигла вона скрикнути, як під'їхав екіпаж, візок, у якому, очевидно, містилася ще якась гостя. Залунали радісні вигуки:
— Марія Олександрівна! І разом з Афанасієм Матвійовичем! Приїхали! Звідки? Як вдало, а ми до вас, на весь вечір! Який сюрприз!
Гості виплигнули на ґанок і защебетали, мов ластівки. Марія Олександрівна очам і вухам своїм не вірила.
"Щоб ви провалилися!—подумала вона про себе.— Це тхне змовою! Треба дослідити! Але... не вам, сорокам, перехитрувати мене!.. Постривайте!.."
РОЗДІЛ XI
Мозгляков вийшов від Марії Олександрівни, видимо, цілком утішений. Вона зовсім розпалила його. До Боро-дуєва він не пішов, відчуваючи потребу в самотині. Надзвичайний наплив героїчних та романтичних мрій не давав йому спокою. Йому мріялась урочиста розмова з Зіною, потім благородні сльози всепрощаючого його серця, блідість і розпач на петербурзькому блискучому балі, Іспанія, Гвадалквівір, кохання і вмирущий князь, який з'єднує їхні руки перед смертною годиною. Потім красуня дружина, йому віддана й повсякчас зачудована його героїзмом та високими почуттями; мимохідь, нишком — увага якої-небудь графині з "вищого товариства", куди він неодмінно потрапить через шлюб свій із Зіною, вдовою князя віце-губернаторська посада, грошики,— одно слово, все, що так красномовно розписала Марія Олександрівна, ще раз перейшло через його всевдоволену душу, тішачи, ваблячи її і, головне, лестячи його самолюбству. Та от — і не знаю, далебі, як це пояснити,— коли вже він став утомлюватися від усього цього захоплення, його голови раптом узялася пре-досадна думка: адже все це, в кожному разі, десь іще в майбутньому, а тепер він все-таки з довжелезним носом. Коли спала йому ця думка, він помітив, що забився кудись дуже далеко, в якийсь самітний і незнаний йому форштадт Мордасова. Поночіло. На вулицях, обставлених маленькими, вростаючими в землю будиночками, завзято валували собаки, сила-силенна яких розводиться в провінціальних містах, саме в тих кварталах, де нема чого стерегти й де нема чого вкрасти. Починав іти мокрий сніг. Коли-не-коли зустрічався який-небудь запізнілий міщанин чи баба в кожусі й чоботах. Усе це, не знати чому, стало гнівити Павла Олександровича,— ознака дуже погана, бо, коли справа повертає на добре, все, навпаки, уявляється нам у милому й рожевому світлі. Павло Олександрович мимохіть пригадував, що досі він постійно задавав тон у Мордасові; дуже любив, коли в усіх домах йому натякали, що він жених, і вітали його з цим достоїнством. Він навіть пишався тим, що він жених. І раптом він постане тепер перед усіма — у відставці! Здійметься сміх. Не переконувати ж їх усіх у помилковості їхньої думки, справді, не розповідати ж про петербурзькі бали з колонами та про Гвадалквівір! Міркуючи, нудьгуючи й ремствуючи, він набрів, кінець кінцем, на думк^, яка вже давно непомітно скребла йому серце: "Та чи і правда всьому цьому? Та чи збудеться це все так, як |Марія Олександрівна розписувала?" Тут він, до речі, пригадав, що Марія Олександрівна прехитрюща дама, що вона, хоч і вельми гідна загальної поваги, та все ж розпускає плітки й бреше з ранку до вечора. Що тепер, випровадивши його, вона, певно, мала на те свої особливі причини й що, нарешті, розписувати кожен мастак. Думав він і про Зіну, пригадався йому прощальний погляд її, що далеко не виявляв затаєного палкого кохання; та вже разом з тим, до речі, пригадав, що він все-таки, годину тому, скуштував від неї дурня. При цьому спогаді Павло Олександрович враз зупинився мов укопаний і почервонів до сліз від сорому. Як на те, наступної хвилини з ним сталася неприємна подія: він не так ступив і злетів з дерев'яного тротуару в сніговий замет. Поки він борсався в снігу, зграя собак, що давно переслідувала його своїм гавкотом, налетіла на нього з усіх боків. Одна з них, найменша й завзята, навіть повисла "на ньому, вхопившись зубами за полу його шуби. Відбиваючись від собак, лаючись уголос і навіть кленучи долю свою, Павло Олександрович, з роздертою полою й з нестерпною нудьгою на душі, доплентався нарешті до рогу вулиці і аж тут тільки помітив, що заблудив. Відомо, що людина, яка заблудить у незнаній частині міста, особливо вночі, ніяк не може йти просто вулицею; якась невідома сила щомить підштовхує її звертати в усі вулиці й провулки, котрі трапляються дорогою. Додержуючись цієї системи, Павло Олександрович заблудив остаточно. "А чорт би побрав усі ці високі ідеї! — казав він сам до себе, плюючи від злості.— А сам би диявол побрав вас усіх, з вашими високими почуттями та з Гвадалквівірами!" Не скажу, що Мозгляков був привабливий цієї хвилини. Нарешті, стомлений, змучений, проблукавши дві години, дійшов він до під'їзду дому Марії Олександрівни. Побачивши багато екіпажів — він здивувався. "Невже ж гості, невже проханий вечір? — подумав він.— 3 якою ж метою?" Спитавши в зустрінутого слуги й довідавшись, що Марія Олександрівна була в селі й привезла з собою Афанасія Матвійовича, в білій краватці, та що князь уже прокинувся, але ще не сходив униз до гостей, Павло Олександрович, не мовивши слова, побрався нагору до дядечка. Цієї хвилини він був саме в тому настрої, коли людина слабодуха спроможна зважитися на якусь жахливу, пре-злісну капость, не думаючи про те, що, може, доведеться, скільки й житиме, каятися в тому.
Зійшовши нагору, він побачив князя, що сидів у кріслі перед дорожнім своїм туалетом з зовсім голою головою, але вже в еспаньйолці і в бакенбардах. Перука його була в руках сивого, давнього камердинера й улюбленця його, Івана Пахомовича. Пахомович глибокодумно й шанобливо її розчісував. Що ж до князя, то він, ще не очумавшись після недавньої пиятики, мав дуже жалюгідний вигляд. Він сидів, якось весь опавши, кліпаючи очима, пом'ятий і розкислий, і дивився на Мозглякова, мов не пізнаючи його.
— Як ваше здоров'я, дядечку? — спитав Мозгляков.
— Як... це ти? — промовив нарешті дядечко.— А я, брат, трошки заснув. Ой боже мій! — скрикнув він, весь пожвавлюючись.— Я ж... без пе-руки!
— Не турбуйтесь, дядечку! Я... я вам допоможу, якщо ви хочете.
— А ось ти й довідався тепер про мій секрет! Я ж казав, що треба двері за-ми-ка-ти. Ну, мій друже, ти повинен, не-гай-но, дати мені своє слово честі, що не скористуєшся моїм секретом і нікому не скажеш, що в мене волосся нак-лад-не.
— О, що ви, дядечку! Невже ви вважаєте мене здатним на таку ницість! — скрикнув Мозгляков, бажаючи догодити старому задля...