Вона допомагала колись обмивати та одягати покійного. Ця добра жінка присягалася землею та небом, що парасолька була затиснена в застиглих руках Пала Грегорича; щоб забрати її та вкласти, як це і належить, святе розп'яття, довелося розтуляти мертві пальці.
Адвокат відвернувся і змигнув сльози, що навернулися йому на очі при цих подробицях.
— Так, так, він тримав у руках парасольку, — твердила вдова Ботар, — бодай я з цього місця не зійшла, якщо брешу.
— Це все ні до чого, — пробурчав Дюрі, — треба знати, де парасолька тепер!
— По всьому знати, продали з іншими речами!
Це було найправдоподібніше. І Дюрі помчав до архіву, де серед документів про спадщину мали зберігатися протоколи аукціону. Він швидко розшукав реєстр проданих речей: хто і за скільки купив шафи, столи, стільці: були там кожух, рушниця, ягдташ, повстяники, апарат для начинювання ковбаси, але парасольки не було. Він перечитав реєстр разів десять — марно! Ані сліду, якщо не рахувати такого рядка:
"Непотріб — два форинти. Купив білий єврей".
Хтозна, може, це? Однак тільки це й могло бути. Серед нікчемних речей могла якраз і опинитися парасолька. Купив її білий єврей. Отже, треба шукати білого єврея. Це тепер найперша задача.
Але стривайте, хто такий білий єврей?
По аукціонах та у гірничих містах у ті благодатні часи рідко траплялися євреї. Якщо і зустрічалися один-двоє, розпізнати їх було зовсім просто. Один був жовтий, бо волосся в нього русяве, другий — чорний, третій міг бути рудий, а якщо посивів — білий; ці чотири кольори служили розпізнавальним знаком для всіх іудеїв, що населяли місто; але з тих давніх часів у Бестерце уже нараховувалося більше ста єврейських родин, а Господь Бог так і не сподобився подбати про більшу різноманітність кольорів їхнього волосся.
Однак з'ясувалося це легко, бо старі люди пам'ятали, що колись "білим євреєм" називали Йонаша Мюнца — і це було тим більше вірогідно, що він утримував на вулиці Буза невелику крамничку, до якої з усіх кінців міста стікалися приношені штани та жилети, 1 звідси починався новий етап їхнього земного існування. Крамничку пам'ятали добре: за вивіску на ній правили діряві чоботи, подерті сіряки та свити, а напис, виведений вугіллям на дверях, повідомляв: "Лише польові лілії одягаються дешевше, ніж можна одягтися у нас".
Це була щира правда, з тим лише застереженням, що польові лілії одягалися значно гарніше, аніж можна було одягтися у крамничці.
Такі відомості, певна річ, не задовольнили Дюрі, і хоч він не був цілком впевнений, що знайде парасольку, все ж таки з архіву подався до голови суду, вельможного пана Столаріка, довідатися про все інше — адже Столарік довгий час був міським нотаріусом і знав геть-чисто все.
Дюрі, нічого не приховуючи, розповів йому про своє відкриття: він майже розшукав багатство Пала Грегорича, яке, найбільш імовірно, покладено до іноземного банку. Він не сумнівався, що Пал Грегорич сховав акредитив до ручки парасольки, а парасольку, здається, купив на аукціоні якийсь єврей на ім'я Йонаш Мюнц.
Усе це, задихаючись, за одним духом випалив Дюрі своєму колишньому опікунові.
— Ось що я дізнався. Але що робити далі?
— Це багато, значно більше, ніж я гадав. Шукай далі.
— Де шукати? Мюнца вже немає. А коли б він навіть і був, хто знає, на якому смітникові догниває тепер стара парасолька?
— Не можна упускати нитку.
— Опікуне, а ви знали Йонаша Мюнца?
— Ще б пак! Це був дуже чесний єврей, тим-то нічого путнього з нього не вийшло. Він часто бував у мене — ось наче зараз бачу його лисину з вінчиком білого волосся, що розвівається навкруги. Хай йому грець, — Столарік раптом підстрибнув, наче цап, — коли я бачив його востаннє, він тримав у руках червону парасольку Пала Грегорича! Чуєш, Дюрі, тепер я це пам'ятаю цілком виразно, я ще пожартував тоді: "Ви, Йонаше, знати, і на той світ заходите із вашим лотком; чи не там ви купили цю парасольку в Грегорича?" Мюнц засміявся і лагідно відповів, що до цього ще не дійшов; поки що він блукає по Зойому і Гонту, а інші комітати розподілив серед синів: Моріцу — Тренчін та Нітру, Самі — Сепеш і Ліпто, наймолодшому, Кобі, лише минулого тижня він доручив комітат Баріп; а на той світ ні сам він не збирається, ні дітей своїх не пустить, доки не приспіє!
Очі Дюрі Вібра засяяли від радості.
— Браво, милий опікуне!— вигукнув він у захваті. — Ваша пам'ять може зрівнятися з божою!
— Тобі пощастило, Дюрі. У мене таке передчуття, що ти натрапив на вірний слід і розшукаєш свою спадщину.
— Тепер уже і я у це вірю, — палко говорив адвокат, який із завидною легкістю переходив од смутку до радості. — Але ж яка доля спіткала бідолаху Мюнца?
— Існує у християн про євреїв легенда, і йдеться у ній про те, що кожного дня із світу безслідно зникає один єврей. Так зник і старий Йонаш, тепер уже чотирнадцять років тому... Не лякайся. Ротшільди не зникають без вісті!.. Жінка і діти чекали його, чекали, але він так і не повернувся. Тоді сини вирушили на пошуки, вони йшли по слідах батька і дізналися, що старий Йонаш спав з розуму і блукав божевільний по словацьких селах; сини розказували, що бачили його то тут, то там, доки одного разу мертве тіло старого не викинув Гарам.
Гарним обличчям адвоката пробігла хмарка розчарування.
— Отже, і парасолька потонула у Гарамі.
— А раптом не потонула? Адже міг він її залишити дома. Якщо залишив, то вона й зараз валяється там серед різного мотлоху — продати її, певна річ, не могли. Спиток — не збиток, Дюрі! Коли б я був на твоєму місці, я сів би в карету і їхав би доти, доки...
— І я б поїхав, але куди?
— Так, звичайно, звичайно. — Столарік замислився. — Мюнцеві сини розлізлися по світу. Сірникові лотки, з яких вони починали, можливо, роздулися вже у будинки. Ні, я нічого не чув про Мюнцевих синів. Але знаєш що, спробуй навідатися до Бабасека. Там живе вдова, їхня мати.
— Де ж цей Бабасек?
— Він поруч із Зойомом, у горах. Сміються з нього: у Бабасеку всі вівці перемерзли в спеку.
— А ви точно знаєте, що вдова живе у Бабасеку?
— Абсолютно точно. Кілька років тому її найняли й відвезли до Бабасека замість єврея.
"НАША РОЗАЛІЯ"
Так воно насправді й було: бабусю Мюнц повезли до Бабасека на роль "свого єврея" й призначили утримання в сорок форинтів: пояснювалося усе це просто — у Бабасеку не було свого єврея і його за будь-яку ціну треба було придбати.
Справа, власне, стояла так: Бабасек — одне з багатьох карликових містечок, які тим лише і відрізняються від злиденних верховинських сіл, що старосту там називають бургомістром і котрогось дня раз на рік з хуторів, які називають "лазами", та з навколишніх сіл привозять гуди зо дві телиці, пару бичків та кілька заморених шкап, а ще цього ж самого дня приїздить із Зойома зі своїми пряниками Шамуель Плокар і розкриває лоток на великому базарному майдані: фігурки з медового тіста — сердечка, гусари та трубочки — розходяться досить швидко: той дівчину ними пригостить, той для дитини купить. Одне слово, у Бабасеку буває ярмарок. І так уже здавна заведено, що мешканці Бабасека, приміряючись до свого ярмарку, ділять календарний рік і всі події, які відбуваються в світі, на дві частини. Одна частина світових подій відбувається, отже, за стільки-то і стільки-то тижнів чи місяців до ярмарку, друга — після нього; ось, приміром, смерть Ференца Деака[23] сталася якраз через два дні після бабасекського ярмарку.
Своїм виникненням міста ці завдячують щедротам колишніх королів, що часто полювали в околицях зойомського та веглешського замків: замість дати людям за добре полювання на паленку, їх величності перейменували усі навколишні села на міста.
Хоч би що там було, а називатися містом — то перевага відчутна. У місті все якось набагато важливіше, солідніше: земля, сади і навіть люди. Саме тільки слово "городянин" уже щось та означає. Оберуть тебе, приміром, в управу — іти вже сенатор: благенький будиночок з солом'яною стріхою, де засідають старійшини, це тобі не абищо, а ратуша; посильний, узутий у постоли, у місті гайдуком називається, і хоч нема на ньому доломана путнього, зате мідна пряжка знай виблискує на самому череві. Гайдук цей на додачу до всього ще повинен уміти бити в барабан — з тієї простої причини, що у місті заведено тримати барабан; а багатші міста навіть пожежні помпи для себе виписують. Нічого тут не вдієш — становище, як кажуть, до цього зобов'язує.
Тут хочеш чи не хочеш, а будеш напоготові — трапляється, такі раптом вітри повіють з боку комітетської управи, що тримайся твердо, бо як ні, то чисто тобі зруйнує все, з дозволу сказати, місто, в якому всього тільки сотень вісім чи дев'ять мешканців; тим-то і починають такі міста змагатися між собою, прагнучи довести свою життєздатність; кожний пнеться на доброго коня сісти, хоч у нього і шанька з вівсом до пари лише лошачому храпу... Ех, погано усе це скінчиться, люди, ось побачите, коли живі будете.
Отож славне місто Зойом стало до бою з Тот-Пелшецем.
— Яке ж то місто, коли у ньому і аптеки немає!
Отак би і втопив у ложці води Зойом свого суперника.
Але ж, Боже мій, не можуть-бо усі глухі закутки нагадувати Бестер це чи Лондон!
Ніде правди діти, місто Пелшец також собачого роду-приплоду — і воно без упину гавкало та підкусувало нещасний Бабасек:
— Яке це може бути місто! Там жодного єврея немає! Звичайна річ — коли вже єврей якесь місце проминув, то життя там зачахне і міста ніколи не буде.
А Бабасек теж свого не попустить, по-своєму під'юджує... Та тільки я зовсім не збирався описувати цю гризоту; я лише коротко хотів розповісти, яку вельмиповажний магістрат Бабасека здобув собі науку із запеклих заздрощів суперника — точнісінько так, як бджола висмоктує мед із отруйної квітки, — і почав переговори з вищезгаданою вдовою Йонаша Мюнца, запропонувавши їй переселитися до Бабасека, відкрити у центрі ринку крамничку просто навпроти кузні, щоб кожному подорожньому одразу у вічі впадала, і виставити у вітрині найбільш ходові товари, а саме: мило, батоги, рум'яна, синьку, кінські щітки, скребниці, шила, цвяхи, сіль, колісне мастило, шафран, імбир, цинамон, клей для чобіт, конопляну олію — словом, усе, що не родиться у межах Бабасека і в Бабасеку не виробляється, — адже, крім названих, на світі ще чимало таких товарів знайдеться.
Ось як удова Мюнц потрапила до Бабасека, і прийняли її там з великими почестями, уволяли усі її бажання, тільки що на руках не носили.